Українські народні пісні

Коза — варіант Д

Дійові особи: Коза, Дід, цигани, Міхоноша.

Діда вбирають у парик, виготовлений з білої кожушини з червоною лисиною через усю голову. Для Кози роблять дерев’яну голову, в якій нижня щелепа ходить на завісах, прибивають до голови овечу шкуру га задовбують в нижню частину голови підставку з метр завдовжки, буцімто нога козина, а задні ноги Кози заміняє парубок, що накинувши «козу» собі на спину та обіпершись одною рукою на «козину ногу», другою береться за мотузку, прив’язану до нижньої щелепи козиної голови і шарпає, а щелепа вицокує в такт дідовому співу.

В руках у Діда — батіг, «хвайда». Дід співає і коли-не-коли декого хвайдою стукне, щоб не «нахлявали». Чоловік 8 або 10 вбираються так, як Дід, в машкари та в дрантя, і в циганів. Хто вбереться якнайстрашніше, то вважається в селі найкращим. З-поміж «циганів» призначається один Циган за старшого Дідового сина, який від Діда та Кози не відходить і на крок, так само, як Коза не відходить від Діда в час відвідування дворів.

Перед початком щедрування Дід виводить усіх «циганів» куди-небудь на попільнище або смітник, велить їм лягати і починає «хрестити хвайдою» з приказками, бо коли Дід в цей час не «охрестить цигана» і як той «циган», що боїться хрестин, пристане до гурту вже опісля, то він вважається «незаконнорождений» і тоді його, як помітять, то не тільки Дід, а й цигани «хрестять», наскільки витримає, батіг.

Все це — частина вистави, на якій багато молоді. Діставши дозвіл ввести Козу в хату, входить Дід з Козою і циганами, де учасники вистави співають (головно Дід) і танцюють. Співають для кожного члена сім’ї.

Усі:

Ой ходив старий вчора по степу
Та водив козу на срібнім цепу.
Повів він її у Галочий ліс,
Щоб моя коза моху не наїлась,
Наїлась моху, напилась води.
Вже ж бо я, старий, набрався біди.
Набрався біди ще й трохи горя:
Вже ж моя коза весь ліс спорола,
Як напилася з тої криниці...
Може, нам дасте мірку пшениці.
Далі Дід примовляє до Кози.
Чинно, козонько, приступись близенько,
Уклонись господареві низенько.
Коза кланяється. Далі співається господарю.
Ой ходив старий по крутих горах,
А тепер ходить по божих домах.
Де коза ходить, там жито родить.
Де не буває, там вилягає (2).
На моїй козі вже шефат линяє,
Ой вилиняла та ще ж уся,
Може, нам дасте мірочку вівса,
Дасте, не дасте, буде нам і того,
Якщо нам дасте, хоч золотого.
За золотого купимо бика,
Може, нам дасте житнього молока.
Дід (Козі). Чинно, козонько, уклонися.

Далі співають дівчині, парубкові, господині і т. п. Коза після кожної пісні «чинно уклоняється» і одержує плату.

Типові зразки цих пісень такі:

Дівчині.

Ой ходив старий та й до Тульчину
Та й здибав же він гарну дівчину.
Питає її: — Куди ходила?
А вража дівчина діда любила.
А я до неї скоса моргаю,
Постоли подер, чобіт не маю.

Парубкові.

Ой ішов старий аж із Галичі,
Здибають мене аж три паничі.
Питають мене: — Ти, діду, давній,
Чи не бачив ти гарної панни?
— В нашого попа є панна гарна.
На ній сукні дорогії,
На ній перстні всі золотії.

Господарю, що має зятя.

Ой ходив Антін в Богопіль на хміль.
Не купив хмелю, купив ячменю,
Наробив пива повную бочку,
Запросив тещу у гостиночку.
Посадив її в стіну очима,
Щоб моя теща мухи лічила.
Як налічила сорок і двісті,
Вже ж бо я, зятеньку, захтіла їсти.
Ой дав він її перву потравку
Головою в стіл, носом об лавку.

Попові.

Служив я в попа півтора року
Та заслужив гарнець гороху.
Заслужив я на насіння
Мені, старому, на посивіння.
Посадив його в попа на печі,
Повитовкали вражі паничі.
Посіяв його в попа на полі,
Повитовкали попові коні.
Посіяв його в кози на спині,
Та викачали попові свині.
Пішов до попа, став говорити,
А попадя мене хтіла вже бити.
Обернувся я в двері плечами,
А попадя зверху б’є рогачами.

Неохайній жінці.

Ой пішов старий до ковалихи,
А в ковалихи собаки лихі.
Вийшла Тетяна та й зацькувала,
Вийшла Марина обороняла:
— А йдіть, собаки, в солому спати,
Просю старого трохи до хати,
А сама стала солому січе,
А із соломи пироги пече,
Із носа каптить — пироги мастить.
— Ой іди, старий, пироги їсти,
Вибачай, старий, нема де сісти,
Бо ми самі хочемо їсти.

Походження та примітки

Запис: 1929 рік в Первомайську.

Відділ фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР, фонд 1—6, одиниця зберігання 617, аркуш 16—18, 23—24.

Варіанти

  • «Основа», 1861, кн. XI —XII, стор. 61;
  • Piosenki gminne ludu Pińskiego, стор. 40—50;
  • «Черниговские губерн. ведомости», 1859, № 15, стор. 112;
  • Відділ фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР, матеріали Етнографічної комісії (записи з 1920-х років з села Гуляй-Поле, Запорізької обл., міста Остер, Чернігівської обл. та ін.);
  • М. Леонтович, Українські народні пісні, стор. 79—82;
  • Відділ фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР, фонд 1—6, одиниця зберігання 664, аркуш 148; одиниця зберігання 673, аркуш 59; одиниця зберігання 764, аркуш 73, фонд 1—7, одиниця зберігання 844, аркуш 11, фонд 6—4, одиниця зберігання 179, аркуш 10 (з мелодією), фонд 155, аркуш 142 (з мелодією), фонд 28—3, одиниця зберігання 69, аркуш 47—49.

Джерело

  • Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. Київ. Наукова думка. 1965. Упорядники О. І. Дей (тексти), А. І. Гуменюк (мелодії). Відповідальний редактор М. Т. Рильський. 804 с.

Тематичні розділи

  • Коза
  • Календарно-обрядові пісні