Від упорядників

Багатство, історію запису та побутування української народної творчості не можна повністю розкрити тільки жанровими її збірниками. Вони не дають належного уявлення про територіальні особливості пісенного репертуару, жанрово-тематичний діапазон окремих носіїв і творців фольклору (співаків, кобзарів, лірників, казкарів, коломийкарів та ін.), про принципи і майстерність запису народної поезії визначних її збирачів (О. Бодянський, М. Гоголь, І. Франко, Леся Українка, І. Манжура та ін.).

Саме цим викликана необхідність включення до серії «Українська народна творчість» спеціальних випусків, які представляють не один якийсь окремий жанр, а вичерпують або увесь репертуар одного носія фольклору, або народну творчість певної місцевості, або записи певного збирача.

Книга «Пісні Явдохи Зуїхи» є записом пісенного репертуару однієї співачки з Поділля, зробленим фольклористом-аматором, учителем Гнатом Трохимовичем Танцюрою. Таким чином, читач дістає змогу не тільки простежити повсякденний побут трудового народу в уявленні простої селянки — типового носія української пісенності, а й пізнати діапазон його соціального і духовного життя, погляди на історичні події, його помисли, радощі і страждання, боротьбу за кращу долю.

Г. Т. Танцюрі належить і перша спроба упорядкування рукописної збірки вибраних пісень Явдохи Зуїхи, що містила 560 зразків (з мелодіями) — половину пісенного репертуару співачки. Крім календарно-обрядової поезії і частини соціально-побутових та історичних пісень, тексти у цій збірці розміщені за системою, яка не відповідає вимогам наукової класифікації, прийнятої в серії «Українська народна творчість» ¹.

Завданням упорядників цієї книги було: відібрати з рукописної спадщини Г. Т. Танцюри найкращі твори, записані від співачки, та мелодії до них, текстологічно підготувати їх, упорядкувати весь матеріал за жанрово-тематичним принципом.

Усі друковані тут пісні, крім весільних, мали точний паспорт. Весільні ж пісні, записані від Явдохи Зуїхи та ряду інших виконавців безпосередньо на весіллях, не мають точної вказівки на виконавця. Це дало нам підставу з усієї кількості весільних пісень, записаних Танцюрою (800) включити до збірника лише 242 найбільш популярні, які, безсумнівно співала Зуїха — людина надзвичайної пам’яті і великий знавець народних звичаїв і обрядів. Наведені вони у тій послідовності, в якій записав їх Г. Т. Танцюра, виходячи з локальних особливостей перебігу весільної драми цього району Поділля.

У книгу з 1008 включено 925 кращих пісень. Інші 83 пісні, що не ввійшли до збірки, становлять: колядки явно ненародного походження, ряд різдвяних та релігійно-моралізаторських віршів з репертуару лірників: пісні мішаною українсько-польською та українсько-російською мовами, в яких спотворена їх художньо-естетична краса; уривки ряду пісень, позбавлені чіткого змісту; суперечливі тексти, утворені внаслідок механічної контамінації уривків різних творів. Усі ці пісні, як правило, не відзначаються ні глибоким ідейно-тематичним змістом, ні викінченістю художньої форми і словесної тканини, а отже, і популярністю та суспільно-культурною цінністю.

Разом з тим упорядники залишили в збірці пісні літературного походження, що фольклоризувалися і міцно ввійшли в народний репертуар як його невід’ємна частина (наприклад, «По діброві вітер виє», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Не щебечи, соловейку» та ін.).

У процесі текстологічної підготовки усунено явні смислові недоречності та помилки, що з’явилися через неточність запису або невдалий експромт співачки призабутих елементів пісні. Деякі пісні з яскраво вираженою контамінацією загальновідомих пісень були розділені, з них потрапила до друку краща, що мала ознаки закінченого твору. В окремих випадках опущено чужорідні вставки в середині пісні та кінцівки, що суперечать думці твору (в кожному такому випадку є відповідна вказівка в примітках до книги).

Упорядники максимально зберегли діалектні особливості мови співачки, залишивши без змін лексику пісень (наприклад, «ютка», «лянта», «врем’ячко», «страдаю», «прежній», «цвіточки», «штири»), характерні місцеві морфологічні нюанси («вечерниці», «чайочка», «ранесечко», «потихенько», «стирта»), усі відхилення від літературної норми у римах («коліт» — «потіш», «вчера» — «невесела», «вісти» — «їсти»), локальну модифікацію власних імен та географічних назв («Голяна», «Міхал», «Тирашполь») і т. п.

В інших випадках мову пісень наближено до сучасної літературної норми, як це зроблено в усіх томах серії «Українська народна творчість». Так, не зберігається тверде закінчення дієслів теперішнього часу третьої особи множини; неправильне чергування ненаголошених е—и, а—о (втерався, клинок, постернак, атаман, братік) та ін.

Оскільки Г. Т. Танцюра, як видно з його автографів, записував мелодію переважно за першим куплетом пісні, у багатьох випадках наступні куплети чи окремі рядки не вкладалися в зазначену мелодію. У зв’язку з цим проведена суцільна звірка і узгодження текстів з мелодіями, а також зроблена в окремих місцях редакція метру тексту із максимальним збереженням інтонаційно-змістового характеру тієї чи іншої пісні ². Для текстів, які потребували більш серйозного редакційного втручання при ритмо-метричних відхиленнях, подано нотні варіанти до основної мелодії. Щоб не нагромаджувати великої кількості варіантів у нотах, для текстів, що мають спільну мелодію, але значні відмінності у метро-ритміці та в будові строфи, мелодію наведено повністю (наприклад, у весільних піснях).

Перетактовування мелодій зроблено лише у випадках крайньої невідповідності між метричним поділом мелодій і їх природною пульсацією. Ладовий зміст і ритміка лишилися майже незмінними. Ідучи за Г. Т. Танцюрою, темп мелодії вказано лише за метрономом та внесено необхідні виправлення в позначення нотних вартостей.

Строфіка усіх пісень приведена в строгу відповідність з музичною структурою пісні. Постійні приспіви подані у піснях один раз після першого куплета; після інших куплетів зазначено лише саме слово «Приспів». У тих випадках, коли дві або кілька пісень співаються на одну мелодію, вона наводиться з усіма її варіантними відхиленнями з першою піснею з відповідним посиланням на неї в наступних піснях. Подібні мелодії мають також взаємне посилання.

Назви пісень (крім ряду історичних, соціально-побутових і деяких балад з усталеною назвою) подано за першим рядком.

Збірник має такі основні розділи: календарно-обрядові пісні, весільні, родинно-побутові, балади, історичні та соціально-побутові пісні. В середині цих розділів тексти об’єднано в певні тематичні чи жанрові групи і відміни, що мають свою смислову послідовність в порядку розміщення пісень.

Історичні пісні подано за хронологічним перебігом зображувальних подій; балади мають історичний принцип упорядкування: балади найдавнішого походження (відбиття анімістичних вірувань, відгомін родового ладу, князівських часів, антифеодальні), потім — балади пізнішого походження (родинно-побутові за певними тематичними групами).

До книги додано примітки, в яких зазначено дату запису, місце збереження автографу, усі попередні його публікації, мелодії (якщо вони не подані з піснею), пояснено окремі реалії та діалектизми, що зустрічаються у тексті. Усі примітки записувача також перенесені в примітки пісень.

Репертуар Явдохи Зуїхи зіставлено з піснями, опублікованими в класичних збірках української народної пісні, починаючи від збірки М. Максимовича до М. Лисенка.

У додатках вперше публікується біографія Явдохи Зуїхи, написана Г. Т. Танцюрою.

Оскільки том має на меті представити Явдоху Зуїху як співачку, упорядники вважали доцільним не включати до збірника казок, оповідань, прислів’їв і приказок та загадок, записаних від Я. Зуїхи, які будуть надруковані в інших жанрово однорідних випусках серії «Українська народна творчість».

Характеристика музичного матеріалу у статті «Пісенне богатство Явдохи Зуїхи» належить 3. І. Василенко.

Пісенне багатство Явдохи Зуїхи

Поетичним геній українського народу створив неперевершені художні цінності, серед яких (по праву чільне місце належить народній пісні в усій її жанровій різноманітності. Чарівна краса і музичне багатство нашої шані дивували багатьох діячів світової культури. «Славою» народу, «славою України» назвав її Тарас Шевченко, а за влучним виразом Павла Грабовського, «се — джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки».

Українська пісня — «найбільш розкішна і найбільш запашна з усіх гілок світової народної творчості», як її високо оцінив А. В. Луначарський, — є продуктом колективної мудрості й життєвого досвіду народу-трудівника, народу-художника. Виступаючи справжнім володарем поетичного слова і збагачуючи його своїм талантом, народ віками складав багатобарвну, прозору й образну, емоціонально схвильовану і розумну пісню як вияв свого соціального життя, своїх почуттів, помислів і сподівань.

Життєва правда, широта, об’ємність і глибина узагальнень, художня довершеність образів у народній поезії — результат колективної творчості багатомільйонних трудящих мас М. Г. Чернишевський говорив, що народні пісні «створені всім народом, як однією моральною особою» ¹. Видатний знавець і теоретик народної творчості О. М. Горький завжди підкреслював, що безсмертні художні дорогоцінності «були створені колективною силою народних мас» ².

Колективний характер народної творчості не виключав участі окремих співців, казкарів, оповідачів у творчому процесі, а навпаки — передбачає її і обумовлюється нею, є її джерелом. «Розуміється, — писав Бєлінський, — будь-який окремий народний твір був зобов’язаний своїм (початком одній особі, яка, з горя чи з радості, раптом заспівала його...» ³. На колективне й індивідуальне в народній поезії як на дві сторони єдиного творчого процесу неодноразово вказував М. Т. Рильський: «Без перших, без заспівувачів, мистецтва — скільки б ми не говорили про його колективність — не буває» ⁴. Проте, у будь-якому випадку, яким би великим не було обдарування окремого митця, його участь у створенні пісні, казки, (прислів’я та зразків інших жанрів фольклору б лише частиною загального колективного творчого процесу. Кожен народний митець вносить у твір щось своє, і якщо в цьому новому втілені думки і сподівання народу, то народ приймає, зберігає і несе його з покоління в покоління. В результаті спільної творчої діяльності багатьох виростає колективне, обов’язково позначене печаттю спільних зусиль.

Творчий геній народу протягом століть виробив складну поетичну систему художніх образів, свою естетику і свій погляд на події та явища певних історичних епох. Результати ж колективної творчості збагачуються і розвиваються кожним майстром народного мистецтва, який, як правило, бере в народу художні засоби, поетичний склад, часто і самі образи, а також ідейну оцінку подій, про які він розповідає. За вдалим виразом кухарки Устини — героїні горьківського оповідання «Як склали пісню», пісню складати, «як нитку сукати» З куделі народної поезії вона насправді суче золоту пісенну нитку, щедро послуговуючись художнім досвідом народу. Запозичаючи з народної лірики те, що близьке їй, за допомогою чого вона висловить свої мрії і сподівання, Устина створює, звичайно, свою пісню про тугу, поневіряння і муки, пережиті нею в чужому місті, далеко від рідного села. Але чи можна сказати, що пісня Устини з усіма поетичними особливостям ми, образною системою, стилем, ритмікою створена лише нею? Звичайно, ні. Устина складала пісню на основі всієї народної творчості в народнопоетичному стилі й у відповідності з загальним ідейним напрямом народної пісенної лірики. Отже, поетична творчість окремих митців і творчість колективу становить нерозривну єдність. Колектив породив і виховав визначних творців і носіїв народної словесності, які своїм талантом удосконалювали, збагачували і підіймали на нову висоту надбання колективного мистецтва.

Історія української народної творчості знає багатьох талановитих співців, казкарів і оповідачів. Народ свято зберігає в пам’яті імена кобзарів Івана Стрічки, Андрія Шута, Остапа Вересая, Івана та Михайла Кравченків, милується і сьогодні чарівним співом Єгора Мовчана. Виступаючи виконавцями, а часто і творцями українського героїчного епосу, ці українські рапсоди уособлювали музичні і поетичні здібності народу, були виразниками йото соціального протесту, а нерідко й активними учасниками історичних подій.

Мистецька майстерність кобзарів, їх репертуар, а відтак і роль у творчому процесі привертали увагу і перших записувачів та видавців народних дум (М. Цертелєва, П. Лукашевича, І. Срезневського), і відомих фольклористів (М. Максимовича, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, М. Грінченка), і поетів, художників, композиторів (Т. Шевченка, Л. Жемчужнікова, М. Лисенка, Лесі Українки, М. Рильського) ⁵.

Значну роль у розвитку народної прози відіграли казкарі, оповідачі, анекдотисти, з уст яких, як зауважує І. Франко, «слова плили як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, лягали в душу як запашні квіти» ⁶. Кращі майстри народного усного слова Родіон Чмихало з Полтавщини, Ганна Царенкова з Київщини, Тимко Гринишин і Гриць Оліщак Терлецький з Тернопільщини, Михайло Пустай, Осіф Куліч, Імре Фаркаш та Андрій Калин із Закарпаття ввійшли в історію науки про народну творчість і заслужено дістали високу оцінку дожовтневих і радянських фольклористів ⁷.

Не менш талановитими, художньо обдарованими проявили себе творці і носії народної лірики — цієї найпишнішої гілки української поетичної творчості.

Перші збирачі, публікатори і дослідники пісенної творчості слов’янських народів (В. Караджич, М. Максимович, К. Войціцький, В. Залеський та інші), видаючи свої збірники, поділяли пісні на «жіночі» і «чоловічі». Крім генетичного та історико-побутового обгрунтування такого поділу, вони брали до уваги і те, що значна частина пісень — обрядові, про кохання, родинно-побутові виконуються, як правило, жінками, а історичні, чумацькі, солдатські — чоловіками. Це останнє побіжне зауваження згодом було підтверджене всією збирацькою практикою, зокрема в українській фольклористиці, і дало підстави зробити деякі (висновки при розгляді питання про те, як створюється і побутує народна лірика. Майже всі відомі сьогодні календарно-обрядові, родинно-обрядові та родинно-побутові пісні записані від жінок; записи цих пісень від чоловіків — рідкісне явище. Цей факт ніби стверджує думку М. Добролюбова, висловлену в статті «Черты для характеристики русского простонародья», що основним творцем і носієм народної лірики є жінка-трудівниця. І можливо тут, в народній ліриці, вона проявила найбільшу самостійність і досягла художньо-естетичних висот. Народною піснею жінка-трудівниця скаржилась на свою гірку долю, виливала щирі і ніжні почуття, гоїла поранену душу і виспівувала надію на щастя.

Ці пісні глибоких людських переживань користувались великою популярністю в народі, побутували в хорах і становили основний репертуар багатьох талановитих співачок.

На жаль, історично склалося так, що українська фольклористика, щедро черпаючи дорогоцінні скарби з бездонного співучого моря, не звернула належної уваги на цих своєрідних народних поетів і композиторів, не дала характеристики їх репертуару, творчої манери і стилю.

Проте навіть та невелика кількість коротеньких творчих характеристик, біографічних довідок і просто згадок про народних співачок, що подибуємо в класичних і сучасних виданнях української народної пісні та в статтях і нотатках збирачів, дає яскраве уявлення про їх багату поетичну обдарованість, виняткову музикальність, імпровізаторські здібності, їх палку любов до пісні. Так, інтересні характеристики народних співачок Тетяни Зозулихи та баби Денисихи подано в журналі «Основа» ⁹. Про обдаровану співачку Фенну Лучкійову з с. Лолина на Стрийщині згадує І. Франко, від якої він, М. Павлик і О. Рошкевич записали чимало пісень. Збираючи народні пісні на Полтавщині, В. Милорадович виявив здібних заспівувачок хорового співу Н. Самохвалову, М. Норову та А. Жигіль, які добре знали пісенний репертуар своєї місцевості, володіли хорошими голосами; їх присутність була бажаною на всіх родинних святах і народних гуляннях.

Найповніші портрети співачок з народу, як і в цілому характеристику народного співу, подала Є. Ліньова в матеріалах своєї експедиції в Полтавську губернію. Описуючи хорове виконання різноманітних народних пісень, вона виділяла роль головної співачки — заспівувачки хору. Такими, наприклад, у с. Великі Сорочинці на Полтавщині були Горпина Чорномазова і Софія Бакитько — трудолюбиві, жваві, чепурні жінки, для яких пісня була невід’ємною частиною їх трудового життя ¹⁰. Пісні, записані М. Лисенком від талановитої співачки Меланії Загорської з Чернігівщини, склали майже увесь третій випуск його «Українських народних пісень».

А скільки наслухались «материних пісень» і ввібрали їх життєдайну силу Т. Шевченко, І. Франко, О. Довженко, скільки наспівала чудових народних пісень Леся Українка!

Прекрасних носіїв народної поезії, які в своїй пам’яті зберігають величезні розсипи пісень і виспівують їх у щоденному житті, неодноразово доводилось зустрічати сучасникам недавніх фольклорних експедицій. Приміром, на Буковині українські фольклористи виявили співачок Ганну Єремійчук і Килину Дутчак, від яких записали багато народних пісень, а з репертуару обдарованої народної співачки Фросини Гулей, зауважує Л. Ященко, «можна було б скласти окрему цікаву збірку» ¹¹. В рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР зберігаються багаті записи народних пісень, зроблених науковим співробітником В. Скрипкою від народної співачки з Сваляви Ганни Довгань.

Протягом віків кожне нове покоління українського жіноцтва висувало сотні майстерних співачок, знавців народної пісні, високообдарованих осіб, що плекали пісню, поширювали її, вчили молодь, вели своїм голосом і знанням пісні стихійні хори на святах, на вулицях і роботі. В кожному селі, на кожному кутку завжди і всюди знаходилася така співачка. Справжнім величним пам’ятником цим легіонам народних талановитих співачок є запис повного репертуару однієї з них — Явдохи Микитівни Сивак (Явдохи Зуїхи).

Явдоха Зуїха (1856—1935) — видатне і в той же час типове явище української пісенності. Репертуар, який містила її феноменальна пам’ять, складався з 1008 пісень, близько 400 прислів’їв і приказок, 156 казок та переказів, 45 загадок і великої кількості іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.

Видатний майстер усного поетичного слова — Явдоха Зуїха — по праву займає одне з перших місць у ряду найвизначніших народних співців слов’янського світу.

Відкрити в історії української народної творчості такий справді унікальний талант пощастило невтомному збирачеві фольклору, вчителеві Гнатові Трохимовичу Танцюрі (1901 — 1962) ¹².

Обдарованість народної співачки Явдохи Зуїхи й ентузіазм збирача народної творчості, фольклориста-аматора Г. Т. Танцюри зросли і визріли на Вінниччині ¹³ — в краї, що, як і інші українські землі, пережив бурхливі історичні події і здавна славився багатими народномистецькими традиціями.

Співучий народ Поділля привертав увагу багатьох збирачів народної творчості. З його художніх скарбниць робили фольклорні записи польські поети «української школи» Б. Залєський, С. Гощинський, Т. Падура, Л. Сєменський, народні пісні та інші жанри фольклору Поділля збирали А. Димінський, П. Чубинський, Ч. Нейман, С. Руданський, М. Коцюбинський, народні мелодії записували П. Ніщинський, М. Лисенко, М. Леонтович. Життєвість і силу народнопісенних традицій на Вінниччині стверджують численні записи фольклорних творів, зроблені в різних місцевостях області сучасними збирачами Г. Т. Танцюрою, Н. А. Присяжнюк, М. А. Руденко ¹⁴.

Більше сорока років збираючи фольклор і спостерігаючи його побутування, Г. Т. Танцюра записав на Вінниччині понад 2500 пісень, близько 300 казок, 1536 прислів’їв, 615 загадок і виявив справжнього володаря неоціненного народного багатства — співачку Явдоху Зуїху.

Зустрівся Гнат Танцюра з Явдохою Зуїхою в 1918 р., тобто на початку своєї збирацької діяльності. «Якось моя мати наспівувала мені одну пісню і, як на лихо, забула її кінець. Саме на цей час до хати заходить наша близька сусідка — старенька бабуся Демедиха. Вона дружила з матір’ю і часто приходила до нас. Ми всі любили її. Мати запитала, чи не знає вона цієї пісні. — «Де там не знаю, — усміхнулася Демедиха. — До мене, сину, за піснями, до мене. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ввесь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях» ¹⁵. Так до постійних активних співачок Г. Т. Танцюри — його матері — Тетяни Танцюри, чотирьох сестер, сусідок Килини Жук і Параски Полиці приєдналася 63-річна Демедиха — Зуїха, співпраця збирача з якою продовжувалась понад 12 років.

Для Г. Т. Танцюри, палко закоханого в народну творчість, свідомого того, яку важливу і потрібну справу робить він своїми записами, Явдоха Зуїха була неабиякою знахідкою. Тому все своє уміння, талант збирача, знання, якими жадібно озброювався протягом всього життя і збирацької діяльності, віддав він, аби повністю записати все, що знала Зуїха. Щоб нічого не пропустити з уст цієї напрочуд балакучої і співучої, неписьменної, простої жінки, Танцюра перших два тижні складав лише списки відомих їй пісень, яких нараховувалось сотні, не кажучи уже про казки, прислів’я та найрізноманітніший етнографічний матеріал. Цікаво, що і Зуїха радо прийняла пропозицію записуватись і з почуттям великої відповідальності поставилась до цієї справи. Дочка кріпака, поневіряючись з дитинства по наймах і заробітках, проживши в горі і злиднях своє трудове життя, вона, за її словами, володіла «єдиним багатством — піснями» і щедро роздавала його людям, охоче виспівувала записувачеві.

Слід зауважити, що Зуїха як носій поетичної творчості трудящих, володіючи колосальним репертуаром, вважала пісні загальнонародним духовним надбанням. «Пісні — це людське добро, це люди викохали їх» ¹⁶, — часто повторювала вона і вимагала бережного ставлення до пісні. У спільній праці збирача і співачки трапилося так, що вимоги щодо найточнішого запису як тексту пісні, так і мелодії ставила саме Зуїха. «Жоден в’їдливий екзаменатор так не присікувався до контрольних робіт, як Зуїха до моїх записів, — згадував Гнат Танцюра. — По кілька разів вона примушувала мене перечитувати, переспівувати записане і часто-густо вимагала переписувати наново» ¹⁷. Таку строгість і вимогливість у ставленні до поетичної творчості народу, якою Зуїха виділялась споміж інших співачок і оповідачів, Танцюра високо цінував; він називав її «головним редактором і коректором усіх записаних у Зятківцях пісень», «найкращим своїм другом і вчителем», а спільну працю з нею «своєрідною школою», яку радив пройти кожному збирачеві фольклору.

Народна співачка усвідомлювала й те, що народ у своїх піснях відтворив цілий світ відчуттів, переживань, настроїв, думок і сподівань трудової людини, відобразив реальні умови життя: «Запиши правду, нехай люди знають, яке то була життя», — говорила Танцюрі Зуїха.

Не всі пісні з охотою і натхненням співала Зуїха; найбільше /кохалась у наймитських, заробітчанських, про тяжку жіночу долю та весільних піснях. Мала, так би мовити, соціальне чуття до пісні і не співала сфальсифікованих з класових позицій пісень. Так, у пісенному репертуарі зятківчан Танцюра зустрів фальсифікат пісні про Кармелюка, в якому було спаплюжено образ народного героя. Записувач вирішив запитати у Зуїхи, чи не знала вона про таку пісню. — «Чом не знала? — відповіла вона. — Знала, та не хотіла тобі казати таку неславу» ¹⁸.

Значний інтерес становить творча манера народної співачки Зуїхи і ставлення її до пісні як художнього твору. Інтуїтивне розуміння місця і ролі пісні в суспільстві, як твору, який допомагав їй — типовому представникові трудового народу «боротися з бідою», був розрадою і кликав до життя в тяжких умовах капіталістичної експлуатації, поєднується у Зуїхи з глибоким відчуттям естетичної краси народної пісні. Красномовно це засвідчено перш за все у записах, зроблених від неї, переважна більшість яких є високопоетичними творами. Характерно, що Зуїха, знаючи декілька варіантів тексту і мелодії тієї чи іншої пісні, що побутувала в її місцевості чи була почута нею десь на заробітках на Херсонщині, віддавала перевагу найкращому варіантові, переконливо розкриваючи перед записувачем його поетичну красу і чарівність мелодії. Крім того, співачка гостро відчувала красу рідної мови, маючи смак до неї, сама була красномовною, «Її мова ніколи не докучала... була барвиста, соковита, насичена гострими і влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння — дотепні, часом їдкі, саркастичні — перепліталися з прислів’ями, поговірками, цитатами з пісень, казок...» ¹⁹.

У своїй оповідальній манері вона ніби хотіла підкреслити мелодійність рідної мови, «говорила рівним повільним темпом, голосно і прозорно, мала чудову дикцію... Вираз кожного речення супроводжувався відповідною тонкою мімікою...» ²⁰

Як для переважної більшості носіїв поетичної творчості народу, виконання пісні, розповідь казки були її органічною потребою: «Як же так можна жити, не співаючи» ²¹, — говорила Зуїха. В її розумінні, як і в поглядах народу, пісня існує в органічному зв’язку з трудовою діяльністю людини, вона прикрашає людину як і труд. Тому Зуїха пишалася своїм пісенним репертуаром, умінням відчути поетичну красу пісні і милозвучність мови, своїми роботящими руками, проворністю і охайністю в побуті, поважала співучих та глузувала з мовчазних людей і ледарів.

Співала Зуїха охоче, красиво, мала свій індивідуальний стиль виконання. Однією з основних її творчих рис було прагнення донести до слухача ідею пісні, її мораль, тому вона різноманітними засобами підкреслювала провідну думку поетичного твору. Починаючи співати пісню, спочатку обов’язково супроводжувала її відповідним коментарем: це були роздуми про тяжке тогочасне життя, змальоване в пісні, про поневіряння в наймах, нещасливе кохання, долю жінки-матері; іноді вона детально мотивувала поведінку героїв пісні, аналізувала їх моральний стан. Будучи вразливою, емоційною, Зуїха ніколи не милувалася своїми героями, стоячи десь осторонь, а поділяла їх страждання, переживала їх радощі і горе, підсміювалась над їх слабостями і помилками, засуджувала їх погану поведінку, торжествувала разом з ними перемогу добра, правди і справедливості. «Таку пісню люблю, щоб у серці йокало», — говорила Зуїха.

Співачка і в похилому віці зберегла хороший, широкого діапазону голос, мала чудовий музичний слух і пам’ять. Виконання пісні Зуїхою було справжнім творчим процесом, в який вона вкладала душу і, як народний талант, збагачувала музичний зміст пісні.

Виконання народних пісень оповідачка часто пересипала казками, прислів’ями, гумористичними оповіданнями, загадками. Уміючи артистично наслідувати звуки птахів і тварин, передавати вимову, інтонацію, вираз обличчя, ходу людей, вона була і талановитою оповідачкою.

Художньо красиве, надзвичайно виразне виконання Зуїхою незліченної кількості народнопоетичних творів виділяло її серед односельчан, робило популярною і в навколишніх селах. Це була не тільки співачка, але й природжена акторка.

При всьому цьому Явдоха Зуїха не була професіональною співачкою чи творцем пісень, як це можна сказати про українських кобзарів, російських сказителів билин або плакальниць. Вона була простою, неписьменною селянкою, типовою українською жінкою, що з дівочих років і до глибокої старості, загорьовуючи шматок хліба, несучи тягар щоденних родинних турбот, виливала свої надії, свої жалі і болі, своє горе і тугу в піснях. «Коли б я, сину, не співала, — говорила Явдоха Зуїха Г. Танцюрі, — то давно лопнула б. Я дуже бідила цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що мого?.. Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу» ²².

У пісенному репертуарі співачки вилилося все те, що було на серці українського народу, — і відгомін анімістичних вірувань, що дійшли з сивої давнини (календарно-обрядова поезія), і вічно жива у пам’яті народу історична бувальщина (історичні пісні), і станові, класові сутички, що не раз поймалися вогнем і кров’ю (соціально-побутові пісні), і широке та бездонне море загальнолюдських відносин у дореволюційному селі: весняна поезія кохання, нев’янучий вінок весільних пісень, романтична краса балад, скупі сімейні радощі і непроглядне горе соціального бідування селянської родини. Явдоха Зуїха знала пісні про усі типові життєві події, про найтонші нюанси родинних відносин, про все, чим сповнене було життя сільського трудівника від колиски до могили.

Порівняння пісень Явдохи Зуїхи з творами, вміщеними у відомих збірках Максимовича, Вацлава з Олеська, Метлинського, Антоновича і Драгоманова, Головацького, Чубинського ²³, Новицького, Грінченка, Яворницького, Лисенка та ін., цілком натурально показує, що основу її репертуару становлять загальнопоширені традиційні пісні у їх нових, своєрідних варіантах і творчих редакціях. Це в однаковій мірі стосується як словесної тканини творів, так і їх мелодійного багатства, позначеного власним стилем музичного мислення та інтерпретації співачки. Певна річ, що таких творів найбільше серед історичних, родинно- та соціально-побутових пісень Отже, репертуар Зуїхи є типовим загальноукраїнським.

Разом з тим, пісенні хвилі, що прокочувалися по Поділлю із сходу і заходу, занесли немало російських і польських творів, національний колорит яких у меншій чи в більшій мірі вже поступово починає асимілюватися з українською народнопоетичною стихією. Серед них: «Станьмо, братці, в круговую», «На тем боци, на турецком поле», що були занесені на Поділля десь у кінці минулого століття та зберегли міцну російську мовну основу, і українізовані варіанти пісень російського походження «За Дунаєм широким», «Вийду за ворота», і 18 побутових пісень явно польського походження з характерним польсько-українським суржиком.

Природно, що ми подибуємо немало пісень, які і тематичним діапазоном і художньо-мовними рисами («Не тепер, не тепер», «Чи я в тебе не хазяйка», «Бідна моя головонько», «Усі поля поорані», «Ой лию не помалу», «Не боюся ні пана», «Наступив, наступив», «Ой з-за гори вітер» та ін.), а також характерним коломийковим ритмом немовби лучать Поділля з сусідньою Тернопільщиною, Буковиною та Закарпаттям. В окремих піснях («Ой був же я в Тирашполі», «Ой старий волох та сіно косить») задокументовані зв’язки Поділля з Молдавією.

Пісні з репертуару Зуїхи виявляють спорідненість і з російським, польським та молдавським народним мелосом; в них багато ритмів, характерних для західноукраїнських мелодій. Так, мелодія пісні «Гей, ой під гайком, гайком зелененьким» є варіантом відомої старовинної російської пісні «Вниз по матушке, по Волге»; пісня «Колись така правда була» виконується на мелодію російської «Камаринской», кілька пісень співаються на мелодію «Во саду ли». У пісні «Ой брате мій, орле» чується мелодія молдавської «Дойни». Мелодія пісні «Ой ти, мати, шануй мене» (перший мелодичний варіант) дуже близька до молдавської, пісня «Казала Солоха: прийди, прийди» засвідчує зв’язок з польським музичним фольклором, зокрема з мазурками.

Місцеві територіальні особливості репертуару співачки проступають не тільки в легко помітному діалектному, лексичному і морфологічному елементі, що нашарувався на мов^і багатьох і багатьох традиційних пісень, поширених по всій

Україні, а й у часто невловимому співвідношенні пісень з певною тематикою. Крім згадуваних уже польських пісень, що відбивають може не стільки міграцію пісень з Польщі чи Західної України, як засилля польських панів та їх челяді на Поділлі, ми бачимо, що найбільш популярними були пісні, в яких змальовуються боротьба проти шляхти, поміщиків (пісні про Нечая, Саву Чалого, Максима Залізняка, Кармелюка), пісні заробітчан з Поділля, яких на Херсонщині та в Бессарабії називали «людьми з Польщі». Територіальна своєрідність яскраво виражена також і у весільних піснях.

Хоч музична мова пісенної спадщини Явдохи Зуїхи має загальноукраїнську основу, в ній помітні прояви локальних музичних інтонацій, що витворилися внаслідок поєднання характерних творчих компонентів східних, центральних і західних районів України.

До таких рис слід віднести переважання одноголосних пісень, яке не можна пояснювати тільки тим, що Зуїха, як правило, співала одна, оскільки серед її пісень є чимало і багатоголосних. Серед поліфонічних пісень ми, проте, не знаходимо такої розвиненої фактури, як, наприклад, на Полтавщині, Чернігівщині, Сумщині, Черкащині. Тоді як у східній та центральній Україні мелодії міцно закріплені за текстами, а в ряді західних районів помітне досить вільне оперування мелодіями, у Зуїхи часто використовуються одні і ті ж мелодії до багатьох текстів і, очевидно, закріплюються за ними. Наприклад, на мелодію відомої пісні «На вгороді верба рясна» Явдоха Зуїха співає пісні «Під білою березою» та «Коло млина, коло броду». На мелодію популярної «Посадила огірочки» співає вона «Шкода мої вечероньки», а на мелодію «Я в середу родилася» виконується ряд інших пісень. Щоправда, найбільш популярні пісні мають по кілька мелодій.

Пісенні мелодії Поділля коротші, лаконічніші, ніж східних і центральних районів України. Відчувається деяка локальна відмінність і в формах пісенної строфи. Так, наприклад, поширена в центральній і східній Україні така форма багатоголосних пісень, коли останній рядок куплета кладеться в основу заспіву наступного куплета, тут майже не зустрічається.

В пісенно-мелодійній спадщині Явдохи Зуїхи дуже виразно представлене ладове багатство українського народного мелосу. В ній органічно поєдналися творчі стильові якості колективу і талановитого народного співака. Особливо звертає на себе увагу єдність стилю музичного мислення, мелодико-інтонаційної сфери, мелодичних прикрас тощо.

Велика кількість мелодій з однієї місцевості дає можливість виразно відчути творчий рух, творчі зв’язки та взаємовпливи в українській пісенній творчості, служить цінним матеріалом не тільки для практики різних співочих і музичних колективів, композиторів, а й для теоретичного осмислення локальних особливостей народнопісенної мелодики.

У ряді пісень ми зустрічаємо реалії, які прямо зв’язують події із Зятківцями, Кущинцями, Ладижином, Борсуками, Чечелівкою та іншими населеними пунктами Вінниччини («Де ти, купайло, ночувало?», «Борсуківський став», «Ой на горі вогонь горить», «Ой під мостом риба з хвостом», «Ніхто не знає по якій причині»). Зокрема серед купальських ми бачимо пісні, в які вставлено навіть прізвища героїв, поширені у Зятківцях,. Так, у пісні «Ой у Маляра високий тин» згадується «Полиців син», тимчасом як селянка з Зятківців Параска Полиця була однією із співачок, від якої Гнат Танцюра записав ряд пісень. Серед цих пісень є не тільки традиційні, загальнопоширені, в яких реалії були замінені, а й справді місцеві. («В Ладижині вітер віє»), в яких відтворено саме місцеву обстановку чи події, що могли відбуватися тільки у цій місцевості.

Наявність у піснях, записаних від Явдохи Зуїхи, згаданих місцевих елементів (лексичні, географічні реалії, сюжетні ходи, теми та ін.) свідчить ще раз про те, що в устах цієї співачки народна пісня, як це і притаманно їй, виконувала суспільно-корисну функцію, обслуговувала насущні інтереси того середовища, в якому жила і творила Зуїха. Саме в цьому виявлялася та найелементарніша імпровізація, до якої вдавалася співачка, щоб влити загальновідому традиційну пісню в конкретні ситуації і обставини життя своєї місцевості.

Репертуар будь-якого оповідача чи співачки органічно зв’язаний не тільки із середовищем та певними хронологічними рамками, а й великою мірою з їх суспільним становищем, особистою долею, художньо-естетичними смаками, характером, віком і статтю. Зрозуміло, що суб’єктивні категорії більш виразно виступають в оповідача і менше в співака чи співачки.

В силу усіх цих причин репертуар двох творчих одиниць, які живуть в один час в одному і тому ж селі, не може співпасти не тільки за обсягом, а й за характером творів. Усе це виразно виступає у записах Г. Танцюри, зроблених у Зятківцях від Зуїхи, з одного боку, та Параски Полиці, Тетяни, Марини, Насті і Павліни Танцюр, Килини Жук, Андрія Щура — з другого. Так, Андрій Щур одного разу проспівав записувачеві пісню про Кармелюка, в якій перекручувався образ народного героя. Цієї пісні він навчився від свого діда, колишнього панського гайдука. Коли Гнат Танцюра сказав про цей запис пісні про Кармелюка Явдосі Зуїсі, вона у відповідь проспівала цю ж саму пісню, в якій головним негативним персонажем виступає не Кармелюк, а дворянин. Пісня про Кармелюка, записана від Зуїхи, серед величезної кількості її варіантів вважається найкращою і надрукована першою серед 25 пісень у збірнику «Історичні пісні» (К., 1961).

Соціально свідомий підхід Явдохи Зуїхи до формування свого репертуару засвідчується її піснями. Класова нерівність як головне лихо сільського трудівника проступає у великій кількості її пісень і найбільш яскраво у таких, як «Усі гори зеленіють», «Багач, мамцю, багач, мамцю», «Горішина, черемшина», «На погибель буде тому», «Під білою березою», «Ой виору я нивку широкую». Уїдливий гумор і дошкульна сатира на адресу багатіїв та інших посіпак звучить у піснях «І багатий, і гембатий», «Була в багача», «Ой в городі бузина», «Ой був собі панок з маку», «Сидить багач за столом», «Ой наступила та чорна хмара», «Ой да ми в кабачок ходили». З соціальною нерівністю, бідністю народ зв’язує і особисте безталання: «У сусіда хата біла», «Ой з-за гори кам’яної голуби літають».

Правомірно порівняти пісні з репертуару Зуїхи з записами П. Чубинського з Поділля (Ушицький повіт). У записі П. Чубинського пісня «Лугом іду, коня веду» має всього 10 рядків, в яких соціальний елемент (бідна дівчина відмовляє багатому) звучить невиразно і логічно не випливає з попереднього тексту. У варіанті Явдохи Зуїхи (24 рядки) конфлікт між закоханими, побудований на соціальній нерівності, є стрижнем пісні, навколо якого розгортається дія і поетичні характеристики дійових осіб. Соціальний мотив набирає особливої виразності завдяки сатиричній загостреності зображальних засобів. Так само два варіанти пісні «Заїздив коника, заїздив другого» (Чубинський, V, стор. 116, 118) є менш соціально загостреними у порівнянні з варіантом пісні «Заїздив коника, заїздив другого», записаним від Явдохи Зуїхи. Пісня «Ой звідти гора, а звідти другая» має широко розгорнену соціальну характеристику причини нещасливої долі дівчини на відміну від варіантів цієї пісні у записах П. Чубинського (т. V, стор. 116, 120).

Пісні «Да пийте, люде, горілочку» (Чубинський, т. V, стор. 523), що є одним із варіантів відомої пісні про бідну сестру, якої цураються брати, контамінована від рядка «Де ти милий, де ти, милий» і до кінця. Мотив убозтва і моральний конфлікт сестри з братами на цьому грунті у Чубинського не має того логічного розвитку і гостроти, як у варіанті Зуїхи («Пийте, люди, горілку»), а враження від пісні розбивається іншою темою, чужою кінцівкою, тимчасом як у Зуїхи тема соціальної нерівності звільнена від будь-яких чужорідних нашарувань і звучить на повний голос.

Суспільним становищем співачки, нестатками і злиднями пояснюється і те, що Зуїха часто любила співати пісні про наймитування, бідність та лиху жіночу долю. Ці пісні «ніби розпирали» її. Любила вона традиційну заробітчанську пісню «Бувайте здорові, соснові пороги», якою зятківчани прощалися з рідним селом, вирушаючи щороку на заробітки у далекі таврійські степи, а також пісні «Закувала зозуленька», «Котра дівка хоче», «Вишня, мамцю, вишня, любцю», «Ой дай, боже», «Кому воля, а кому неволя», в яких виливався смуток заробітчанського життя.

Природно, що абсолютну більшість у репертуарі Явдохи Зуїхи становлять «жіночі» пісні, серед яких знову-таки лише одиничні розповідають про щастя і радощі, а решта — про тяжку жіночу долю. Любовних пісень не хотіла співати, бо сама не знала кохання:

«Пісні про «веселих молодиць» теж співала не без вагання... Романсів не любила і завжди глузувала з них» ²⁴.

Гірка доля жінки в дореволюційний час звучить у піснях про лиху свекруху («Не грім то гуде з стодоли», «Була в Гандзі лихая свекруха», «Матінко моя кохана»), про життя з нелюбом, за якого віддали її силою («Ой на горі, горі», «Ой у полі криниченька», «Тече вода холодная»), з лихим чоловіком-п’яницею, що б’є дружину («Ой вишенька, черешенька у саду», «Ой гаю, мій гаю», «Соловейку сивенький», «Ой вербо, вербо кудрявая»), про сумне удівство («Породила перепеличка», «Ой у полі дві могили», «Горе мені, горе»).

Щоправда, серед пісень Явдохи Зуїхи є немало і жартівливих, зокрема таких, що свідчать про любов чоловіка чи жінки до чарки. Але, як видно з них, селянин випивав не стільки на радощах чи на скупому дозвіллі, як переважно з горя.

Співачка в особистому житті і в підході до таких пісень недвозначно показувала свої переконання. Питання про морально-етичний кодекс, яким він постає з репертуару співачки, тісно зв’язане з її власними поглядами на моральне й аморальне у житті. Зуїха була запопадлива до роботи, тверда характером, чесна у поводженні з людьми, дотепна і гостра на язик. Чи не тому в її репертуарі немало пісень, в яких гостро висміюються ліниві, п’янички, гулящі, хиткі і легковажні люди, що не почувають за собою ніяких моральних обов’язків перед суспільством і родиною («А я в батька одним одна», «Чи я тобі не казала?», «Ой устану я в понеділок», «Ой п’яна я, п’яна», «Жар, мати, капустиці» та ін.).

Крім дивовижної пам’яті Явдоха Зуїха, як вказує Гнат Танцюра, мала на диво свіже світосприймання та глибоку емоційну вдачу. Зрозуміло, що через це з усіх жанрів української народнопоетичної творчості вона саме за глибокий емоціональний вплив найбільше любила пісні. Співачка тонко відчувала красу народної поезії, уміла вдержати в пам’яті не тільки сюжет пісні (часто дуже довгої), а найдрібніші художні деталі, нюанси багатої епітетики, яскравої символіки і паралелізмів та музичної мови. Можна без перебільшення сказати, що в репертуарі Явдохи Зуїхи майже немає негарних, неестетичних, малохудожніх пісень.

Особливо яскраво це помітно в календарно-обрядових та весільних піснях. Перше, що впадає в око, — це моральна чистота і сила почуття, в щирості якого немає ніяких сумнівів і яке підносить, звеличує людину. Дівчина у весільних піснях незмінно порівнюється з зорею, з квіткою, з сонцем. Молода уособлює найкращі етичні якості людей праці: вона чесна, працьовита, слухняна, щедра душею, сердечна, ласкава і доброзичлива до інших. Дуже дотепні, легкі, влучні і, по суті, не образливі жартівливі пісні-перекори дружок і світилок, якими вони скрашують настрій молодій, що сумує за дівуванням, за батьком і матір’ю, за своїм родом, побоюється чужої сім’ї, лихої свекрухи.

Весільні пісні у виконанні Зуїхи, як правило, мають ідеально викінчену словесно-мелодійну форму, багату поетичними фігурами. І в цьому безперечна заслуга співачки як феноменально обдарованої творчої одиниці з самої гущі народу.

Явдоха Зуїха могла скоріше забути якусь цілу частину пісні, ніж за рахунок нівелювання, стирання художніх деталей, що надають виразності і напруженості драматичному конфліктові та становлять її естетичну принаду, зберегти уже безбарвний та нежиттєвий скелет усього твору. Саме тому й уривки загальновідомих пісень зберегли в її пам’яті всі поетичні деталі. Те, як вона розуміла пафос пісні, її «душу», можна, зокрема, побачити на пісні «Журба мене сушить». У збірнику 1834 р. М. Максимовича варіант цієї пісні має 20 рядків, у збірнику М. Лисенка (випуск шостий) — 32 рядки, у збірнику Б. Грінченка (том III) ²⁵ — 40 рядків. Варіант Явдохи Зуїхи має 72 рядки. Суть, звичайно, не в тому, що текст у неї найдовший з цих згаданих, а в тому, що ця довгота—повнота пісні, яка органічно випливає з її ідеї, характеру. Це — гіркі роздуми людини, яка, закохавшись, а слідом за цим збіднівши та спившись з горя, немовби оглядає свій життєвий шлях. Парубок чи чоловік хоче втопити своє горе в горілці; він сидить у шинку, йому вже нікуди поспішати. Гіркі роздуми плинуть навмисне уповільнено — і тут у варіанті нашої співачки з’являються нові деталі: цілі три куплети про те, як п’є він першу чарку, згадуючи своє життя, потім другу, п’яту... сьому. І знову через куплет, сповнений динамічної дії, з’являються для уповільнення її куплети-повтори, які підкреслюють невтішність людської печалі. І це для того, щоб слухач міг перейнятися настроєм героя пісні.

Як тонко відчувала Зуїха характер пісні, можна показати і на такому прикладі. Варіант відомої пісні «Ой у полі озеречко» у Метлинського (стор. 27) має 21 (рядок, у Чубинського (т. V, стор. 169) — 22, у Лисенка (випуск другий, стор. 53) — 36, у Зуїхи — 44. І знову-таки головним достоїнством варіанту нашої співачки є не просто його довгота, а розвиненість, у порівнянні з усіма іншими варіантами, драматичного конфлікту, який надає пісні емоціонального напруження, кульмінаційного зльоту.

Більш повними і поетичними, багатими художніми та побутовими деталями є у порівнянні із записами Чубинського (т. V, стор. 59, № 130; 83, № 174; 102, № 214; 111, № 240; 155, № 325; 167—168, № 341; 216, № 434; 232, № 468; 242, № 482) записані від Зуїхи варіанти пісень «Казала Солоха: прийди, прийди», «Ой з-за гори кам’яної голуби літають», «Ой піду я до млина, до млина», «Ой учора орав», «Учора була юточка моя», «Виганяла лебеді по вишневому саду», «У сусіда хата біла». Коли у Чубинського (т. V, стор. 36 — 37, № 87; 48—49, № 109; 54, № 119; 59, № 132; 89—90, № 187 (А); 150, № 317; 160, № 332; 183—184, № 372) нерідко зберігається тільки головна думка, подана цілком статично, то у варіантах Явдохи Зуїхи точно відтворюється час і місце дії, подається психологічне вмотивування вчинків героїв, окреслені (наскільки це можливо у пісні) їх характери, сюжет розгорнено, наявна експресивна кінцівка, а нерідко додано і моралізаторський висновок («Раз я вийшов на вулицю», «Ой чом не прийшов, чом не приїхав?», «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», «Ой приїхав милий до милої в гості», «Ой перепеличка, мала, невеличка», «Гей, ой у полі клен-дерево різно»).

Про вигідну повноту, поетичність і художність пісень Явдохи Зуїхи у порівнянні з іншими варіантами тих самих пісень, вміщеними у т. V Чубинського, легко переконатися на таких прикладах:

Варіант Явдохи Зуїхи

Варіант П. Чубинського (т. V, стор. 5)

Варіант Явдохи Зуїхи

Варіант П. Чубинського (т. V, стор. 5)

Можемо завдячувати чудовій пам’яті нашої співачки, яка пронесла через десятки літ у всій повноті величезну кількість дуже широких за обсягом та містких за художньою деталізацією пісенних творів, не розгубивши в щоденних турботах їх багатства. Так, пісня «Ой високо сонце сходить» має 164 рядки, «Ой повій, вітроньку» — 104, «А в неділю рано, рано-пораненько» — 65 і т. д. Наявність великих пісень є характерною рисою репертуару Зуїхи. В них вона послідовно і строго додержує паралелізми, чергування запитань і відповідей, що розгортаються у цілі стрункі діалоги. Так, у пісні «Ой гай, мамцю, ой гай, мамцю» вона послідовно, з усіма необхідними змінами відповідно до розвитку дії, витримує паралель між шляхом, що, занедбаний, припадає пилом, і дівчиною, що, покинута милим, журиться. Розвиток дії у пісні «По садочку ходю та ходю» іде строго логічно; рефрен «Гей, ніч моя темна ще й зоря неясна, Яка моя доля безщасна!», як тяжке зітхання, як зойк змученої душі, послідовно повторює молода жінка після даремного очікування своїх родичів. Нарешті їде у гості брат — і тут, як сонце на грозовому небі, спалахує цей, але вже перефразований, світлий рефрен: «Гей, ніч моя видна та ясна, Яка моя доля прекрасна!»

Чудова, логічно розгорнена і пісня «Мамко наша, любко наша». Пісня складається з послідовно витриманих у строгій композиційній відповідності епізодів наближення смерті і реакції матері та дітей.

В репертуарі Зуїхи помітне і таке поширене в народній пісні явище, як контамінація, злипання окремих пісень чи їх частин в одну пісню, що пояснюється головним чином їх ритмо-мелодійною тотожністю та близькістю змісту (наприклад, «Шкода мої вечероньки», «Терен, мати, коло хати», «Коло млина, коло броду», «Та туман, туман по долині», «Пішов козак яром»). Ясно, що більшість контамінованих пісень втратили на красі і логічності. Як правило, в них помічається зіткнення двох різних ідей, пісні стають суперечливими, малохудожніми (наприклад, «Оженився не по добрій волі»). Є окремі пісні, які співачка запам’ятала тільки в уривках чи з пропуском куплетів («Уже третій вечір, як дівчину бачив», «Ой любив та кохав», «Ой час, мати, жито жати»). Однак не можна сказати, що своєрідне стягнення пісні у Зуїхи скрізь іде тільки їй на шкоду. Так, у пісні «Заїздив коника, заїздив другого» (пор. «Чубинський, V, стор. 116, № 252 (А); 118, № 255) скорочення тексту зроблено за рахунок більш чіткого окреслення соціального звучання пісні.

Кожна співачка чи співак має свою, властиву хоча б у деталях саме їм, редакцію пісні. Аналізуючи репертуар Явдохи Зуїхи, ми переконуємося, що й вона у великій мірі внесла своє слово в українську пісенність. В репертуарі Зуїхи немає жодного тексту, який би слово в слово повторював відомі українські пісні. Співачка зберегла для українського народу, для фольклористики неповторні редакції і варіанти традиційного фольклору — багатий матеріал для дослідження проблеми історії як певних тематичних циклів, жанрових груп, так і окремої народної пісні.

Явдоха Зуїха, одна із тисяч творців і носіїв фольклору — цих своєрідних художніх літописців історичних епох, — діставши народну пісню як заповіт від попередніх поколінь, збагатила її своєю думкою і творчою уявою та передала як естафету нащадкам.

Пісенний репертуар співачки — загальноукраїнське культурне надбання, невичерпна скарбниця багатства і краси рідної мови, її художньо-стильових засобів і музичних барв, з якого ще не одне покоління покріплятиме свої сили, творчу енергію і натхнення.

Записи і видання пісенного багатства Явдохи Зуїхи, в якому відзеркалилися соціальний досвід народу, його світогляд, морально-етичні погляди, волелюбні прагнення і поетичний геній, має велике пізнавальне та історико-культурне значення.

Вікторія Юзвенко, Михайло Яценко

Явдоха Зуїха (біографічний нарис)

Український трудовий народ, як і всі слов’янські народи, славиться своєю співучістю, музикою, глибокопоетичною лірикою. Народ багатий не тільки чудовими піснями, а й виконавцями пісень. Серед таких виконавців є самородки, які відзначаються особливою пам’яттю і великою любов’ю до народної пісні. До них належить і Явдоха Зуїха.

Вона є видатним носієм усної творчості українського народу.

* * *

Кущинці, Гнатівка й Зятківці — сусідні села Гайсинського району Вінницької області. Зараз тут буйно розвивається колгоспне будівництво, зростає культура й заможність селян.

Зовсім не те було колись. Село Кущинці за панщини «славилось» великою кількістю дрібної шляхти, яка надто немилосердно визискувала «своїх» кріпаків. Це про них тоді місцеве населення склало пісню:

У пісні про панщину співається так:

У кущинецького поміщика Равського був кріпак Микита Сивак, а по вуличному — Попик, якого пан Равський виміняв за породисту суку. Попиком Микиту прозвали тому, що він часто грав у таку гру — «попа»: вбирався, бувало, в комічний попівський одяг і «правив». Потім всі учасники цієї гри підходили до нього під «благословення». Він кожному давав якусь річ, що тільки підвернеться йому під руку, — трісочку, грудочку тощо, махав рукою і приказував: «Благословляю тебе одним струпом на всю голову». Всі реготали. Ось за це й прозвали його «попиком».

У Микити Сивака 1 березня 1855 р. народилася третя дочка — Явдоха. Мати Явдохи — Тетяна стала від горя п’яницею. Що тільки можна було взяти з дому й продати, те вона продавала й пропивала. Скільки Тетяну Микита не бив, але вона не каялась. Після смерті Тетяни Микита з дочками залишилися в одних сорочках. Батько, що знав, те й передав своїм дітям про світ, про людей разом із своїм гумором і красномовністю. Незабаром Микита Сивак віддав своїх старших дочок — Фотину і Харитину заміж, а з найменшою Явдошкою залишився господарювати.

Дитячі роки Явдоха провела без материнської ласки, без догляду старших. Кріпаччини вона не пам’ятала. Те, що залишилось в її пам’яті, було вже після панщини. Але ще багато традицій збереглося від кріпацьких часів.

Діти були залишені напризволяще. На вулиці вони «виховувались», набирались «знань», вчили пісень, без догляду старших робили, що хотіли. В компанії ровесників і старших Явдоха завжди отаманувала.

Про свої дитячі роки вона розповідала:

— Я була як гайдамака. Мене, бувало, всі боялись. Кого треба набити, то воно моїх рук не втече. Треба мені його набити, щоб пам’ятало мої руки, — наб’ю, будь то хлопець чи дівчина. Хто вигонив ледачого з компанії? — То то я. Хто починав бійку? — То то я. А за що його бити? Я його не люблю, бо він погано співає. Нащо він нам? Нехай межи нас не йде, бо єй-же єй буду бити. Нехай так погано не співає, бо я так не люблю, бо то мене вколе в саме серце. І якби тільки до рук спіймала, то била, скільки вже сама хотіла. Не одному влетіло від мене. Не раз матері битих нарікали: «Чом тебе, довгоморда, ніхто не вб’є? Чого ти жиєш до сеї пори?» Нічого, думаю, що «довгоморда», але я йому і всипала, а як спійму, то й ще додам. Отаке-то. Які літа, такий розум. Ще добре, що переросла, а то я не знаю, що з мене було б...

Недовго гуляла Явдошка. Скоро її атаманування на вулиці урвалось. Через нестатки мусила йти на службу. Спочатку вона, ще малолітньою, служила в багачів за няньку. Пізніше ходила на заробітки поденно. А як уже підросла, то пішла в строк до пана Равського. Хоч і в ката, аби плата, бо трудно було прожити. Наймалась у строк «від льоду до льоду», тобто від тої пори, коли лід розтане, до тої пори, коли на ставку вже крига стане. Такий тоді був «календар» у панів.

Це була здорова, жвава й весела дівчина. Мала гостру пам’ять, дуже швидко все сприймала і надовго запам’ятовувала. Оце, бувало, Явдоха поле панські квітники, поливає клумби, а панянки Равського в кімнаті вчать польські вірші (бо Равський був поляк). Товчуть, товчуть і ніяк не можуть вивчити напам’ять. Через відчинене вікно Явдоха все чує, вона ті вірші вже запам’ятала і підказує панянкам. Ті панянки «встида наїлись» через Явдоху, бо пани сердяться, встидають їх, що вони «такі довбні», ніяк не затямлять, дожили до такого, що ось уже дочка Сивака Микити їм підказує. Ті вірші Явдоха пам’ятала до глибокої старості.

В строку в Равського Явдоха Сивак вивчила польську мову, навчилась польських пісень, байок та приказок.

Ото вже вона й дівка. Але нестатки вигонять із рідної хатки: мусила ходити на зарібки разом з чоловіками, жінками та з такими бідними дівчатами, як сама, в далекі, як тоді вважалось, краї — то на Бессарабію, то на Херсонщину.

У Кущинцях, Гнатівці, Зятківцях та в інших навколишніх селах Гайсинського повіту (який за тодішнім адміністративним поділом належав до Кам’янець-Подільської губернії) щороку ранньої весни збиралися на вигоні всі ті, хто виходив кудись на заробітки. З кущинецькими людьми була і Явдоха Сивак. їх із слізьми проводжали родичі, знайомі. Виходячи з села, заробітчани співали традиційну пісню:

— Біда заставляла йти служити до багатія, до німця, — розповідає Явдоха. — Дуже трудно було вислужити строк у хазяїна. В їдлі не додає, роботою завалює, а на тебе дивиться гірше, ніж на собаку. Не дай, бог, у дядька служити, а до дядини за платою ходити. Недарма народ склав таку пісню:

По строках, поміж чужих людей, в тяжкій роботі Явдоха Сивак набиралася гіркого досвіду, практичних знань, пізнавала світ і людей.

— Надивилась і наслужилась я, — розповідає вона, — «зазнала добра», навчилась цінити печену бараболю, білу сорочку й вірне словечко.

Недарма Явдоха знала стільки пісень про строкарів-наймитів, бо в тих піснях було відбито не тільки її життя, а й життя багатьох таких, як вона.

Так пройшло чотири роки. «Від льоду до льоду» працює вона десь у строку, на чужині, а на зиму приходить додому, до свого старенького батька. Де б вона не була, а її все-таки тягнуло додому. Прийде худа, змарніла, аж чорна. Бо сказано: добро пушить, а горе сушить.

З її зарібків «толк був малий». Що заробила, те й проїла, а хоч що й залишалось, то йшло на податки. І знову чекай, поки лід розтане, і знову в похід на заробітки.

Явдоха Сивак була середня на зріст, смаглява на лиці, міцного здоров’я.

Мала «гострий язик, крепку печінку, м’яке серце» ² і здорову, тверезу голову. В неї була багата, барвиста мова, дотепність і невичерпний гумор. За це її любили і часто запрошували до своїх розваг, до компанії. Просили на складчину, на весілля.

Від складчини відмовлялась, бо не мала з чим іти. На весілля зразу теж відмовлялась іти, бо не мала в чому; не мала в що одягнутися «про свято». Тоді товаришки приносили для неї та — вишиту сорочку, та — хустку, та — намисто, та — свитку. Так у позиченому й ходила на весілля, бо не було іншої такої, щоб уміла так прибрати молоду, щоб пам’ятала стільки пісень і могла гарно співати, щоб уміла так вивести танці, звеселити, розважити компанію. Де Явдоха Сивак, там веселий шум, розкотистий регіт і співи.

До розваг вона була охоча, «долюдна». Її тягнуло до гурту, до людей, але до хлопців була стримана. Кохатись не кохалась так, як інші дівчата. За її словами, не розуміла кохання й не визнавала його. «Компанувати» з хлопцями — «компанувала».

Найбільше жартів, сміху і співу було, коли зійдеться, бувало, з Данилом Дубовим. Любили вони покепкувати, висміяти кого-небудь, вигадати на когось смішне прізвисько. За те і їм давали прізвиська — сама Явдоха мала їх аж сім. Це були два штукарі на все село.

Іноді Данило приходив до Явдохи. Була вона чистьохою. Навчилась поміж людей охайно, чисто тримати кругом себе. Бувало, побілить хату всередині й надворі, пісочком пообсипає кругом хати і доріжку — від порога аж до перелазу. По піску розкладе рівненько татарське зілля. Тоді Данило не йшов по тій доріжці, а, лиш переступивши перелаз, ставав навколішки і так ішов до хати.

— Чого то ти дурієш? — питала його Явдоха.

— По цій доріжці не можна ходити ногами, — казав Данило, — лиш коліньми, бо то — твоя праця. Ти ж тут руки поклала.

Вона за це тільки жартівливо погрожувала йому пальцем.

— Ей-же! Ну-ну, дивись мені.

Думала Явдоха, що Данило посватає її. Він і сам думав про це. Та вийшло не так. Його батьки були багаті, мали поле, коні й корову і стали проти цього шлюбу, бо Явдоха була бідна. А до того ще вони боялись, щоб Явдоха не стала пити, як пила її мати. Вони вибрали Данилові багачку Софію з великим приданим: повна скриня добра, корова й сто карбованців.

Останній раз Данило прийшов до Явдохи попрощатися. Все розказав їй, дуже нарікав на батьків і кляв Софію: «Щоб тебе гулі були задушили ще маленькою! Щоб тебе грім забив!..»

Явдоха мовчки все вислухала. Не промовила ані слова. Як він не просив її за світилку, а на весілля до нього таки не пішла. Тільки гірко плакала.

Після Данилового весілля особливо сумно було Явдосі. Сиділа сама вдома, господарила й думала без кінця. Найкращі її роки пройшли по строках, «пішли на поталу». Пари не знайшлося, бо посагу не було. І трудно було забути Данила.

Ось чому з-поміж пісень про розлуку вона найбільше любила пісню «Ой летіла зозуленька через гай куючи».

Приятельські, задушевні відносини між Явдохою і Данилом Дубовим збереглися до старості. Данило просив її за куму; пізніше, коли вже дружив дітей, просив на весілля. При зустрічі щиро вітали одне одного, розпитуючи про вжитки. Вже старими, сивими вони раз зустрілися на ярмарку, і Данило почав скаржитись:

— Біда мені, Явдоню. В мене пожар був. Все згоріло. А недавно померла моя Софія... Діти розтеклися. І я тепер сам... Нездужаю все... Ех, не треба було мені слухати покійних батьків.

Аж на 28 році життя її засватав бідний хлопець Василь Олійник із сусіднього села Гнатівки. Не приходилось довго думати, бо більше сватачів не було.

Попрощалася Явдоха з Кущинцями, з своєю молодістю і пішла в чуже село між чужі люди.

Кущинці й Гнатівку розділяє невеличка річка. Літом переходили через місточок, а зимою йшли просто по льоду.

Невеличкий город Василя Олійника притирався до річки. На городі — ні деревини, лиш над річкою — кущ лозини.

Трудно було зразу Явдосі без садочка, без квітів. Важко було відвикати від чудової кущинецької природи, садів, лісу, які милували її око. А ще трудніше було призвичаїтись до мовчазного чоловіка і сварливої свекрухи. Та мусила привикати.

— Кропива, бузина, верба і дівчина — де не посади, то прийметься, — приказувала їй свекруха. — Привикай, і то скоро, бо нема коли оглядатись.

Насамперед Явдоха посадила над криничкою кущ калини і надалі думала посадити дещо з дерев хоч по межі города, але так і не посадила, бо було не до того.

— Сиділа дівка та й висиділа дідька, — говорила вона. — Попалась мені лиха доля.

В придане Явдоха принесла міцне здоров’я, вправні руки, чималий життєвий досвід, незаплямовану честь, чисту, свіжу натуру, веселу вдачу і нестримне бажання поспівати, поговорити й пожартувати. А говорити вона мала про що, а пісень у неї — не переслухаєш. Та не було кому. Вайлуватий, присядкуватий, кволий, неповороткий і небалакучий Василь Олійник був не до пари Явдосі. Не було їй з ким ні поговорити, ні порадитись, ні пожартувати, ні поспівати. Для мовчазного чоловіка і неговіркої свекрухи все це, крім здорових рук, не мало великого значення, а дещо було й зайве.

Свекруха — стара, гладка, вередлива баба, з більмом на оці — всім порядкувала в невеличкому господарстві й вимагала, щоб так було, як вона скаже. Це ще була здорова жінка. Мала вона «своє ремесло»: колола кабани, в’язала дітям пупці і вимовляла пристріт. Невістку вона відразу не злюбила і цього не приховувала; грубо й незаслужено лаяла за найменшу дрібницю і щоразу дорікала, що вона прийшла «ну, прямо голісінька». Явдоха мовчки плакала, в усьому корилась сердитій свекрусі, старалась догодити, але догодити не можна було ні в чому. Явдоха співала:

Доки ти будеш тріщати, як терниця? — допікала Явдоху свекруха. — Для чого ці співи? Не скавули мені тут.

А Василь «нічого не бачив і не чув, бо він не хотів устрявати в бабську розмову». До роботи він не дуже то й брався, бо був ледачкуватий. Цілими днями пропадав на річці — ловив рибу та печерував раки.

— Е, поздоров, боже, мою бабу, — говорив він, — вона здоровенька, нівроку, то все зробить і за себе, і за мене.

— Таки так, — не мовчала йому Явдоха. — Той везе, бодай здох, а той, бідний, не хоче. Тут нема доброму шани, а ледачому догани. То я маю ще за косаря відробляти? Це, здається, про тебе співають:

Як женився, то хвалився, що вмію косити, Кинув косу до покосу та й став голосити: — Навчи мене, пане-брате, як покоси класти, Пустю тобі свою жінку на всю зиму прясти.

Дуже не любив чоловік такої мови й таких пісень, бо то була чистісінька правда.

Василь «до роботи був недужий, а до чарочки охочий». Любив випити і почастувати компанію. А коли не було вже за що випити, то продавав з останнього і пропивав. Приходив додому п’яний і бив жінку на втіху своїй матері чим попало.

— Що зазнала, то зазнала розкошів за нього:

— згадувала словами пісні Явдоха.

Одне було добре: стара любила дітей і допомагала їх доглядати. А було у Явдохи їх четверо.

Про своє замужнє життя Явдоха розповідає так:

— Прожила я свій вік, як не чоловік. Прожила в біді, як камінь у воді. Був і голод, був і холод. Не було ні взуття, ні вдягнутися. Була мені велика біда. А проте як і дівкою, так і жінкою ходила на весілля, молодшою, то й танці виводила. Писанки писати? — До мене. Вишити дівоче вишиття? — До мене. Мене люди, спасибі їм, не цурались. Але то спілка, що чоловік та жінка. А в мене цієї спілки не було, бо з чоловіком погано жилось. Робити вдома не хотів. Все по Бессарабії та по Херсонщині — год від года. А я вдома тільки що не косила, бо вся робота за мною та на мої руки. Все робила. А вік з’явиться на зиму, нахватає боргів, проп’є, а робити не хоче. А тоді .люди позичали на проценти. «Е, казав, поздоров, боже, мою бабу, нажне копу на проценти». Та й на Бессарабію, а мене покидає. Та якби ще саму, а то з малою дитиною. Зв’яже мені руки, а сам — у похід... Тоді всі ті процентщики: «Добридень!» «Добридень!» «Добридень!» Той до себе, а той до себе жати копу за проценти. А я крижем падаю, відробляю та дітей годую. Тягнуся, як шкурлат на вогні. Так і бідувала.

Появиться коли там додому, принесе якийсь там гріш. Знаю по собі, що йому там було не з медом. «А диви, — каже, — скільки я грошей заробив! А покажи-но ти свої гроші, що ти за літо заробила. Літо ж велике було». А я йому кажу: «Чужу ниву жала, то й в чужу клуню склала». Та тільки заплачу, рукавом утруся та й уже. «А ти бога, — каже він, — не

боялась? Ти за літо не могла собі заробити хоть на хустину?» Отак-то. Жінка нехай робить і грудьми, то не буде людьми, бо вона — баба.

А він перезимує, проп’є, що має, мене злає, спаплюжить, знов лишить мені дитину, понапозичає й напровесні знов у похід. А я знов сама. Від такого життя можна загнатися під три чорти аж за ярок. Якби не діти, то пішла б десь у світ за очі.

...Особливо тяжке було одно літо. Як на бідного та ще й дриґоти. Був недорід. Хліба свого нема. Купити нема за що. А тут ще борги: одному винна, другий править, а третьому нема що віддати. Ну, така біда, хоч гинь! Без кришки хліба, за баньочкою води жала весь день. Прийде вечір — шкаралупинок нема. Зварила б куліш, якби було пшоно, а то нема й бараболі. Зогрію окріп, посолю, похльобаю з дітьми й лягаю спати. Ох, який то страшний голод! Від голоду й сон не бере. Вичікуєш, заким розвидниться. Сонцю не рада. Дітям своїм не рада, бо, казав той, свині вже не до поросят, як її шмалять. З баньочкою води знов іду жати, ї чекаєш, коли вже те сонце зайде... Хто там змилується, дасть мисочку висівок, та й тим жила вся сім’я. Так і билася сама, як риба об лід. Ех, ніхто не відає, як хто обідає.

Раз ішла з тих трудних жнив попід Степанів горох. А він був пізній, і такі рясні стручки, аж самі руки протягнулись до них. «Невже той Степан збідніє, — подумала собі, — як я вирву кілька стручків гороху та хоч дітям зварю». Тільки-но зайшла в горох і вирвала кілька стручків, коли дивлюся, аж стоїть сам Степан, наче з землі виріс. «А що тепер буде, Явдохо?» — питає він мене. — «А що ж? — кажу. — Чужі жінки скачуть у гречку, а я — в горох». Та як почала тоді плакати та розказувати йому про свої вжитки, то Степан аж у поли вдарився. — «А нещастя ж яке! То добре тоді, каже, діється, біжиш за возом та й грієшся. То прийди з мішком до мене, я тобі дам з мірку бараболі. Восени віддасиш». Дав, спасибі йому, бараболі, і я так-сяк опровадила ті жнива. Тоді ж моя маленька Явдоня померла, то я мало не заллялася слізьми. Мене тоді водою відливали. Довго я тужила за дитиною. Довго не могла її забути. Ох, які ті діти трудні!.. Дуже тяжко було прожити з малими дітьми при тих недостатках. Все відробляла то за борги, то за позичений хліб. А багачі цим тільки й користувалися. Таких «солом’яних вдовиць», як я, було на селі немало. Якщо я за літо та за осінь не встигала все повідробляти, то мені багачки давали роботу на зиму: шити, прясти вовну або пір’я скубти. А мені хоч і дверми рипати, аби відбути. Отак сама, без чоловіка мусила давати собі й дітям раду, щоб з голоду не померти. На гріш було трудно. Про те, щоб мати свою конячку чи коровинку, не можна було й думати. Тут аби хоч мати кілька курок, щоб тілом не світити, мати в що дітей обгорнути та хліба кусок, та чимось пропалити в печі. Це найбільше забирало сили, часу й здоров’я.

Ходила Явдоха на поденну роботу до дячихи і там уперше побачила багато книжок. Хоч сама неписьменна, але любила слухати читання. Вона випрошувала в старого дяка книжечку, старанно ховала її за пазуху, несла додому й чекала неділі. У святошний день до неї збирались жінки, сідали на подвір’ї, а як була сльота, то — в шопі; сюди приводили грамотного хлопця, який їм читав, а вони, бавлячи дітей, слухали. Тут читались твори Гоголя, Пушкіна, Шевченка. Що було в книжці, то вони вважали правдою, бо «письменники не будуть же обманювати темний люд». Пройшли десятки років, а Явдоха міцно пам’ятала все, що тоді читалось.

Маючи щирі пориви до «сердешної мови», Явдоха Олійник не могла обійтись без компанії, де вона могла б поговорити про все, що в неї наболіло.

«Компанувала я, — розказує Явдоха, — з бідною сусідкою — Степаниною. Вона була нещасна, бо чоловік бив її смертним боєм за ніщо. Часто ходила з синяками. Степаня була мені вірним другом. З нею можна було поговорити по щирості, поспівати, разом поплакати, і ніхто про це не знав. Степаня була трохи багатша від мене і чим могла, тим допомагала мені. Мала вона корову, то, часом, крадучись від лихого чоловіка, внесе молока. Мала садок невеличкий, то інколи давала грушок та яблук. Її чоловік не раз сварив за те, що вона «роздає голякам добро», і навіть бив. Було так, що навіть забороняв мені приходити до них, щоб Степаня не дала чого-небудь, «бо дірявого мішка ніколи не наситиш, — говорив він, — лучче б висипала свині». Скільки ми обидві не раз наплакались. Але Степаня проте часто підкидала мені так, щоб її чоловік не бачив і не знав. Оце Степаня хоче дати мені грушок чи яблук. Набере вона фрукти в решето і несе до хліва, нібито свині. Наперед же змовимось, що коли вона буде кликати свиню, то щоб я бігла за її хлів. Ото чую я, що Степаня вже кличе: «Куцяв! Куцяв! Куцяв!» Треба мені кидати всю роботу й бігти за хлів, бо там Степаня вже висипала з решета фрукти. Стоїть вона здалека, осміхаючись, бачить, як я визбирую в пелену, і жартує: «Аса, аса, чорна!» Несподівано моя мила Степаня померла... Як я тоді плакала та тужила. Великая туга без вірного друга. Я її не забуду до самої смерті». Діти Явдохи — Петро, Марійка і Явдоким підростали. Сама доглядала їх, як уміла і могла. Дітей тримала міцно в руках.

— Хоч ми бідні, та незапорошені. Хоч голі, та чисті, — говорила Явдоха.

Тільки Марійці вийшли роки, «як трапилися люди», і мати віддала її через дорогу за Юхима Вернигору.

Петро теж дійшов уже зросту, почав парубкувати і надумав женитися, але Явдоха не хотіла тієї, кого він вибрав. Це була Мотря Підгородецька, переросла вже дівка і до того — хвора. Скільки мати, всі родичі й сусіди не вговоряли Петра, він таки настояв на своєму.

Ділитися не було чим, то жили разом. Скоро Петро зненавидів Мотрю, розледащився зовсім. Дому не тримався, розпився. Завівся з поганою компанією. Почалася сварка, а тоді й бійка. Хоч Явдоха і не любила невістку, «бо не було за що», але мирила їх, завжди обстоюючи Мотрю, щоб не прославити себе за лиху, недобру свекруху, пам’ятаючи, як то їй було, коли її свекруха гризла. Але від цього в хаті не ставало тихіше. Петро сердився. Тоді мати говорила йому:

— Я на твій гнів не загородила ще хлів. Ти хто тут такий? А ну, присядь — на поли.

Одного разу п’яний Петро дуже збив Мотрю і розігнався бити ще й матір. Та вона пригадала йому, як то їй трудно було вигодувати та доглянути його, «душогубця», маленьким.

— Від свого рота відривала та годувала тебе на свою біду. Не дала тобі вмерти, а ти не даєш мені тепер жити, — дорікала, плачучи, мати.

Петро «опам’ятався, роздер на собі сорочку і пішов колодки колоти, щоб свою злість розігнати». «Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт».

Нарешті повернувся додому Василь Олійник — страшний, старий і хворий. Полежав, покашляв та й скоро помер.

Повдовіла Явдоха на 51 році свого життя. «Пройшли літа, як маків цвіт». А вдома ставало все гірше. Петро матері вже не боявся, не слухав. Обридла Явдосі щоденна пиятика, сварка й бійка. Так довго тягнутись не могло. Треба було кудись іти з дому, щоб не бачити того лиха, яке виробляє Петро. Але куди йти? Служити? Вже для цього була стара. Та ще й найменшого хворовитого Явдокима треба було брати з собою.

У сусідньому селі Зятківцях жив старий дід — Демедь Жук. Йому було вже 73 роки. Він повіддавав дочок, віддав старшого сина в приймаки, поховав дві жінки і жив з найменшим підсліпуватим і рябим сином Онофрієм. У Онофрія була чорна хвороба, яка товкла ним щомісяця, — через це його й жінка покинула.

Гм треба було господині. Мусив старий Демедь Жук женитися втретє. Йому й порадили взяти Явдоху.

Гірко не хотілося Явдосі покидати свою хату, де вона прожила 33 роки (30 років «заміжньою» і три роки вдовою), але через Петра мусила йти за старого Демедя. Шлюб відбувся в 1910 році.

Коли Демедь Жук віз Явдоху від шлюбу, то зятківчани вибігали на дорогу, щоб побачити «гнатівську Явдоху — чудну бабу», про яку вони вже чули. Вона сиділа поперек воза, чистенько вдягнена, приязно віталася з людьми й жартувала:

— Ото хочете подивитись, яка «молода». Гарна, гарна, нівроку, біленька, з маленьким носом.

Усім сусідам цікаво було знати, як старий Демедь уведе «молоду» до хати. Адже за весільним звичаєм молодих тоді зустрічала перед порогом мати. А тут хто їх уведе, як вони вже обоє старі.

Старий Демедь зробив так: привівши «молоду» під поріг, наказав:

— Постій тут, я зараз вийду.

Ввійшов до хати, взяв хліб, довгий рушник, вийшов проти неї й урочисто сказав:

— Стара, поздоровляю тебе з законним шлюбом. Прошу до хати. Вона поцілувала хліб і, взявши за другий кінець рушника, пішла за ним до хати. В хаті, вітаючи її вдруге, Демедь уклонився їй низько до ніг, поцілував її в руку і схвильовано сказав:

— Спасибі тобі, стара. Дай тобі, боже, здоров’я, що ти пішла. Будеш тут хазяйкою. Пошануй мою старість і доглянь нас недолугих, то все твоє залишиться. Прошу за стіл.

Явдоха, за його прикладом, уклонилась йому, поцілувала його в руку і мовчки витерла сльозу. Діти Демедя насторожено вітали її.

Старий Демедь Жук «брав бабу не на те, щоб вона сиділа й їла, але щоб робила і за себе, і за них».

Баба була роботяща і балакуча. Але тут у Жуків не було їй також з ким поговорити, бо старий був глухий, як пеньок, а його син — «справжній безлюдько», за день від нього почуєш може троє слів. Обидва були безмірно скупі. Вони в їдлі все обмежували, а в роботі підганяли.

— Гайда, гайда, бо день не стоїть. Треба трудитись, бо без труда не витягнеш і рибки з пруда, — приказував Демедь.

Явдоху не треба було підганяти — вона й сама була запопадлива до роботи. Все терпіла, все робила, як чорний віл, бо ще здужала. Робила і за себе, і за них, і за свого хворого Явдокима, а дід з Онофрієм висиплялись та вилежувались. Вони побоювались, щоб вона не рознесла їх добра, не попереносила його до дітей в Гнатівку, то пильно слідкували за нею і, нарешті, заборонили дітям відвідувати її. Додавало їй прикрості ще й те, що Жуки одразу поставились погано до її сина Явдокима: «бо багато їсть і нічого не робить». Правда, хлопець до року й помер.

І все ж Явдосі тут здалося навіть краще, ніж у Гнатівці — чималий город з садком, і до того ж у жіночій роботі була цілком вільна. Це все її тішило. Лиш не могла примиритися з Жуковою скупістю, жадністю і ще з тим, що дід любив чуже взяти. За це не раз було багато сварки. Помаленьку Явдоха відучувала Демедя від злодійства.

Ото зачинить дід чуже порося в хлів, щоб смерком його заколоти. Явдоха ставить питання руба:

— Або порося зараз же буде на вулиці, або я йду межи люди і об’являю про зачинене порося.

— Навідило тебе! — відсварювався дід. — Чого ти така скажена? Ніхто й знати не буде. Перші жінки сюди носа не совали. Це не хатня справа, а надвірня. Що я надворі роблю, то вже не твоє діло.

Але, побачивши, що Явдоха вже одягається, дід вигонив порося на вулицю.

Садок родив на диво. Тут і грушки, і яблука, і сливи. За іншою роботою не встигали збирати, і багато їх гнило. Ненаситний дід сушив на сушарні гнилі фрукти й віз на ярмарок продавати. Скільки Явдоха не докоряла йому, дід робив таки по-своєму. Мусила вона їхати з ним на ярмарок «допомогти йому торгувати ту сушню». Вона ставала коло діда і, користуючись його глухотою, стиха говорила покупцям:

— Не купуйте, серце, не купуйте, бо це посушені гнилі грушки, яблука і сливки. Дід хоче вас обдурити. Не купуйте, ідіть он там собі купіть.

Покупці відходили, знизуючи плечима, а дід дивувався: чому це ніхто не купує сушні?

— Старий, що ти собі думаєш? Та же очі бачать, що то гниле, — говорила йому Явдоха.

Дід віз сушню додому і висипав за перетику на вулицю.

Одним був дід добрий: купував їй хустки і ще дещо з вбрання. Вона протестувала проти тих уборів, казала, що обійдеться без того, що вона «вже не молодінка». А дід не слухав її, все підкуповував дарунки й приказував:

— Це тобі на чорний день. Будеш нездужати, дасиш комусь, і він тебе догляне.

Вона ті покупки тихенько роздаровувала своїм онукам. Дізналися дідові дочки й почали говорити, що «баба розносить татове добро».

Боліло серце й за дітьми. Марійку обсіли дрібні діти, «як кукіль», а це вимагало багато сили, щоб доглянути їх. Сама Явдоха не мала змоги допомогти дочці. За Петра тим уболівала, що він так і не справився: пиячив, часто бив Мотрю й дітей. Тоді онуки повідомляли бабу Явдоху, і зона, кинувши всю роботу, чимчикувала до Гнатівки «втихомиряти того звіря».

— Надокучило мені бути між ними «мировим посередником», — казала вона, — але мусила, бо знала, що своїм словом багато хмар розгонила.

* * *

Баба Демедиха, як її тепер називали, була авторитетна в родині й на селі. З нею всі рахувалися і навіть побоювались, остерігались її зачепити, бо вона вміла «вивернути кожуха» і «вичитати скверну молитву по перве число». В неї був свій власний порядок поведінки, витворений ще по строках, закріплений поневірянням на відробітках та злиденним, нужденним життям.

— Лучче не берись зо мною «ціпи в’язати», — відповідала вона тому, хто починав з нею спірку. — Тобі там не бути, де я побувала. А я ж була в буваличах, побувала і «на смичковім перевозі». Я навчилась і в решеті танцювати, і знаю тепер, по чому коряк кваші.

Вона вміла жартами заспокоїти рознервованого, примирити «непримиренних ворогів», сусід, які посварилися за межу. її любили, поважали. Та були й завидники, які заздрили її красномовності, скоса поглядали на

неї; їм не подобалось, що вона «так багато говорить», «її не переслухаєш», «а до того вона ще багато співає, а це не личить старій жінці».

З усіма вміла знайти щось спільне. Лиш не могла вона зійтися з «сестрами-мироносицями», тобто з набожними багачками.

— Вони прямо живими на небо лізуть, — сміялася вона. — А ще як поставлять у церкві по грубій свічці, то думають, що вже спіймали бога за ноги.

За їх пихатість і фальш Явдоха не раз їм «носа притинала». Вони її не любили, а одного разу за дошкульні правдиві попріки навіть вивели привселюдно з церкви.

Сусіди питали її: чому вона не стане бабою-пупов’язкою?

— Не тямлю, то й не беруся, — відповідала. — А як не коваль, то й рук не погань. Надивилась я коло своєї покійної свекрухи. Примовляй, бреши. Каліч жінок. Не хочу людей дурити та збільшувати людське горе.

Демедь Жук помер восени 1919 року. Знову повдовіла Явдоха.

Коли ж і Онофрій помер, то баба Явдоха залишилась сама, як палець. Хотіла йти в Гнатівку до дітей, та недобрі діти відмовились її брати «Стара вже, кажуть, нездужаща, непотрібна вже нікому. Вік проробила, а до нас прийде хліб їсти».

Так і жила сама.

* * *

З сусідами вона жила мирно. Мала твердий характер, гнучку натуру й красномовність, яка рідко здибається. З нею можна було просидіти кілька днів і не втомитися від її розмов. Щоразу було таке враження, ніби вирвалась людина на світ з якогось льоху і квапиться наговоритись, посміятись і насмішити інших. Її мова ніколи не надокучала. А жартувати вона вміла артистично, з смаком. Це невід’ємна риса її натури. Кожного вона зачепить, з кожним пожартує. Така вже в неї була вдача. Тому-то всякого до неї тягнуло.

Говорила рівним повільним темпом, голосно, мала чудову дикцію, грудний, приємний і багатий голос. Вираз кожного речення в неї супроводжувався відповідною тонкою мімікою. Кожен рух, тон, вираз був уміру й на своєму місці.

Своєю добродушністю, щирістю вона очаровувала. У розмові з нею треба було дивитися їй в очі, бо вона «навпомацки» не любила говорити. Мова Явдохи — барвиста, соковита, насичена гострими й влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння — дотепні, часом їдкі, саркастичні — перепліталися з прислів’ями, поговірками, цитатами з пісень, казок, яких, здавалося, було в неї невичерпне джерело, звідки вона щоразу брала до речі й використовувала з смаком. Це був у неї улюблений прийом у розмові. Живий колоритний гумор приваблював і викликав сміх. Хай буде який тяжкий настрій, — треба лише побути з нею якийсь час, і все забувалось. Її не можна було не любити.

В своєму побуті це була чесна, працьовита і дуже охайна жінка. Любила, щоб кругом неї було затишно й чисто. Сама коло себе чисто ходила і другим не могла простити неохайності, бруду як на тілі, на одежі, так і в мові та поведінці. Щоразу перед їдлом мила руки. За це все її прозвали «чистьохою». Акуратність у роботі стояла в неї на першому місці. Де вона побула, за що вона взялась зробити, — там вона «руки поклала».

Характерне було ставлення її до самої себе. Не то що недооцінювала

себе, а прямо принижувала. Постійно глузувала над собою, навіть глумилася. Висміювала сама себе, починаючи з носа і до п’ят. Своїх дрібних недоліків, часто перебільшених, вона не ховала. Але й іншим не менше доставалось. Біда тому, хто попаде на її гострий язик.

Ще з молодих років у неї залишилася звичка давати іншим влучні прізвиська — то добродушні, то уїдливі. І в Зятківцях баба Явдоха багатьох охрестила по-своєму. Як приліпить кому, то той і помре, а прізвисько залишиться, на дітей перейде, а не пропаде. Декого вже не називали справжнім ім’ям, а лише тим, що йому причепила баба Демедиха. За це дехто її не любив і обминав.

Дітвору любила по-материнськи. Діти це відчували і любили її, часто приходили до неї, бо знали, що баба Демедиха чимось їх почастує.

В протилежність Жукам вона не була скупа. Ідучи по воду чи до річки, вона завжди брала з собою смачненького — вишні, грушки, яблука, пиріжок, а зимою — спряжені кабакові зернята, щоб угостити при зустрічі дітей.

Явдоха досить вдало імітувала різні природні звуки, голоси багатьох тварин і пташок (що особливо подобається дітям), артистично вміла передати вимову, інтонацію, вираз обличчя й ходу людей, на що мала виключне обдарування. Для неї сміх був потребою.

— Я ще цього тижня до пуття й не посміялася, — не раз говорила вона.

Дрібний факт, незначну подію вона вміла подати гіперболізовано, з протилежним співставленням, і цим робила його цікавим. При жартах сама ніколи не починала сміятися; говорила спокійно, поважно, навіть серйозно, і лише в очах світилися лукаві вогники.

Перефразування — улюблений прийом Демедихи. Відоме прислів’я «Аби ми ще були здорові» вона, жартуючи, перефразовувала «Аби миші були здорові», прислів’я «Аби живі та здорові» — «Аби живіт здоровий». Як у кого пила воду, то дякувала (за воду) так:

— Спасибі за баньочку, ото холодна вода.

А як у неї пили воду і дякували, то вона відповідала:

— Пийте на здоров’я. Нехай вона у вас не встоїться. Хто не розумів цього жарту, Явдоха пояснювала:

— А хіба вам добре буде, коли вода назавжди у вас устоїться? При зустрічі з бажаною їй людиною вона віталась:

— Почекайте-но. Що ви мене минаєте? Щоб вас минала лиха година!

У діда Демедя був довгий полотняний образ, намальований олійними фарбами, в міцних рамах. То була «Тайна вечеря». Але ж тих «святих», наче навмисне, так було спотворено, що здавалося, ніби вони перекривляють один одного.

— Ну, подивіться самі, — підводила Явдоха сторонніх до того образа, стримуючи сміх. — Ну, хіба ж можна до нього молитися? І гріх, і сміх. Не раз питала: — «Старий, нащо ти купував таких кривомордих святих?» А він ще й сердився: — «Говори!.. А рами ж то які! Чи ти не бачиш? З них можна одвірки робити». А цей образ удвох треба підіймати, бо тяжкий з немочі — «Ну, то й молися, кажу, до одвірків, а я не буду». Не можу без сміха дивитися на цих святих, — вони кривляться один до другого, а мені здається, що то до мене. Коли б хто збоку підглянув, то сказав би: — «Вона здуріла на старості, — вже сміється до образів».

Багатогранна натура Явдохи не могла миритися з неправдою, з фальшуванням. До панів, багатіїв ставилась презирливо, бідному співчувала, як своєму, бо «знала по собі захланість багачів і ціну печеної бараболі».

Як крайність, у неї було нестерпне ставлення до злодія і ледачої

гулящої жінки. З такими людьми вона сама не віталась і не відповідала на їх привітання.

— Не раз дивуюся сама собі, — казала вона. — Чого це бувають такі чудні люди? Мовчазні. П’ють. Б’ються. Крадуть. Займаються розпустою. Адже я не приїжджа, а тутешня. Мені вже не ниньки «дубці» ³ казано. Вже ж я прожила, і надивилась, і набідилась. Я хоч і бідила, по наймах, по відробітках ходила, та чужого з плотів не хватала, не крала, хоч і в латаному ходила. Латане, не хватане. Не пила, як то інші. Чи, може, в роду в мене ніхто не пив і я ніколи не бачила пиятики? Де там? Пила мати, гірко пила. Запив на старості батько. Пив перший чоловік. Пив син і ще п’є. Пили сусіди. Пропивали все — і душу, і тіло. Але ж я не пила? Але ж: я не пускалася в ледащо? Хвалити бога і святу п’ятницю, прожила я свій вік в чистоті, непорочно. То чого ж інші не можуть так жити? Могли б, якби хотіли. Злодія й лярви здорово не любила. Не любила і не люблю. Я б їм зараз приказала до порога голову відтяти. А щоб їх люд турнув! (це був у неї найтяжчий прокльон).

За таку мову дехто не любив стару Демедиху.

Правда, при оказії вона не відмовлялась від «тієї горілиці-мучительниці, яко вона єсть огорчительниця». Вип’є чарку, дві — не більше. П’яною її ніхто ніколи не бачив. Пила неабияк, а завжди з приказками, з піснями. Тримаючи чарку в руці, зверталась до неї: «Здоров, сестрице Христова! А звідки ти?» — «З Ростова». — «А паспорт в тебе є?» — «Нема». — «Ну, тут тобі тюрма». І тоді вже пила.

При чарці приказувала й інші приповідки, охоче співала всяких пісень, яких вона наслухалась на своєму довгому і трудному віку.

* * *

Перше знайомство з Демедихою як із співачкою у мене відбулося так. У 1918 році, проспівуючи одну пісню, співачка (мати автора цих рядків), забула її кінець. А пісня змістовна, мелодійна. На той час саме надійшла стара Демедиха. Її запитали, чи не знає вона кінця цієї пісні. Демедиха з усмішкою відповіла:

— Де там не знаю? До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до гибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива.

Співала вона охоче і красиво. У неї зберігся ще голос, чудовий музичний слух і пам’ять.

Зразу «сипнула» вона стільки пісень, що не було ніякої можливості записати. Побоюючись, аби вона не забула проспіваних щойно пісень, довелося одразу складати їх списки. За перший день зібралось тих заголовків стільки, що після треба було підряд кілька тижнів записувати тексти пісень.

У процесі співу Явдоха пригадувала інші пісні. Їх записували окремо. Кількість записаних пісень різних жанрів швидко збільшувалась.

Дізнавшись про паспортизацію пісень, Явдоха категорично заборонила мені записувати їх.

— Як так можна?! — обурилась вона. — Я цілий свій вік провела в чистоті, незапорошеною. Я цілий свій вік тішилася, що ніхто на мене не скаже поганого слова, а ти мене на старості хочеш знеславити на ввесь світ. Бач, який ти добрий.

— Чому знеславити? Навпаки...

— Звичайно, знеславити. І ось чому. Будуть читати й співати цих пісень, а тут же є всякі, і будуть сміятися. Будуть судити мене. Скажуть: старій шкапі не годиться ось так виспівувати. З неї порохня вже сиплеться, а вона ще, он диви, як виспівує?! Та ще яких пісень! Скажуть, видно, добра була жаба ремінна. Бо про що співає, то про те й думає. Так десь-то чинила й сама, як проспівує. Видно, була ледача дівкою, ледащо жінкою й ледащо бабою... Де там?! Нащо мені на старості ця напасть? Не пиши мене в ту грамоту. Не треба. Не хочу. І ні казати більше не буду, ні співати. Навіть не приходь, бо й ворота підіпру. По цій дуб — миля!

Припинили ми на найцікавішому місці через «дрібничку». Я не міг і думки припустити, щоб обірвати записи такого багатющого матеріалу. Не можна було й обдурити її, пообіцявши не записувати її прізвища, а вдома тихенько записати.

Нічого не допомагало — ні різні докази, ні уговори, ні прохання. Мала вона твердий характер. Змінити своєї думки вона й не збиралась.

Але одного разу вона, лукаво усміхаючись, сказала:

— Чекай-но, сину, не журися. Якось воно буде. Тобі іменно треба вписати того, хто співав, але я не хочу. А чи не можна тут устругнути таку штукенцію: охрестити мене по-новому і скрізь позаписувати на таку фамілію, щоб ніхто не чув і не знав?..

Справді, чому б не прибрати псевдонім? Почали ми з захватом перебирати, як буде найкраще. Думали, радились. Хотілося, щоб вона сама собі вибрала псевдонім.

— Та фамілія буде погана, — каже вона саме до себе. — Та — довга. Кожного разу тобі доведеться довго писати та витрачати час. Нехай я звуся так, як є — Явдоха. Явдох багато буває. А фамілія... от фамілії ніяк не підбереш... Була я дівчиною в Кущинцях Сивак-Попик. У Гнатівці — Олійник. У Зятківцях — тепер Жук, Демедиха. Можна було б узяти — «Жук». Коротенько. В Зятківцях Жуків багато, між ними є кілька Явдох, — нехай після розберуть, котра це Явдоха Жук так виспівувала. Але одно вже слово «жук» — погане. Це щось таке дрібне, миршаве, плазує, в гною риється. Не хочу... Чекай-но. Колись на мого покійного старого, того першого, Василя, були виклали прізвисько — 3уй. Бо він був десь далеко на роботі в якомусь 3уєвім. То нехай я буду Зуїха. Явдоха Зуїха. О! От такої ніхто не буде ні знати, ні відати. Хай з пробитою головою бігає по селі та питає, просить: — «Покажіть мені Явдоху Зуїху, бо ось у мене розбита голова, і я гину. Хай я її хоч побачу, то жив буду». А йому скажуть: — «Що ж, гинь. Гинь твоя голова, бо ми Явдохи Зуїхи не знаєм. У нас такої і нема».

Разом посміялися ми з цього і були раді, що знайшли прекрасний вихід. Зразу ж відновили співи і записи. Коли раніш під текстами пісень підписувалось то «Явдоха Олійник», то «Я. Жук», то «Демедиха», — то вже після цього договору появилось нове прізвище, яке вже не сходило з сторінок наших записів, — «Явдоха Зуїха».

У нас були й інші співачки — мати, сестри, родичі та сусіди — Килина Жук, Параска Полиця й інші, які дали чимало цінного матеріалу. Але вони не мали такого життєвого досвіду, не було такого широкого діапазону пісенного і в цілому фольклорного матеріалу, такої виключної пам’яті, художнього смаку, такої своєрідної стильності, компактності, любові до пісні, охоти до співу, які були в Явдохи Зуїхи. Тут виявилась ціла скарбниця різноманітних фольклорних матеріалів. Сотні пісень, легенд, казок, переказів, цікавих оповідань, прислів’їв, приказок, цікавих словесних зворотів і слів. У пам’яті цієї жінки сконденсувалося все, чим жив трудовий народ. Тільки доторкнись, зачепи — і воно било фонтаном. Що не день, то все новий матеріал, ще цікавіший від попереднього. Навіть дивно було, що голова старої неписьменної жінки, прибитої постійно тяжкою фізичною працею та клопотами, може тримати стільки витворів народної усної творчості. Тільки одні пісні і то технічно не можна було одразу охопити — ні проспівати, ні позаписувати. Я хапався, квапився в найкоротший час позаписувати як можна більше. Явдоха сміялась:

— Бач, який ти жаднющий. Ти, бува, не родич старому Демедю? Не квапся. Потрошки та з папкою, то не буде вавки. Ще успієш, бо я не збираюсь помирати. Ще трохи посоваю ногами.

Смак до пісень у Явдохи був своєрідний. Вона знала багато пісень, але не всі любила. Були пісні, які Явдоха могла співати кілька разів підряд, а були й такі, про які й слухати не хотіла, і співала їх лише після довгих уговорів. Романсів, наприклад, не любила і завжди глузувала з них.

Зразу співала «своїх», вибраних на свій смак, улюблених пісень, які ніби «розпирали» її. Всі ці пісні тою чи іншою мірою відбивали пережите нею, особливо про наймитування, бідність та «лиху жіночу долю». Нецікаві, на її думку, пісні залишались «на після». Любовних пісень не хотіла співати, бо не визнавала кохання, вважаючи його чимось «низьким»; пісні про «веселих молодиць» теж співала не без вагання.

— Це не мої пісні, — говорила вона. — Хоч я і «сховалася за Зуїху», але мені й тепер не хочеться, щоб хто-небудь сказав: — «Як Зуїха співає, так, певно, й робила».

Виконувала Зуїха пісні художньо, з великим почуттям. Вона швидко оволоділа технікою диктування музичної строфи, розбиваючи її на частини. А це не така вже й проста річ, як здається. Від цього в значній мірі залежить точність і темп запису мелодій. Кожну записану пісню я проспівував їй знову, і вона за нашою домовленістю виправляла.

Відомо, що живий запис мелодії — відносний, не точний: ні на музичному інструменті, ні на нотному станку не можна повністю передати всіх нюансів, акцентування та глибини почуття, переживання співачки. Це не те, що сучасний запис на магнітну плівку.

Ось тут у нас і виникли «суперечки». Вона «дальше не пускала», вимагаючи відтворити на папері все так і з таким почуттям, як вона вважала за потрібне. І дуже дивувалась, що не завжди можна занотувати всі ті складні переживання.

— А ну, ще раз проспівай мені ось оці-о слова, — завертала вона. — Щось у тебе тут не так. Дивися-но добре у свої папери та в ноти, щоб там правдиво все було записано, бо то людські сльози, і пропускати нічого не можна, бо то великий гріх. Пісню ж бо всякий знає, і брехні тобі люди не простять.

Не можна було вимагати кращого й більш добросовісного ставлення від неї як від співачки. Вона вважала мою роботу «своєю», бо вже зрозуміла її значення.

По кілька раз завертала й вимагала шліфовки там, де була якась неточність у мелодії або пропущений склад. З-поміж усіх наших співачок найлегше було записувати мелодії від Явдохи Зуїхи.

Пісні перепліталися з побутовими оповіданнями, казками, спогадами про колишнє тяжке життя, супроводжувалися жартами. Оце вона співає, співає й на високих нотах переходить на фальцет з задишкою (бо ж старенька вже була), а тоді:

— Чекай-но, сину, я тобі проспіваю ще трохи басом.

І починає на цілу октаву нижче співати грудним голосом, який у старої жінки походить «на баса».

Явдоха ніколи не співала пісень для запису при сторонніх, боячись людського осуду. З неї й так уже сміялись, «що багато дуже балакає й співає, а це, мовляв, так не годиться старій людині». Отже, зі співами треба було берегтися, вибирати такий час, коли в неї нікого не було. Ми домовились: коли, наприклад, нема в неї нікого і можна приходити, а жили ми по сусідству, вона голосно кличе курей:

— Тютьонки, тю-тю-тю-у! Ціп, ціп, ціп, ціп!

Тоді я кидаю все, беру папір, камертон, скрипку, метроном і йду до неї. А коли ж вона гонить курей: — «А-гиш! А-гиш!», або гукає: — «А зачини-но там ворота!.. А чого ти сюди йдеш?», нібито гонить хлопців із садка, то це знак, що там хтось є і буде заважати. Багато часу проходило в теплій товариській бесіді та в записуванні іншого фольклорного матеріалу. Відому вже давно всім казку Явдоха вміла передати так, що слухаєш її ніби вперше. Основна тематика казок, які вона розказувала, це — про бідних і багатих, антипопівські, про розумних, хитрих і дурних, про ледачих і неохайних. Записувати казки від неї було далеко важче, ніж мелодії, бо не можна було зберегти специфіку передачі: інтонацію, вимову, обов’язкову при тому міміку.

Казки після запису я також перечитував Явдосі для перевірки. І іноді весь запис забраковувався.

— Що то ти понаписував?! — обурювалась вона. — Ну, хіба я так говорила, ніби ціпом махала? То ж пожар був, то був страх. А ти ніби спросоння розказуєш.

Попробуй записати казку за такими вимогами. Прийшлося переключитися...

А все-таки перевага надавалась не казкам, а пісням. «Казка до слова, а пісня ж з голосом», — пояснювала вона. Майже до кожної пісні в неї була як не байка, то якийсь спогад про те, де вона вперше почула цю пісню, при яких обставинах тощо.

Явдоха охоча була до розмови. Її багата натура не могла миритися з мовчанкою. Їй трудно було жити «без щирої мови», «без вірного словечка». «Живе слово — як повітря».

— Перший чоловік Василь, — говорила вона, — не спитай, нічого не скаже. Відповів і знов мовчить. Свекруха тільки тоді вже говорила, коли сварилася, а співи називала «скиглінням». Сидить собі й мовчить, як душогубець. Жуки занадто вже були ненависні мовчазні безлюдьки. З старим глухим хоч говори, хоч співай, хоч мовчи — все одно, як до стіни. А від Онофрія що ти хочеш? Хворий був чоловік. А ти хоч головою бийся.

Ось чому Явдоха Зуїха з великою охотою ділилася своїми невиговореними думками, розповідаючи про своє тяжке життя.

Починаючи записувати від неї вже шосту сотню народних пісень, я спитав:

— Де ви їх стільки набрали? Як по-вашому, де пісні беруться?

— А то, сину, кажуть, така панна виходить з моря й співає, а люди підслухають і передають одне одному. Але то, сину, байка.

Звичайно, фольклорний матеріал я записував від різних людей, але щоразу все записане йшло на коректуру до Явдохи Зуїхи. Бувало й так, що тексти пісень були записані від людей, які виїхали з села або померли, і пісня залишалася без мелодії, бо запис тексту провадився в несприятливих умовах: дорогою на возі або смерком на вулиці біля ліхтаря.

В таких випадках Явдоха «виручала», проспівуючи мелодії, і пісня ставала повною.

Досить сказати одне слово або речення і Зуїха за асоціацією пригадувала вже всю пісню. Щодо асоціативних моментів, то в неї справді була неабияка обдарованість. Явдоха дуже жалкувала, що була неписьменна, «темна» і не могла сама записувати. Вчитися грамоти відмовилась, бо вже стара була. Але й тут її жива вдача знаходила вихід.

Згадавши якусь нову пісню на самотині, Зуїха, щоб не забути її до мого приходу, складає певні фігурки з трісок, дров, або кладе на певному місці хустину чи якусь іншу річ. Часом, ідучи по воду, заходила до нас, щоб записати щойно пригадані пісні. Колись Явдоха вміла добре вишивати й на писанках писати різноманітні узори. От одного разу вона й намалювала на стіні кінцем веретена сюжет пригаданої пісні.

— Оце, сину, кінь, — пояснює вона малюнок. — А оце журавель над криницею. А оце козак стоїть з дівчиною, бо це, бач, до пісні:

Вона не погодилась, щоб я перемалював у свій зошит її «записи» і замастила їх.

Не тільки слова, речення, а й природні звуки й явища — тиха погода, туман, завивання вітру, картини природи, спів пташок, навіть назви тварин, рослин, речей домашнього вжитку, будь-яка робота, — все це «підказувало», допомагало їй пригадати нові пісні.

Кожній пісні передувала бесіда. В розмові жінка пригадує, як вона ото трудно жила, як бідила, бо:

І тут же починає співати іншої:

Треба тільки було подивитись на сонце, чи ще рано, а вона й цитує:

— А як же це її скраю?.. Чекай-но, чекай... Е!..

Просити її пригадати вже не треба. Тільки сиди біля неї — і аби встигав записувати. Оце замітає хату і сама до себе говорить:

Одягається й приспівує:

Сапає городину і, оглядаючись, чи нікого нема, диктує:

Кабаком подзвонила, А редькою покадила, А хроном приймала, Бо таке з ним життя мала.

І враз перериває сама себе: — Почекай-но, бо забуду.

А від себе додає: «Веселого живота, а гнилої кишки». Вона часто любила до тексту пісень, перефразовуючи, додавати свої слова.

Заспівав півень, а вона:

Упав ніж і брязнув. Цей звук підказав пісню:

Говорилось між нами про хвалька, і ця тема нагадала їй пісню:

Хтось у розмові сказав такі буденні слова: «Нащо мені?» — а Явдоха Зуїха вже й продовжує:

Нарікаючи на старість, на кволе вже здоров’я, Явдоха Зуїха говорить:

— Ех, біда, біда та й годі. Чекай-но... Ще одну пісню пригадала. Цієї в тебе нема. Ану, бери записуй:

Обрядові пісні записувались теж при нагоді: веснянки — весною, купальські — влітку, обжинкові — в жнива, колядки й щедрівки — зимою, весільні — на весіллях, кумівські — на хрестинах. Так Зуїсі легше було їх пригадати. Осінній пейзаж, наприклад, навіяв хорошу пісню:

Чи забувала вона? Звичайно, забувала, особливо під старість. Пригадає кілька слів, а решта в пам’яті не збереглась. Тоді вона жартує:

— Еге! Чи ж то все розказувати, що знаєш? Як знаю, то для себе. Все розкажи, все віддай, треба ж і собі дещо лишити. А до того ж:

І все закінчувалося сміхом.

Красу природи Зуїха сприймала гостро. Особливо весною вона тішилась квітами, пташками, сонцем, краєвидами, як мала дитина. Це було одною з причин, що вона не дуже хотіла йти жити в Гнатівку до своїх дітей.

— Не взяли мене до себе — не дуже я й хотіла. У мене зозуля не сідала на обісті в Гнатівці, бо де ж вона сяде? На копиці чи що?

У Демедя Жука дійсно було гарно. Хата стоїть на горі. З хати видно розлогий густий ліс, садки й далекі поля; а коли дивитися з вікна до воріт, то видно глибоку долину, вкриту густими високими деревами. Все це Зуїха любила. Мала на диво свіже світосприймання, глибоку емоціональну вдачу. Раділа з весняного ранку, коли «сонце грає», гарній пісні, яка «пробиває сльозу», цікавому веселому оповіданню, чудовому краєвиду, — все це її захоплювало, на все вона реагувала безпосередньо й глибоко.

Оце сама ж, бувало, пригадає пісню, почне співати й розплачеться за тим, про кого співається. Завжди плакала з примовлянням та голосінням. Доводилось уговоряти, заспокоювати, переводити розмову на іншу тему. Заспокоївшись, починала сміятись сама з себе, виправдувалась, що вона не може плакати тихо, а тільки голосно, з приказуванням.

Часто можна було застати Явдоху Зуїху заплаканою. Причини були різні: то хтось незаслужено образив, то вона занедужала і боїться, що «довго буде хворіти і, може, не помре, а тільки буде мучитися», що їй «давно вже треба було померти, бо вже всі старі люди вимерли», тільки вона — «вирод безсмертний остався...»

Дивуючись, що вона стільки знає творів, зокрема — пісень, запитав її, звідки це все? Схвильовано відповіла:

— Якби я, сину, не співала, то давно лопнула б. Я дуже бідувала цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що маю? Тільки й того, щоб не здохла з голоду. Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу... А чого б плакав сліп, якби бачив світ? Пісні помагали мені боротися з бідою. Де ті пісні, в мене бралися? Так, наче хто нашіптує мені збоку. А пісні любила, ой любила... То інші вбивалися у воли, в корови, а я, бідна, — в пісні. За гарну пісню, здається, дала б око видерти, нехай я світю одним уже, аби я знала ту пісню, бо тільки й мого, ото тільки й мого багатства.

* * *

Під кінець життя Зуїхи ми вирішили ще раз перевірити все, що «від неї було записано. Дуже поспішали, бо Зуїха була вже старенька і, за її виразом, могла померти «гляда в день, гляда в ніч». Характерно, що всі мелодії, записані від неї ще 10—12 років тому, вона починала в тій же тональності (за камертоном), виконувала з таким ритмом (за метрономом), як і раніш, ніби це було записано вчора.

Хочеться ще раз підкреслити чудову пам’ять Явдохи Зуїхи. Хоч на старості пам’ять і слух притупились, але не так, як у інших. Ось наприклад. У 1920 році Явдоха попросила мене проспівати їй яку-небудь німецьку пісню, щоб почути, як вона звучить. Задовольнити її прохання я не міг, бо не знав жодної німецької пісні. Тоді вона попросила перекласти на німецьку мову українську пісню, що я й виконав, зробивши вільний переклад і пристосувавши до мелодії цієї ж пісні. Проспівав їй кілька разів. Явдоха Зуїха уважно вислухала, задумалась і сказала:

— Нащо в криницю води лляти, як вона повна.

Через багато років, перевіряючи пісні, записані від неї, я вже й забув за ту «німецьку». Явдоха Зуїха все ж таки пригадала її й для жарту проспівала.

Остання фронтальна перевірка всіх записаних фольклорних матеріалів показала, що все записано так, як вона виконувала, і ще раз підтвердила її феноменальну пам’ять.

Від Явдохи Зуїхи записано 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та поговірок, 156 казок, багато загадок і чимало етнографічно-побутового матеріалу. Передаючи спадщину усної поетичної творчості трудового народу, Явдоха Зуїха доклала немало зусиль і часу: на запис від неї всіляких фольклорних матеріалів і перевірку пішло дванадцять років.

У зв’язку з переводом на роботу в іншу місцевість я змушений був виїхати. Для листування я прикріпив до Явдохи Зуїхи грамотну людину. Явдоха диктувала, а «писар» писав виключно її слова, нічого не додаючи від себе. Ці листи були лаконічними, повними скарг на самотність і старечу недугу; стиль і мова Явдохи Зуїхи зберігались повністю. «Спасибі тобі, моя дитиночко, — писала вона мені в одному листі, — що ти мене не забуваєш, а я тебе не забуду, доки жити буду. Скільки жалю та печалю, суму, тоски та досади, що я тебе не бачу. І от же напишу я тобі пісню, що оце нагадала.

Тяжко приходилось Явдосі Зуїсі на старості. Для дітей «тоді була мама мила, як головку мила», а коли постаріла, занедужала, «занепала здоров’ям зовсім», то всі відреклись, забули. Стара, «недолуга і немошна», в великих недостатках доживала свій вік сама-самісінька. «А старість — не радість». Мусила вона ще заробляти: пряла кужіль, скубла вовну.

Померла Явдоха Зуїха «ходячи». Ще зранку відвідала хвору сусідку, протопила в печі, лягла погрітися і тихо заснула назавжди. Це було 19 січня 1935 року.

Прожила Явдоха Микитівна без малого 80 років, із них в Кущинцях 22 роки, в Гнатівці — 33 і в Зятківцях — 25.

Життя Явдохи Зуїхи було типовим для мільйонів трудівників українського села. Але в її особі, як сонце в краплині роси, відбилась одвічна і невмируща любов народу до краси, до художньої творчості. Завдяки виключній обдарованості і рідкісній пам’яті цієї жінки скарбниця усної поетичної творчості поповнилася сотнями перлин народної поезії і музики. За цю велику послугу радянські люди — гідні спадкоємці всіх надбань культури — назавжди збережуть ім’я Явдохи Зуїхи поряд з іменами інших видатних носіїв української народної творчості.

Гнат Танцюра
Гайсин, 1958