Українські народні пісні

Пісні Явдохи Зуїхи

Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського

Видавництво «Наукова думка»

Київ — 1965

«Пісні Явдохи Зуїхи» — четверта книга серії «Українська народна творчість». Дванадцять років учитель Г. Т. Танцюра записував від селянки із Зятківців на Вінниччині Явдохи Микитівни Сивак (Зуїхи) зразки народної творчості. З величезного репертуару до цієї книги відібрано 925 найкращих пісень: веснянок, колядок і щедрівок, весільних пісень, пісень про кохання та родинне життя, історичних, гумористичних і сатиричних та ін. Основну масу у збірнику становлять популярні українські народні пісні з мелодіями.

Книга розрахована на широкі кола читачів.

Упорядкування, передмова та примітки В. А. Юзвенко, М. Т. Яценка

Редакція та упорядкування нотних матеріалів 3. І. Василенко

Відповідальний редактор О. І. Дей

Зміст

Від упорядників

Багатство, історію запису та побутування української народної творчості не можна повністю розкрити тільки жанровими її збірниками. Вони не дають належного уявлення про територіальні особливості пісенного репертуару, жанрово-тематичний діапазон окремих носіїв і творців фольклору (співаків, кобзарів, лірників, казкарів, коломийкарів та ін.), про принципи і майстерність запису народної поезії визначних її збирачів (О. Бодянський, М. Гоголь, І. Франко, Леся Українка, І. Манжура та ін.).

Саме цим викликана необхідність включення до серії «Українська народна творчість» спеціальних випусків, які представляють не один якийсь окремий жанр, а вичерпують або увесь репертуар одного носія фольклору, або народну творчість певної місцевості, або записи певного збирача.

Книга «Пісні Явдохи Зуїхи» є записом пісенного репертуару однієї співачки з Поділля, зробленим фольклористом-аматором, учителем Гнатом Трохимовичем Танцюрою. Таким чином, читач дістає змогу не тільки простежити повсякденний побут трудового народу в уявленні простої селянки — типового носія української пісенності, а й пізнати діапазон його соціального і духовного життя, погляди на історичні події, його помисли, радощі і страждання, боротьбу за кращу долю.

Г. Т. Танцюрі належить і перша спроба упорядкування рукописної збірки вибраних пісень Явдохи Зуїхи, що містила 560 зразків (з мелодіями) — половину пісенного репертуару співачки. Крім календарно-обрядової поезії і частини соціально-побутових та історичних пісень, тексти у цій збірці розміщені за системою, яка не відповідає вимогам наукової класифікації, прийнятої в серії «Українська народна творчість» 1.

Завданням упорядників цієї книги було: відібрати з рукописної спадщини Г. Т. Танцюри найкращі твори, записані від співачки, та мелодії до них, текстологічно підготувати їх, упорядкувати весь матеріал за жанрово-тематичним принципом.

Усі друковані тут пісні, крім весільних, мали точний паспорт. Весільні ж пісні, записані від Явдохи Зуїхи та ряду інших виконавців безпосередньо на весіллях, не мають точної вказівки на виконавця. Це дало нам підставу з усієї кількості весільних пісень, записаних Танцюрою (800) включити до збірника лише 242 найбільш популярні, які, безсумнівно співала Зуїха — людина надзвичайної пам’яті і великий знавець народних звичаїв і обрядів. Наведені вони у тій послідовності, в якій записав їх Г. Т. Танцюра, виходячи з локальних особливостей перебігу весільної драми цього району Поділля.

У книгу з 1008 включено 925 кращих пісень. Інші 83 пісні, що не ввійшли до збірки, становлять: колядки явно ненародного походження, ряд різдвяних та релігійно-моралізаторських віршів з репертуару лірників: пісні мішаною українсько-польською та українсько-російською мовами, в яких спотворена їх художньо-естетична краса; уривки ряду пісень, позбавлені чіткого змісту; суперечливі тексти, утворені внаслідок механічної контамінації уривків різних творів. Усі ці пісні, як правило, не відзначаються ні глибоким ідейно-тематичним змістом, ні викінченістю художньої форми і словесної тканини, а отже, і популярністю та суспільно-культурною цінністю.

Разом з тим упорядники залишили в збірці пісні літературного походження, що фольклоризувалися і міцно ввійшли в народний репертуар як його невід’ємна частина (наприклад, «По діброві вітер виє», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Не щебечи, соловейку» та ін.).

У процесі текстологічної підготовки усунено явні смислові недоречності та помилки, що з’явилися через неточність запису або невдалий експромт співачки призабутих елементів пісні. Деякі пісні з яскраво вираженою контамінацією загальновідомих пісень були розділені, з них потрапила до друку краща, що мала ознаки закінченого твору. В окремих випадках опущено чужорідні вставки в середині пісні та кінцівки, що суперечать думці твору (в кожному такому випадку є відповідна вказівка в примітках до книги).

Упорядники максимально зберегли діалектні особливості мови співачки, залишивши без змін лексику пісень (наприклад, «ютка», «лянта», «врем’ячко», «страдаю», «прежній», «цвіточки», «штири»), характерні місцеві морфологічні нюанси («вечерниці», «чайочка», «ранесечко», «потихенько», «стирта»), усі відхилення від літературної норми у римах («коліт» — «потіш», «вчера» — «невесела», «вісти» — «їсти»), локальну модифікацію власних імен та географічних назв («Голяна», «Міхал», «Тирашполь») і т. п.

В інших випадках мову пісень наближено до сучасної літературної норми, як це зроблено в усіх томах серії «Українська народна творчість». Так, не зберігається тверде закінчення дієслів теперішнього часу третьої особи множини; неправильне чергування ненаголошених е—и, а—о (втерався, клинок, постернак, атаман, братік) та ін.

Оскільки Г. Т. Танцюра, як видно з його автографів, записував мелодію переважно за першим куплетом пісні, у багатьох випадках наступні куплети чи окремі рядки не вкладалися в зазначену мелодію. У зв’язку з цим проведена суцільна звірка і узгодження текстів з мелодіями, а також зроблена в окремих місцях редакція метру тексту із максимальним збереженням інтонаційно-змістового характеру тієї чи іншої пісні 2. Для текстів, які потребували більш серйозного редакційного втручання при ритмо-метричних відхиленнях, подано нотні варіанти до основної мелодії. Щоб не нагромаджувати великої кількості варіантів у нотах, для текстів, що мають спільну мелодію, але значні відмінності у метро-ритміці та в будові строфи, мелодію наведено повністю (наприклад, у весільних піснях).

Перетактовування мелодій зроблено лише у випадках крайньої невідповідності між метричним поділом мелодій і їх природною пульсацією. Ладовий зміст і ритміка лишилися майже незмінними. Ідучи за Г. Т. Танцюрою, темп мелодії вказано лише за метрономом та внесено необхідні виправлення в позначення нотних вартостей.

Строфіка усіх пісень приведена в строгу відповідність з музичною структурою пісні. Постійні приспіви подані у піснях один раз після першого куплета; після інших куплетів зазначено лише саме слово «Приспів». У тих випадках, коли дві або кілька пісень співаються на одну мелодію, вона наводиться з усіма її варіантними відхиленнями з першою піснею з відповідним посиланням на неї в наступних піснях. Подібні мелодії мають також взаємне посилання.

Назви пісень (крім ряду історичних, соціально-побутових і деяких балад з усталеною назвою) подано за першим рядком.

Збірник має такі основні розділи: календарно-обрядові пісні, весільні, родинно-побутові, балади, історичні та соціально-побутові пісні. В середині цих розділів тексти об’єднано в певні тематичні чи жанрові групи і відміни, що мають свою смислову послідовність в порядку розміщення пісень.

Історичні пісні подано за хронологічним перебігом зображувальних подій; балади мають історичний принцип упорядкування: балади найдавнішого походження (відбиття анімістичних вірувань, відгомін родового ладу, князівських часів, антифеодальні), потім — балади пізнішого походження (родинно-побутові за певними тематичними групами).

До книги додано примітки, в яких зазначено дату запису, місце збереження автографу, усі попередні його публікації, мелодії (якщо вони не подані з піснею), пояснено окремі реалії та діалектизми, що зустрічаються у тексті. Усі примітки записувача також перенесені в примітки пісень.

Репертуар Явдохи Зуїхи зіставлено з піснями, опублікованими в класичних збірках української народної пісні, починаючи від збірки М. Максимовича до М. Лисенка.

У додатках вперше публікується біографія Явдохи Зуїхи, написана Г. Т. Танцюрою.

Оскільки том має на меті представити Явдоху Зуїху як співачку, упорядники вважали доцільним не включати до збірника казок, оповідань, прислів’їв і приказок та загадок, записаних від Я. Зуїхи, які будуть надруковані в інших жанрово однорідних випусках серії «Українська народна творчість».

Характеристика музичного матеріалу у статті «Пісенне богатство Явдохи Зуїхи» належить 3. І. Василенко.

Походження та примітки

1 Див. Гнат Танцюра, Записки збирача фольклору, К., 1958, стор. 95.

2 На можливі огріхи своїх записів вказував і сам записувач. Див.: Гнат Танцюра, Записки збирача фольклору, стор. 18.

Пісенне багатство Явдохи Зуїхи

Поетичним геній українського народу створив неперевершені художні цінності, серед яких (по праву чільне місце належить народній пісні в усій її жанровій різноманітності. Чарівна краса і музичне багатство нашої шані дивували багатьох діячів світової культури. «Славою» народу, «славою України» назвав її Тарас Шевченко, а за влучним виразом Павла Грабовського, «се — джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки».

Українська пісня — «найбільш розкішна і найбільш запашна з усіх гілок світової народної творчості», як її високо оцінив А. В. Луначарський, — є продуктом колективної мудрості й життєвого досвіду народу-трудівника, народу-художника. Виступаючи справжнім володарем поетичного слова і збагачуючи його своїм талантом, народ віками складав багатобарвну, прозору й образну, емоціонально схвильовану і розумну пісню як вияв свого соціального життя, своїх почуттів, помислів і сподівань.

Життєва правда, широта, об’ємність і глибина узагальнень, художня довершеність образів у народній поезії — результат колективної творчості багатомільйонних трудящих мас М. Г. Чернишевський говорив, що народні пісні «створені всім народом, як однією моральною особою» 1. Видатний знавець і теоретик народної творчості О. М. Горький завжди підкреслював, що безсмертні художні дорогоцінності «були створені колективною силою народних мас» 2.

Колективний характер народної творчості не виключав участі окремих співців, казкарів, оповідачів у творчому процесі, а навпаки — передбачає її і обумовлюється нею, є її джерелом. «Розуміється, — писав Бєлінський, — будь-який окремий народний твір був зобов’язаний своїм (початком одній особі, яка, з горя чи з радості, раптом заспівала його...» 3. На колективне й індивідуальне в народній поезії як на дві сторони єдиного творчого процесу неодноразово вказував М. Т. Рильський: «Без перших, без заспівувачів, мистецтва — скільки б ми не говорили про його колективність — не буває» 4. Проте, у будь-якому випадку, яким би великим не було обдарування окремого митця, його участь у створенні пісні, казки, (прислів’я та зразків інших жанрів фольклору б лише частиною загального колективного творчого процесу. Кожен народний митець вносить у твір щось своє, і якщо в цьому новому втілені думки і сподівання народу, то народ приймає, зберігає і несе його з покоління в покоління. В результаті спільної творчої діяльності багатьох виростає колективне, обов’язково позначене печаттю спільних зусиль.

Творчий геній народу протягом століть виробив складну поетичну систему художніх образів, свою естетику і свій погляд на події та явища певних історичних епох. Результати ж колективної творчості збагачуються і розвиваються кожним майстром народного мистецтва, який, як правило, бере в народу художні засоби, поетичний склад, часто і самі образи, а також ідейну оцінку подій, про які він розповідає. За вдалим виразом кухарки Устини — героїні горьківського оповідання «Як склали пісню», пісню складати, «як нитку сукати» З куделі народної поезії вона насправді суче золоту пісенну нитку, щедро послуговуючись художнім досвідом народу. Запозичаючи з народної лірики те, що близьке їй, за допомогою чого вона висловить свої мрії і сподівання, Устина створює, звичайно, свою пісню про тугу, поневіряння і муки, пережиті нею в чужому місті, далеко від рідного села. Але чи можна сказати, що пісня Устини з усіма поетичними особливостям ми, образною системою, стилем, ритмікою створена лише нею? Звичайно, ні. Устина складала пісню на основі всієї народної творчості в народнопоетичному стилі й у відповідності з загальним ідейним напрямом народної пісенної лірики. Отже, поетична творчість окремих митців і творчість колективу становить нерозривну єдність. Колектив породив і виховав визначних творців і носіїв народної словесності, які своїм талантом удосконалювали, збагачували і підіймали на нову висоту надбання колективного мистецтва.

Історія української народної творчості знає багатьох талановитих співців, казкарів і оповідачів. Народ свято зберігає в пам’яті імена кобзарів Івана Стрічки, Андрія Шута, Остапа Вересая, Івана та Михайла Кравченків, милується і сьогодні чарівним співом Єгора Мовчана. Виступаючи виконавцями, а часто і творцями українського героїчного епосу, ці українські рапсоди уособлювали музичні і поетичні здібності народу, були виразниками йото соціального протесту, а нерідко й активними учасниками історичних подій.

Мистецька майстерність кобзарів, їх репертуар, а відтак і роль у творчому процесі привертали увагу і перших записувачів та видавців народних дум (М. Цертелєва, П. Лукашевича, І. Срезневського), і відомих фольклористів (М. Максимовича, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, М. Грінченка), і поетів, художників, композиторів (Т. Шевченка, Л. Жемчужнікова, М. Лисенка, Лесі Українки, М. Рильського) 5.

Значну роль у розвитку народної прози відіграли казкарі, оповідачі, анекдотисти, з уст яких, як зауважує І. Франко, «слова плили як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, лягали в душу як запашні квіти» 6. Кращі майстри народного усного слова Родіон Чмихало з Полтавщини, Ганна Царенкова з Київщини, Тимко Гринишин і Гриць Оліщак Терлецький з Тернопільщини, Михайло Пустай, Осіф Куліч, Імре Фаркаш та Андрій Калин із Закарпаття ввійшли в історію науки про народну творчість і заслужено дістали високу оцінку дожовтневих і радянських фольклористів 7.

Не менш талановитими, художньо обдарованими проявили себе творці і носії народної лірики — цієї найпишнішої гілки української поетичної творчості.

Перші збирачі, публікатори і дослідники пісенної творчості слов’янських народів (В. Караджич, М. Максимович, К. Войціцький, В. Залеський та інші), видаючи свої збірники, поділяли пісні на «жіночі» і «чоловічі». Крім генетичного та історико-побутового обгрунтування такого поділу, вони брали до уваги і те, що значна частина пісень — обрядові, про кохання, родинно-побутові виконуються, як правило, жінками, а історичні, чумацькі, солдатські — чоловіками. Це останнє побіжне зауваження згодом було підтверджене всією збирацькою практикою, зокрема в українській фольклористиці, і дало підстави зробити деякі (висновки при розгляді питання про те, як створюється і побутує народна лірика. Майже всі відомі сьогодні календарно-обрядові, родинно-обрядові та родинно-побутові пісні записані від жінок; записи цих пісень від чоловіків — рідкісне явище. Цей факт ніби стверджує думку М. Добролюбова, висловлену в статті «Черты для характеристики русского простонародья», що основним творцем і носієм народної лірики є жінка-трудівниця. І можливо тут, в народній ліриці, вона проявила найбільшу самостійність і досягла художньо-естетичних висот. Народною піснею жінка-трудівниця скаржилась на свою гірку долю, виливала щирі і ніжні почуття, гоїла поранену душу і виспівувала надію на щастя.

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих,
На одну пісню такую? 8

Ці пісні глибоких людських переживань користувались великою популярністю в народі, побутували в хорах і становили основний репертуар багатьох талановитих співачок.

На жаль, історично склалося так, що українська фольклористика, щедро черпаючи дорогоцінні скарби з бездонного співучого моря, не звернула належної уваги на цих своєрідних народних поетів і композиторів, не дала характеристики їх репертуару, творчої манери і стилю.

Проте навіть та невелика кількість коротеньких творчих характеристик, біографічних довідок і просто згадок про народних співачок, що подибуємо в класичних і сучасних виданнях української народної пісні та в статтях і нотатках збирачів, дає яскраве уявлення про їх багату поетичну обдарованість, виняткову музикальність, імпровізаторські здібності, їх палку любов до пісні. Так, інтересні характеристики народних співачок Тетяни Зозулихи та баби Денисихи подано в журналі «Основа» 9. Про обдаровану співачку Фенну Лучкійову з с. Лолина на Стрийщині згадує І. Франко, від якої він, М. Павлик і О. Рошкевич записали чимало пісень. Збираючи народні пісні на Полтавщині, В. Милорадович виявив здібних заспівувачок хорового співу Н. Самохвалову, М. Норову та А. Жигіль, які добре знали пісенний репертуар своєї місцевості, володіли хорошими голосами; їх присутність була бажаною на всіх родинних святах і народних гуляннях.

Найповніші портрети співачок з народу, як і в цілому характеристику народного співу, подала Є. Ліньова в матеріалах своєї експедиції в Полтавську губернію. Описуючи хорове виконання різноманітних народних пісень, вона виділяла роль головної співачки — заспівувачки хору. Такими, наприклад, у с. Великі Сорочинці на Полтавщині були Горпина Чорномазова і Софія Бакитько — трудолюбиві, жваві, чепурні жінки, для яких пісня була невід’ємною частиною їх трудового життя 10. Пісні, записані М. Лисенком від талановитої співачки Меланії Загорської з Чернігівщини, склали майже увесь третій випуск його «Українських народних пісень».

А скільки наслухались «материних пісень» і ввібрали їх життєдайну силу Т. Шевченко, І. Франко, О. Довженко, скільки наспівала чудових народних пісень Леся Українка!

Прекрасних носіїв народної поезії, які в своїй пам’яті зберігають величезні розсипи пісень і виспівують їх у щоденному житті, неодноразово доводилось зустрічати сучасникам недавніх фольклорних експедицій. Приміром, на Буковині українські фольклористи виявили співачок Ганну Єремійчук і Килину Дутчак, від яких записали багато народних пісень, а з репертуару обдарованої народної співачки Фросини Гулей, зауважує Л. Ященко, «можна було б скласти окрему цікаву збірку» 11. В рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР зберігаються багаті записи народних пісень, зроблених науковим співробітником В. Скрипкою від народної співачки з Сваляви Ганни Довгань.

Протягом віків кожне нове покоління українського жіноцтва висувало сотні майстерних співачок, знавців народної пісні, високообдарованих осіб, що плекали пісню, поширювали її, вчили молодь, вели своїм голосом і знанням пісні стихійні хори на святах, на вулицях і роботі. В кожному селі, на кожному кутку завжди і всюди знаходилася така співачка. Справжнім величним пам’ятником цим легіонам народних талановитих співачок є запис повного репертуару однієї з них — Явдохи Микитівни Сивак (Явдохи Зуїхи).

Явдоха Зуїха (1856—1935) — видатне і в той же час типове явище української пісенності. Репертуар, який містила її феноменальна пам’ять, складався з 1008 пісень, близько 400 прислів’їв і приказок, 156 казок та переказів, 45 загадок і великої кількості іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.

Видатний майстер усного поетичного слова — Явдоха Зуїха — по праву займає одне з перших місць у ряду найвизначніших народних співців слов’янського світу.

Відкрити в історії української народної творчості такий справді унікальний талант пощастило невтомному збирачеві фольклору, вчителеві Гнатові Трохимовичу Танцюрі (1901 — 1962) 12.

Обдарованість народної співачки Явдохи Зуїхи й ентузіазм збирача народної творчості, фольклориста-аматора Г. Т. Танцюри зросли і визріли на Вінниччині 13 — в краї, що, як і інші українські землі, пережив бурхливі історичні події і здавна славився багатими народномистецькими традиціями.

Співучий народ Поділля привертав увагу багатьох збирачів народної творчості. З його художніх скарбниць робили фольклорні записи польські поети «української школи» Б. Залєський, С. Гощинський, Т. Падура, Л. Сєменський, народні пісні та інші жанри фольклору Поділля збирали А. Димінський, П. Чубинський, Ч. Нейман, С. Руданський, М. Коцюбинський, народні мелодії записували П. Ніщинський, М. Лисенко, М. Леонтович. Життєвість і силу народнопісенних традицій на Вінниччині стверджують численні записи фольклорних творів, зроблені в різних місцевостях області сучасними збирачами Г. Т. Танцюрою, Н. А. Присяжнюк, М. А. Руденко 14.

Більше сорока років збираючи фольклор і спостерігаючи його побутування, Г. Т. Танцюра записав на Вінниччині понад 2500 пісень, близько 300 казок, 1536 прислів’їв, 615 загадок і виявив справжнього володаря неоціненного народного багатства — співачку Явдоху Зуїху.

Зустрівся Гнат Танцюра з Явдохою Зуїхою в 1918 р., тобто на початку своєї збирацької діяльності. «Якось моя мати наспівувала мені одну пісню і, як на лихо, забула її кінець. Саме на цей час до хати заходить наша близька сусідка — старенька бабуся Демедиха. Вона дружила з матір’ю і часто приходила до нас. Ми всі любили її. Мати запитала, чи не знає вона цієї пісні. — «Де там не знаю, — усміхнулася Демедиха. — До мене, сину, за піснями, до мене. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ввесь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях» 15. Так до постійних активних співачок Г. Т. Танцюри — його матері — Тетяни Танцюри, чотирьох сестер, сусідок Килини Жук і Параски Полиці приєдналася 63-річна Демедиха — Зуїха, співпраця збирача з якою продовжувалась понад 12 років.

Для Г. Т. Танцюри, палко закоханого в народну творчість, свідомого того, яку важливу і потрібну справу робить він своїми записами, Явдоха Зуїха була неабиякою знахідкою. Тому все своє уміння, талант збирача, знання, якими жадібно озброювався протягом всього життя і збирацької діяльності, віддав він, аби повністю записати все, що знала Зуїха. Щоб нічого не пропустити з уст цієї напрочуд балакучої і співучої, неписьменної, простої жінки, Танцюра перших два тижні складав лише списки відомих їй пісень, яких нараховувалось сотні, не кажучи уже про казки, прислів’я та найрізноманітніший етнографічний матеріал. Цікаво, що і Зуїха радо прийняла пропозицію записуватись і з почуттям великої відповідальності поставилась до цієї справи. Дочка кріпака, поневіряючись з дитинства по наймах і заробітках, проживши в горі і злиднях своє трудове життя, вона, за її словами, володіла «єдиним багатством — піснями» і щедро роздавала його людям, охоче виспівувала записувачеві.

Слід зауважити, що Зуїха як носій поетичної творчості трудящих, володіючи колосальним репертуаром, вважала пісні загальнонародним духовним надбанням. «Пісні — це людське добро, це люди викохали їх» 16, — часто повторювала вона і вимагала бережного ставлення до пісні. У спільній праці збирача і співачки трапилося так, що вимоги щодо найточнішого запису як тексту пісні, так і мелодії ставила саме Зуїха. «Жоден в’їдливий екзаменатор так не присікувався до контрольних робіт, як Зуїха до моїх записів, — згадував Гнат Танцюра. — По кілька разів вона примушувала мене перечитувати, переспівувати записане і часто-густо вимагала переписувати наново» 17. Таку строгість і вимогливість у ставленні до поетичної творчості народу, якою Зуїха виділялась споміж інших співачок і оповідачів, Танцюра високо цінував; він називав її «головним редактором і коректором усіх записаних у Зятківцях пісень», «найкращим своїм другом і вчителем», а спільну працю з нею «своєрідною школою», яку радив пройти кожному збирачеві фольклору.

Народна співачка усвідомлювала й те, що народ у своїх піснях відтворив цілий світ відчуттів, переживань, настроїв, думок і сподівань трудової людини, відобразив реальні умови життя: «Запиши правду, нехай люди знають, яке то була життя», — говорила Танцюрі Зуїха.

Не всі пісні з охотою і натхненням співала Зуїха; найбільше /кохалась у наймитських, заробітчанських, про тяжку жіночу долю та весільних піснях. Мала, так би мовити, соціальне чуття до пісні і не співала сфальсифікованих з класових позицій пісень. Так, у пісенному репертуарі зятківчан Танцюра зустрів фальсифікат пісні про Кармелюка, в якому було спаплюжено образ народного героя. Записувач вирішив запитати у Зуїхи, чи не знала вона про таку пісню. — «Чом не знала? — відповіла вона. — Знала, та не хотіла тобі казати таку неславу» 18.

Значний інтерес становить творча манера народної співачки Зуїхи і ставлення її до пісні як художнього твору. Інтуїтивне розуміння місця і ролі пісні в суспільстві, як твору, який допомагав їй — типовому представникові трудового народу «боротися з бідою», був розрадою і кликав до життя в тяжких умовах капіталістичної експлуатації, поєднується у Зуїхи з глибоким відчуттям естетичної краси народної пісні. Красномовно це засвідчено перш за все у записах, зроблених від неї, переважна більшість яких є високопоетичними творами. Характерно, що Зуїха, знаючи декілька варіантів тексту і мелодії тієї чи іншої пісні, що побутувала в її місцевості чи була почута нею десь на заробітках на Херсонщині, віддавала перевагу найкращому варіантові, переконливо розкриваючи перед записувачем його поетичну красу і чарівність мелодії. Крім того, співачка гостро відчувала красу рідної мови, маючи смак до неї, сама була красномовною, «Її мова ніколи не докучала... була барвиста, соковита, насичена гострими і влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння — дотепні, часом їдкі, саркастичні — перепліталися з прислів’ями, поговірками, цитатами з пісень, казок...» 19.

У своїй оповідальній манері вона ніби хотіла підкреслити мелодійність рідної мови, «говорила рівним повільним темпом, голосно і прозорно, мала чудову дикцію... Вираз кожного речення супроводжувався відповідною тонкою мімікою...» 20

Як для переважної більшості носіїв поетичної творчості народу, виконання пісні, розповідь казки були її органічною потребою: «Як же так можна жити, не співаючи» 21, — говорила Зуїха. В її розумінні, як і в поглядах народу, пісня існує в органічному зв’язку з трудовою діяльністю людини, вона прикрашає людину як і труд. Тому Зуїха пишалася своїм пісенним репертуаром, умінням відчути поетичну красу пісні і милозвучність мови, своїми роботящими руками, проворністю і охайністю в побуті, поважала співучих та глузувала з мовчазних людей і ледарів.

Співала Зуїха охоче, красиво, мала свій індивідуальний стиль виконання. Однією з основних її творчих рис було прагнення донести до слухача ідею пісні, її мораль, тому вона різноманітними засобами підкреслювала провідну думку поетичного твору. Починаючи співати пісню, спочатку обов’язково супроводжувала її відповідним коментарем: це були роздуми про тяжке тогочасне життя, змальоване в пісні, про поневіряння в наймах, нещасливе кохання, долю жінки-матері; іноді вона детально мотивувала поведінку героїв пісні, аналізувала їх моральний стан. Будучи вразливою, емоційною, Зуїха ніколи не милувалася своїми героями, стоячи десь осторонь, а поділяла їх страждання, переживала їх радощі і горе, підсміювалась над їх слабостями і помилками, засуджувала їх погану поведінку, торжествувала разом з ними перемогу добра, правди і справедливості. «Таку пісню люблю, щоб у серці йокало», — говорила Зуїха.

Співачка і в похилому віці зберегла хороший, широкого діапазону голос, мала чудовий музичний слух і пам’ять. Виконання пісні Зуїхою було справжнім творчим процесом, в який вона вкладала душу і, як народний талант, збагачувала музичний зміст пісні.

Виконання народних пісень оповідачка часто пересипала казками, прислів’ями, гумористичними оповіданнями, загадками. Уміючи артистично наслідувати звуки птахів і тварин, передавати вимову, інтонацію, вираз обличчя, ходу людей, вона була і талановитою оповідачкою.

Художньо красиве, надзвичайно виразне виконання Зуїхою незліченної кількості народнопоетичних творів виділяло її серед односельчан, робило популярною і в навколишніх селах. Це була не тільки співачка, але й природжена акторка.

При всьому цьому Явдоха Зуїха не була професіональною співачкою чи творцем пісень, як це можна сказати про українських кобзарів, російських сказителів билин або плакальниць. Вона була простою, неписьменною селянкою, типовою українською жінкою, що з дівочих років і до глибокої старості, загорьовуючи шматок хліба, несучи тягар щоденних родинних турбот, виливала свої надії, свої жалі і болі, своє горе і тугу в піснях. «Коли б я, сину, не співала, — говорила Явдоха Зуїха Г. Танцюрі, — то давно лопнула б. Я дуже бідила цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що мого?.. Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу» 22.

У пісенному репертуарі співачки вилилося все те, що було на серці українського народу, — і відгомін анімістичних вірувань, що дійшли з сивої давнини (календарно-обрядова поезія), і вічно жива у пам’яті народу історична бувальщина (історичні пісні), і станові, класові сутички, що не раз поймалися вогнем і кров’ю (соціально-побутові пісні), і широке та бездонне море загальнолюдських відносин у дореволюційному селі: весняна поезія кохання, нев’янучий вінок весільних пісень, романтична краса балад, скупі сімейні радощі і непроглядне горе соціального бідування селянської родини. Явдоха Зуїха знала пісні про усі типові життєві події, про найтонші нюанси родинних відносин, про все, чим сповнене було життя сільського трудівника від колиски до могили.

Порівняння пісень Явдохи Зуїхи з творами, вміщеними у відомих збірках Максимовича, Вацлава з Олеська, Метлинського, Антоновича і Драгоманова, Головацького, Чубинського 23, Новицького, Грінченка, Яворницького, Лисенка та ін., цілком натурально показує, що основу її репертуару становлять загальнопоширені традиційні пісні у їх нових, своєрідних варіантах і творчих редакціях. Це в однаковій мірі стосується як словесної тканини творів, так і їх мелодійного багатства, позначеного власним стилем музичного мислення та інтерпретації співачки. Певна річ, що таких творів найбільше серед історичних, родинно- та соціально-побутових пісень Отже, репертуар Зуїхи є типовим загальноукраїнським.

Разом з тим, пісенні хвилі, що прокочувалися по Поділлю із сходу і заходу, занесли немало російських і польських творів, національний колорит яких у меншій чи в більшій мірі вже поступово починає асимілюватися з українською народнопоетичною стихією. Серед них: «Станьмо, братці, в круговую», «На тем боци, на турецком поле», що були занесені на Поділля десь у кінці минулого століття та зберегли міцну російську мовну основу, і українізовані варіанти пісень російського походження «За Дунаєм широким», «Вийду за ворота», і 18 побутових пісень явно польського походження з характерним польсько-українським суржиком.

Природно, що ми подибуємо немало пісень, які і тематичним діапазоном і художньо-мовними рисами («Не тепер, не тепер», «Чи я в тебе не хазяйка», «Бідна моя головонько», «Усі поля поорані», «Ой лию не помалу», «Не боюся ні пана», «Наступив, наступив», «Ой з-за гори вітер» та ін.), а також характерним коломийковим ритмом немовби лучать Поділля з сусідньою Тернопільщиною, Буковиною та Закарпаттям. В окремих піснях («Ой був же я в Тирашполі», «Ой старий волох та сіно косить») задокументовані зв’язки Поділля з Молдавією.

Пісні з репертуару Зуїхи виявляють спорідненість і з російським, польським та молдавським народним мелосом; в них багато ритмів, характерних для західноукраїнських мелодій. Так, мелодія пісні «Гей, ой під гайком, гайком зелененьким» є варіантом відомої старовинної російської пісні «Вниз по матушке, по Волге»; пісня «Колись така правда була» виконується на мелодію російської «Камаринской», кілька пісень співаються на мелодію «Во саду ли». У пісні «Ой брате мій, орле» чується мелодія молдавської «Дойни». Мелодія пісні «Ой ти, мати, шануй мене» (перший мелодичний варіант) дуже близька до молдавської, пісня «Казала Солоха: прийди, прийди» засвідчує зв’язок з польським музичним фольклором, зокрема з мазурками.

Місцеві територіальні особливості репертуару співачки проступають не тільки в легко помітному діалектному, лексичному і морфологічному елементі, що нашарувався на мов^і багатьох і багатьох традиційних пісень, поширених по всій

Україні, а й у часто невловимому співвідношенні пісень з певною тематикою. Крім згадуваних уже польських пісень, що відбивають може не стільки міграцію пісень з Польщі чи Західної України, як засилля польських панів та їх челяді на Поділлі, ми бачимо, що найбільш популярними були пісні, в яких змальовуються боротьба проти шляхти, поміщиків (пісні про Нечая, Саву Чалого, Максима Залізняка, Кармелюка), пісні заробітчан з Поділля, яких на Херсонщині та в Бессарабії називали «людьми з Польщі». Територіальна своєрідність яскраво виражена також і у весільних піснях.

Хоч музична мова пісенної спадщини Явдохи Зуїхи має загальноукраїнську основу, в ній помітні прояви локальних музичних інтонацій, що витворилися внаслідок поєднання характерних творчих компонентів східних, центральних і західних районів України.

До таких рис слід віднести переважання одноголосних пісень, яке не можна пояснювати тільки тим, що Зуїха, як правило, співала одна, оскільки серед її пісень є чимало і багатоголосних. Серед поліфонічних пісень ми, проте, не знаходимо такої розвиненої фактури, як, наприклад, на Полтавщині, Чернігівщині, Сумщині, Черкащині. Тоді як у східній та центральній Україні мелодії міцно закріплені за текстами, а в ряді західних районів помітне досить вільне оперування мелодіями, у Зуїхи часто використовуються одні і ті ж мелодії до багатьох текстів і, очевидно, закріплюються за ними. Наприклад, на мелодію відомої пісні «На вгороді верба рясна» Явдоха Зуїха співає пісні «Під білою березою» та «Коло млина, коло броду». На мелодію популярної «Посадила огірочки» співає вона «Шкода мої вечероньки», а на мелодію «Я в середу родилася» виконується ряд інших пісень. Щоправда, найбільш популярні пісні мають по кілька мелодій.

Пісенні мелодії Поділля коротші, лаконічніші, ніж східних і центральних районів України. Відчувається деяка локальна відмінність і в формах пісенної строфи. Так, наприклад, поширена в центральній і східній Україні така форма багатоголосних пісень, коли останній рядок куплета кладеться в основу заспіву наступного куплета, тут майже не зустрічається.

В пісенно-мелодійній спадщині Явдохи Зуїхи дуже виразно представлене ладове багатство українського народного мелосу. В ній органічно поєдналися творчі стильові якості колективу і талановитого народного співака. Особливо звертає на себе увагу єдність стилю музичного мислення, мелодико-інтонаційної сфери, мелодичних прикрас тощо.

Велика кількість мелодій з однієї місцевості дає можливість виразно відчути творчий рух, творчі зв’язки та взаємовпливи в українській пісенній творчості, служить цінним матеріалом не тільки для практики різних співочих і музичних колективів, композиторів, а й для теоретичного осмислення локальних особливостей народнопісенної мелодики.

У ряді пісень ми зустрічаємо реалії, які прямо зв’язують події із Зятківцями, Кущинцями, Ладижином, Борсуками, Чечелівкою та іншими населеними пунктами Вінниччини («Де ти, купайло, ночувало?», «Борсуківський став», «Ой на горі вогонь горить», «Ой під мостом риба з хвостом», «Ніхто не знає по якій причині»). Зокрема серед купальських ми бачимо пісні, в які вставлено навіть прізвища героїв, поширені у Зятківцях,. Так, у пісні «Ой у Маляра високий тин» згадується «Полиців син», тимчасом як селянка з Зятківців Параска Полиця була однією із співачок, від якої Гнат Танцюра записав ряд пісень. Серед цих пісень є не тільки традиційні, загальнопоширені, в яких реалії були замінені, а й справді місцеві. («В Ладижині вітер віє»), в яких відтворено саме місцеву обстановку чи події, що могли відбуватися тільки у цій місцевості.

Наявність у піснях, записаних від Явдохи Зуїхи, згаданих місцевих елементів (лексичні, географічні реалії, сюжетні ходи, теми та ін.) свідчить ще раз про те, що в устах цієї співачки народна пісня, як це і притаманно їй, виконувала суспільно-корисну функцію, обслуговувала насущні інтереси того середовища, в якому жила і творила Зуїха. Саме в цьому виявлялася та найелементарніша імпровізація, до якої вдавалася співачка, щоб влити загальновідому традиційну пісню в конкретні ситуації і обставини життя своєї місцевості.

Репертуар будь-якого оповідача чи співачки органічно зв’язаний не тільки із середовищем та певними хронологічними рамками, а й великою мірою з їх суспільним становищем, особистою долею, художньо-естетичними смаками, характером, віком і статтю. Зрозуміло, що суб’єктивні категорії більш виразно виступають в оповідача і менше в співака чи співачки.

В силу усіх цих причин репертуар двох творчих одиниць, які живуть в один час в одному і тому ж селі, не може співпасти не тільки за обсягом, а й за характером творів. Усе це виразно виступає у записах Г. Танцюри, зроблених у Зятківцях від Зуїхи, з одного боку, та Параски Полиці, Тетяни, Марини, Насті і Павліни Танцюр, Килини Жук, Андрія Щура — з другого. Так, Андрій Щур одного разу проспівав записувачеві пісню про Кармелюка, в якій перекручувався образ народного героя. Цієї пісні він навчився від свого діда, колишнього панського гайдука. Коли Гнат Танцюра сказав про цей запис пісні про Кармелюка Явдосі Зуїсі, вона у відповідь проспівала цю ж саму пісню, в якій головним негативним персонажем виступає не Кармелюк, а дворянин. Пісня про Кармелюка, записана від Зуїхи, серед величезної кількості її варіантів вважається найкращою і надрукована першою серед 25 пісень у збірнику «Історичні пісні» (К., 1961).

Соціально свідомий підхід Явдохи Зуїхи до формування свого репертуару засвідчується її піснями. Класова нерівність як головне лихо сільського трудівника проступає у великій кількості її пісень і найбільш яскраво у таких, як «Усі гори зеленіють», «Багач, мамцю, багач, мамцю», «Горішина, черемшина», «На погибель буде тому», «Під білою березою», «Ой виору я нивку широкую». Уїдливий гумор і дошкульна сатира на адресу багатіїв та інших посіпак звучить у піснях «І багатий, і гембатий», «Була в багача», «Ой в городі бузина», «Ой був собі панок з маку», «Сидить багач за столом», «Ой наступила та чорна хмара», «Ой да ми в кабачок ходили». З соціальною нерівністю, бідністю народ зв’язує і особисте безталання: «У сусіда хата біла», «Ой з-за гори кам’яної голуби літають».

Правомірно порівняти пісні з репертуару Зуїхи з записами П. Чубинського з Поділля (Ушицький повіт). У записі П. Чубинського пісня «Лугом іду, коня веду» має всього 10 рядків, в яких соціальний елемент (бідна дівчина відмовляє багатому) звучить невиразно і логічно не випливає з попереднього тексту. У варіанті Явдохи Зуїхи (24 рядки) конфлікт між закоханими, побудований на соціальній нерівності, є стрижнем пісні, навколо якого розгортається дія і поетичні характеристики дійових осіб. Соціальний мотив набирає особливої виразності завдяки сатиричній загостреності зображальних засобів. Так само два варіанти пісні «Заїздив коника, заїздив другого» (Чубинський, V, стор. 116, 118) є менш соціально загостреними у порівнянні з варіантом пісні «Заїздив коника, заїздив другого», записаним від Явдохи Зуїхи. Пісня «Ой звідти гора, а звідти другая» має широко розгорнену соціальну характеристику причини нещасливої долі дівчини на відміну від варіантів цієї пісні у записах П. Чубинського (т. V, стор. 116, 120).

Пісні «Да пийте, люде, горілочку» (Чубинський, т. V, стор. 523), що є одним із варіантів відомої пісні про бідну сестру, якої цураються брати, контамінована від рядка «Де ти милий, де ти, милий» і до кінця. Мотив убозтва і моральний конфлікт сестри з братами на цьому грунті у Чубинського не має того логічного розвитку і гостроти, як у варіанті Зуїхи («Пийте, люди, горілку»), а враження від пісні розбивається іншою темою, чужою кінцівкою, тимчасом як у Зуїхи тема соціальної нерівності звільнена від будь-яких чужорідних нашарувань і звучить на повний голос.

Суспільним становищем співачки, нестатками і злиднями пояснюється і те, що Зуїха часто любила співати пісні про наймитування, бідність та лиху жіночу долю. Ці пісні «ніби розпирали» її. Любила вона традиційну заробітчанську пісню «Бувайте здорові, соснові пороги», якою зятківчани прощалися з рідним селом, вирушаючи щороку на заробітки у далекі таврійські степи, а також пісні «Закувала зозуленька», «Котра дівка хоче», «Вишня, мамцю, вишня, любцю», «Ой дай, боже», «Кому воля, а кому неволя», в яких виливався смуток заробітчанського життя.

Природно, що абсолютну більшість у репертуарі Явдохи Зуїхи становлять «жіночі» пісні, серед яких знову-таки лише одиничні розповідають про щастя і радощі, а решта — про тяжку жіночу долю. Любовних пісень не хотіла співати, бо сама не знала кохання:

— Калино моя, чом ти не цвіла?
Зима люта, а весна холодна
Приморозила.

Дівчино моя, чом заміж не йшла?
Бідна була, по наймах ходила,
Пари не знайшла.

«Пісні про «веселих молодиць» теж співала не без вагання... Романсів не любила і завжди глузувала з них» 24.

Гірка доля жінки в дореволюційний час звучить у піснях про лиху свекруху («Не грім то гуде з стодоли», «Була в Гандзі лихая свекруха», «Матінко моя кохана»), про життя з нелюбом, за якого віддали її силою («Ой на горі, горі», «Ой у полі криниченька», «Тече вода холодная»), з лихим чоловіком-п’яницею, що б’є дружину («Ой вишенька, черешенька у саду», «Ой гаю, мій гаю», «Соловейку сивенький», «Ой вербо, вербо кудрявая»), про сумне удівство («Породила перепеличка», «Ой у полі дві могили», «Горе мені, горе»).

Щоправда, серед пісень Явдохи Зуїхи є немало і жартівливих, зокрема таких, що свідчать про любов чоловіка чи жінки до чарки. Але, як видно з них, селянин випивав не стільки на радощах чи на скупому дозвіллі, як переважно з горя.

Співачка в особистому житті і в підході до таких пісень недвозначно показувала свої переконання. Питання про морально-етичний кодекс, яким він постає з репертуару співачки, тісно зв’язане з її власними поглядами на моральне й аморальне у житті. Зуїха була запопадлива до роботи, тверда характером, чесна у поводженні з людьми, дотепна і гостра на язик. Чи не тому в її репертуарі немало пісень, в яких гостро висміюються ліниві, п’янички, гулящі, хиткі і легковажні люди, що не почувають за собою ніяких моральних обов’язків перед суспільством і родиною («А я в батька одним одна», «Чи я тобі не казала?», «Ой устану я в понеділок», «Ой п’яна я, п’яна», «Жар, мати, капустиці» та ін.).

Крім дивовижної пам’яті Явдоха Зуїха, як вказує Гнат Танцюра, мала на диво свіже світосприймання та глибоку емоційну вдачу. Зрозуміло, що через це з усіх жанрів української народнопоетичної творчості вона саме за глибокий емоціональний вплив найбільше любила пісні. Співачка тонко відчувала красу народної поезії, уміла вдержати в пам’яті не тільки сюжет пісні (часто дуже довгої), а найдрібніші художні деталі, нюанси багатої епітетики, яскравої символіки і паралелізмів та музичної мови. Можна без перебільшення сказати, що в репертуарі Явдохи Зуїхи майже немає негарних, неестетичних, малохудожніх пісень.

Особливо яскраво це помітно в календарно-обрядових та весільних піснях. Перше, що впадає в око, — це моральна чистота і сила почуття, в щирості якого немає ніяких сумнівів і яке підносить, звеличує людину. Дівчина у весільних піснях незмінно порівнюється з зорею, з квіткою, з сонцем. Молода уособлює найкращі етичні якості людей праці: вона чесна, працьовита, слухняна, щедра душею, сердечна, ласкава і доброзичлива до інших. Дуже дотепні, легкі, влучні і, по суті, не образливі жартівливі пісні-перекори дружок і світилок, якими вони скрашують настрій молодій, що сумує за дівуванням, за батьком і матір’ю, за своїм родом, побоюється чужої сім’ї, лихої свекрухи.

Весільні пісні у виконанні Зуїхи, як правило, мають ідеально викінчену словесно-мелодійну форму, багату поетичними фігурами. І в цьому безперечна заслуга співачки як феноменально обдарованої творчої одиниці з самої гущі народу.

Явдоха Зуїха могла скоріше забути якусь цілу частину пісні, ніж за рахунок нівелювання, стирання художніх деталей, що надають виразності і напруженості драматичному конфліктові та становлять її естетичну принаду, зберегти уже безбарвний та нежиттєвий скелет усього твору. Саме тому й уривки загальновідомих пісень зберегли в її пам’яті всі поетичні деталі. Те, як вона розуміла пафос пісні, її «душу», можна, зокрема, побачити на пісні «Журба мене сушить». У збірнику 1834 р. М. Максимовича варіант цієї пісні має 20 рядків, у збірнику М. Лисенка (випуск шостий) — 32 рядки, у збірнику Б. Грінченка (том III) 25 — 40 рядків. Варіант Явдохи Зуїхи має 72 рядки. Суть, звичайно, не в тому, що текст у неї найдовший з цих згаданих, а в тому, що ця довгота—повнота пісні, яка органічно випливає з її ідеї, характеру. Це — гіркі роздуми людини, яка, закохавшись, а слідом за цим збіднівши та спившись з горя, немовби оглядає свій життєвий шлях. Парубок чи чоловік хоче втопити своє горе в горілці; він сидить у шинку, йому вже нікуди поспішати. Гіркі роздуми плинуть навмисне уповільнено — і тут у варіанті нашої співачки з’являються нові деталі: цілі три куплети про те, як п’є він першу чарку, згадуючи своє життя, потім другу, п’яту... сьому. І знову через куплет, сповнений динамічної дії, з’являються для уповільнення її куплети-повтори, які підкреслюють невтішність людської печалі. І це для того, щоб слухач міг перейнятися настроєм героя пісні.

Як тонко відчувала Зуїха характер пісні, можна показати і на такому прикладі. Варіант відомої пісні «Ой у полі озеречко» у Метлинського (стор. 27) має 21 (рядок, у Чубинського (т. V, стор. 169) — 22, у Лисенка (випуск другий, стор. 53) — 36, у Зуїхи — 44. І знову-таки головним достоїнством варіанту нашої співачки є не просто його довгота, а розвиненість, у порівнянні з усіма іншими варіантами, драматичного конфлікту, який надає пісні емоціонального напруження, кульмінаційного зльоту.

Більш повними і поетичними, багатими художніми та побутовими деталями є у порівнянні із записами Чубинського (т. V, стор. 59, № 130; 83, № 174; 102, № 214; 111, № 240; 155, № 325; 167—168, № 341; 216, № 434; 232, № 468; 242, № 482) записані від Зуїхи варіанти пісень «Казала Солоха: прийди, прийди», «Ой з-за гори кам’яної голуби літають», «Ой піду я до млина, до млина», «Ой учора орав», «Учора була юточка моя», «Виганяла лебеді по вишневому саду», «У сусіда хата біла». Коли у Чубинського (т. V, стор. 36 — 37, № 87; 48—49, № 109; 54, № 119; 59, № 132; 89—90, № 187 (А); 150, № 317; 160, № 332; 183—184, № 372) нерідко зберігається тільки головна думка, подана цілком статично, то у варіантах Явдохи Зуїхи точно відтворюється час і місце дії, подається психологічне вмотивування вчинків героїв, окреслені (наскільки це можливо у пісні) їх характери, сюжет розгорнено, наявна експресивна кінцівка, а нерідко додано і моралізаторський висновок («Раз я вийшов на вулицю», «Ой чом не прийшов, чом не приїхав?», «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», «Ой приїхав милий до милої в гості», «Ой перепеличка, мала, невеличка», «Гей, ой у полі клен-дерево різно»).

Про вигідну повноту, поетичність і художність пісень Явдохи Зуїхи у порівнянні з іншими варіантами тих самих пісень, вміщеними у т. V Чубинського, легко переконатися на таких прикладах:

Варіант Явдохи Зуїхи

Ой перепеличка мала, невеличка,
Ой да люлі, мала, невеличка.

По полю літає, траву прогортає,
Ой да люлі, траву прогортає.

Траву розгортає, сокола шукає,
Ой да люлі, сокола шукає.

— Соколоньку ясний, який ти прекрасний,
Ой да люлі, який ти прекрасний!

Соколе мій ясний, друже мій прекрасний,
Ой да люлі, друже мій прекрасний!

Будем говорити, як з тобою жити,
Ой да люлі, як з тобою жити.

Туман долиною, вітер дорогою,
Ой да люлі, вітер дорогою.

Вітер дорогою, мороз калиною,
Ой да люлі, мороз калиною.

Мороз калиною, козак дівчиною,
Ой да люлі, козак дівчиною.

Варіант П. Чубинського (т. V, стор. 5)

Да перепеличка,
Да невеличка
По полю літає,
Траву пригортає,

Сокола шукає.
— Соколе ж мій ясний,
Мій друже прекрасний,
Да гордуєш ти мною,

Як вітер горою, (2)
Мороз долиною,
Сонце калиною,
Козак дівчиною.

Варіант Явдохи Зуїхи

Ой гиля, гиля, гусоньки, на став.
Добрий вечір, серце-дівчино, бо я ще не спав. (2)

Ой не спав, не спав і не думаю спати,
Дай же мені, дівчино, повечеряти. (2)

— Я не топила і не варила,
На білу постілоньку спать положила. (2)

— Ой боже, боже, в кого я вдався,
Брів я через річеньку та й не вмивався. (2)

Ой не вмивався і не втирався,
Я до тебе, серце-дівчино, так поспішався. (2)

Ой вернуся я та умиюся,
На тебе, серденько, хоть подивлюся. (2)

— Ой не вертайся і не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався, (2)

В мене криниця за перелазом,
Вмиємось, серце-козаче, обоє разом. (2)

У мене рушничок тонкий на кілку,
Обітремось, серце-козаче, хоть раз на віку. (2)

Моя хустина шовками шита,
Утрімося, серце-козаче, хоч буду бита. (2)

В мене рушничок тонкий, з верстата,
Обітремось, серце-козаче, у свого тата. (2)

Варіант П. Чубинського (т. V, стор. 5)

Гиля, гиля, сірі гуси, на став —
Добрий вечір, милесенький, я і досі не спала.

Ой не спала, не спала, не буду й спати,
Дай мені, милесенький, повечеряти,

Повечерявши, ляжемо спати.
Та будемо, милесенький, правду казати.

Є в мене криниця край перелаза,
Та вмиємось, милесенький, обоє разом.

Є в мене хустина, шовком зашита,
Та встрінемося, милесенький, хоч буду бита.

Хоч буду бита, знатиму за що,
Ти й так в мене, милесенький, не ледащо.

Можемо завдячувати чудовій пам’яті нашої співачки, яка пронесла через десятки літ у всій повноті величезну кількість дуже широких за обсягом та містких за художньою деталізацією пісенних творів, не розгубивши в щоденних турботах їх багатства. Так, пісня «Ой високо сонце сходить» має 164 рядки, «Ой повій, вітроньку» — 104, «А в неділю рано, рано-пораненько» — 65 і т. д. Наявність великих пісень є характерною рисою репертуару Зуїхи. В них вона послідовно і строго додержує паралелізми, чергування запитань і відповідей, що розгортаються у цілі стрункі діалоги. Так, у пісні «Ой гай, мамцю, ой гай, мамцю» вона послідовно, з усіма необхідними змінами відповідно до розвитку дії, витримує паралель між шляхом, що, занедбаний, припадає пилом, і дівчиною, що, покинута милим, журиться. Розвиток дії у пісні «По садочку ходю та ходю» іде строго логічно; рефрен «Гей, ніч моя темна ще й зоря неясна, Яка моя доля безщасна!», як тяжке зітхання, як зойк змученої душі, послідовно повторює молода жінка після даремного очікування своїх родичів. Нарешті їде у гості брат — і тут, як сонце на грозовому небі, спалахує цей, але вже перефразований, світлий рефрен: «Гей, ніч моя видна та ясна, Яка моя доля прекрасна!»

Чудова, логічно розгорнена і пісня «Мамко наша, любко наша». Пісня складається з послідовно витриманих у строгій композиційній відповідності епізодів наближення смерті і реакції матері та дітей.

В репертуарі Зуїхи помітне і таке поширене в народній пісні явище, як контамінація, злипання окремих пісень чи їх частин в одну пісню, що пояснюється головним чином їх ритмо-мелодійною тотожністю та близькістю змісту (наприклад, «Шкода мої вечероньки», «Терен, мати, коло хати», «Коло млина, коло броду», «Та туман, туман по долині», «Пішов козак яром»). Ясно, що більшість контамінованих пісень втратили на красі і логічності. Як правило, в них помічається зіткнення двох різних ідей, пісні стають суперечливими, малохудожніми (наприклад, «Оженився не по добрій волі»). Є окремі пісні, які співачка запам’ятала тільки в уривках чи з пропуском куплетів («Уже третій вечір, як дівчину бачив», «Ой любив та кохав», «Ой час, мати, жито жати»). Однак не можна сказати, що своєрідне стягнення пісні у Зуїхи скрізь іде тільки їй на шкоду. Так, у пісні «Заїздив коника, заїздив другого» (пор. «Чубинський, V, стор. 116, № 252 (А); 118, № 255) скорочення тексту зроблено за рахунок більш чіткого окреслення соціального звучання пісні.

Кожна співачка чи співак має свою, властиву хоча б у деталях саме їм, редакцію пісні. Аналізуючи репертуар Явдохи Зуїхи, ми переконуємося, що й вона у великій мірі внесла своє слово в українську пісенність. В репертуарі Зуїхи немає жодного тексту, який би слово в слово повторював відомі українські пісні. Співачка зберегла для українського народу, для фольклористики неповторні редакції і варіанти традиційного фольклору — багатий матеріал для дослідження проблеми історії як певних тематичних циклів, жанрових груп, так і окремої народної пісні.

Явдоха Зуїха, одна із тисяч творців і носіїв фольклору — цих своєрідних художніх літописців історичних епох, — діставши народну пісню як заповіт від попередніх поколінь, збагатила її своєю думкою і творчою уявою та передала як естафету нащадкам.

Пісенний репертуар співачки — загальноукраїнське культурне надбання, невичерпна скарбниця багатства і краси рідної мови, її художньо-стильових засобів і музичних барв, з якого ще не одне покоління покріплятиме свої сили, творчу енергію і натхнення.

Записи і видання пісенного багатства Явдохи Зуїхи, в якому відзеркалилися соціальний досвід народу, його світогляд, морально-етичні погляди, волелюбні прагнення і поетичний геній, має велике пізнавальне та історико-культурне значення.

Вікторія Юзвенко, Михайло Яценко

Походження та примітки

1 Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. II, Гослитиздат, М., 1949, стор. 305.

2 М. Горький, Про літературу, К., 1954, стор. 45

3 В. Г. Белинский, Полное собрание сочинений, т. V, М., 1954, стор. 331.

4 М. Т. Рильський, Вступ до книги «Українська народна поетична творчість», К., 1958, стор. 23.

5 Див. П. Д. Павлій, Думи. — У кн.: Українська народна поетична творчість, К., 1958, стор. 426—448; Ф. І. Лавров, Остап Вересай, К., 1955; Б. П. Кирдан, Украинские народные думы, М., 1962, стор. 36 — 60.

6 Іван Франко, Вибрані статті «про народну творчість, К., 1955, стор. 180.

7 Див. «Етнографічний збірник», тт. І, III, VII, XIV, XXIX (статті І. Франка, В. Гнатюка, В. Лесевича); Г. С. Сухо6рус, Казки. Анекдоти. — У кн.: Українська народна поетична творчість, К., 1958, стор. 360 — 369, 390—391; Закарпатські казки Андрія Калина. Запис текстів і вступна стаття П. Лінтура, Ужгород, 1955.

8 Іван Франко, Вибрані твори, К., 1956, стор. 82.

9 «Основа», 1862, кн. 5, стор. 29 — 41.

10 Див. Опыт записи фонографом украинских народных песен. Из музыкально-этнографической поездки в Полтавскую губ., в 1903 г., Евгении Линевой, М., 1905.

11 Буковинські народні пісні. Упорядкування, вступна частина та примітки Л. Ященка, К., 1963, стор. 12.

12 Див. А. М. Кінько, В тісному зв’язку з життям народу. — «Народна творчість та етнографія», 1958, № 1, стор. 33—37.

13 Г. Т. Танцюра народився, жив і працював у с. Зятківцях, Гайсинського району, Вінницької області; в сусідніх селах Кущинцях, Гнатівці, а потім і в Зятківцях жила Я. Зуїха.

14 Наявність усіх цих записів народнопоетичної творчості з Поділля дає змогу, з одного боку, окреслити хоча б у загальних рисах спадкоємність та хронологічну зумовленість репертуару Явдохи Зуїхи і, з другого, шляхом порівняльного аналізу охарактеризувати його індивідуальну творчу своєрідність.

15 Гнат Танцюра, Записки збирача фольклору, стор. 14.

16 Там же, стор. 42.

17 Гнат Танцюра, Записки збирача фольклору, стор. 16.

18 Там же, стор. 67 — 68.

19 Відділ фондів ІМФЕ, ф. 31-2, од. зб. 45, арк. 31—32.

20 Там же.

21 Там же, од. зб. 46, арк. 31—32.

22 Відділ рукописів ІМФЕ, ф. 31-2, од. зб. 45, арк. 15.

23 Для порівняння вкажемо, що в репертуарі Явдохи Зуїхи є близько 300 самостійних варіантів пісень, надрукованих лише у п’ятому томі «Материалов и изследований» П. П. Чубинського (1874 р.).

24 Відділ фондів ІМФЕ, ф. 31-2, од. зб. 46, арк. 42.

25 Інтересно, що цей запис був зроблений на Поділлі.

Календарно-обрядові пісні

Весняні хороводні пісні

Русальні та петрівочні пісні

Купальські пісні

Обжинкові пісні

Колядки та щедрівки

Весільні пісні

Розплітання коси

Готування короваю

Молода йде до молодого

Вечеря в хаті молодого

Молода з причетом повертається додому

Молода повернулася до батьківського дому, гільце

Молодий і молода після вінчання йдуть до дому молодого

Молода йде від молодого додому

Частування

Молодий іде до молодої

Покривання молодої

Дружчини

Прощання молодої з батьками, з рідним домом

Зустріч невістки у свекрів

Понеділкування, умивання молодого подружжя, снідання

Понеділок поганий

Родинно-побутові пісні

Лірика кохання

Зародження почуттів, взаємна любов думки, про одруження

Дівочі і парубочі дотинки та жарти

Батьки на перешкоді закоханим