I

Класики марксизму-ленінізму, Комуністична партія, прогресивні вчені і письменники завжди надавали великого значення і приділяли багато уваги народному епосові, який належить до однієї з найпоширеніших форм усної художньої творчості трудящих.

Виражаючи інтереси народу, будучи невід’ємною частиною культури трудящих мас, народна поезія відіграє важливу роль в суспільному житті. Вона є важливим видом ідейно-художньої зброї мас, активно допомагає їм у боротьбі за перетворення суспільства.

Сила народної поезії як колективної творчості, за висловом О. М. Горького, «найяскравіше стверджується тим, що протягом сотень віків індивідуальна творчість не створила нічого рівного Іліаді або Калевалі, і що індивідуальний геній не дав жодного узагальнення, в основі якого б не лежала народна творчість, жодного світового типу, який не існував би раніше в народних казках і легендах» ¹.

На визначну роль і значення колективної народної творчості багато разів вказувала діячам радянської культури Комуністична партія Радянського Союзу. Так, у постанові ЦК ВКП(б) від 10 лютого 1948 р. «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» вказувалося, що однією з основ реалістичного напряму в музиці є «її глибокий органічний зв’язок з народом і його музичною та пісенною творчістю» Захищаючи народну творчість від фальсифікації, центральний орган партії «Правда» в 1936 р. піддала гострій критиці і засудила нігілістичне ставлення окремих фольклористів до билин та їх героїв — богатирів. «Правда» підкреслила, що билинний епос є великим культурно-історичним надбанням, викрила і розбила ворожі буржуазні «теорії» про нібито аристократичне походження билин.

Народи Радянського Союзу створили багато глибокоідейних і високохудожніх зразків героїчного епосу, що посідають видатне місце у світовій народній поезії.

Древньоруські билини про мужніх захисників рідної землі — богатирів Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Нікітича, Василія Ігнатьєва та ін. — зберіг і проніс через віки, поповнив і збагатив великий російський народ; йому належать також численні історичні пісні про боротьбу проти іноземного іга, про селянські повстання під керівництвом Степана Разіна і Омеляна Пугачова та про інші видатні історичні події.

Славетну «Калевалу» дав карело-фінський народ, епоси: «Давид Сасунський» — вірменський, найбільший у світі обсягом «Манас» — киргизький, «Гесер» — бурят-монгольський, численні епіко-героїчні оповіді («Алпамиш», «Кьор-Оглу», «Кобланди-батир», «Киз-Жибек», «Калеві син», «Амірані», «Етеріані, «Оповіді про нартів») — узбецький, азербайджанський, казахський, туркменський, естонський, грузинський та інші народи СРСР.

Український народ вніс у скарбницю світової культури визначні епіко-героїчні твори — думи та історичні пісні.

Народні думи та історичні пісні належать до найдорогоцінніших перлин поезії українського народу, є справжньою героїчною поезією українських трудящих мас. В цих народнопоетичних творах знайшли відображення події вітчизняної історії, характер українського народу, його працьовитість, безмежна відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту, вірність братньому союзові і нерозривній дружбі з великим російським народом і всіма народами нашої Вітчизни. В думах та історичних піснях оспівано всесвітньо-історичні завоювання Великої Жовтневої соціалістичної революції, торжество перемоги соціалізму в нашій країні, успіхи трудящих СРСР у справі побудови комуністичного суспільства, здобуті під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу.

Характерною особливістю народних дум та історичних пісень є їх сюжетність, насиченість розповідними елементами, хоч у них наявні і ліричні відступи. Тому думи та історичні пісні є героїчними епічними і епіко-ліричними народними пісенно-музичними творами, в яких оспівано невідомих з історії (епічних) або відомих народних героїв, змальовано визначні моменти в житті народу.

Для українських народних дум та історичних пісень, як і для історико-героїчних оповідей, характерною є відсутність міфологічних образів, надприродних сил; тут діють люди — представники певної історичної епохи; це пояснюється пізнім походженням цих творів — XV — XVI ст. До істотних особливостей творів цього виду епосу належить також перебільшення (гіперболізація), завдяки якому підкреслюються типові якості позитивного героя — богатиря чи цілого колективу (колективного героя). Позитивні герої народних дум та історичних пісень змальовані людьми свого часу, з усіма властивими їм якостями — як позитивними (патріотизм, мужність, миролюбність, волелюбність і т. п.), так і негативними (забобонні уявлення, ілюзії щодо представників пануючих класів і т. п.).

Неминуще значення дум та історичних пісень полягає насамперед в тому, що в них відображена сила народу, його досвід, розум, про який В. І. Ленін говорив, що «розум десятків мільйонів творців створює щось незмірно вище, ніж найбільш велике і геніальне передбачення» ².

Епіко-героїчні твори українського народу продовжили традиції народного епосу і лірики Київської Русі, спільні для всіх східнослов’янських народів. Поява таких творів була зумовлена потребами українських трудящих мас в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту та іноземного поневолення. Народна поезія, її творці і виконавці відігравали важливу роль в селянському антикріпосницькому русі, в боротьбі проти іноземних загарбників. Підтвердженням цього є страта польською шляхтою в 1770 р. кобзарів — учасників Коліївщини — Варченка, Сокового і Скряги, змалювання Т. Г. Шевченком у поемі «Гайдамаки» кобзаря, який живе одним життям з народними повстанцями, а також образи народних співців — кобзарів-патріотів у думах.

II

Українські народні думи та історичні пісні звернули на себе увагу давно. Так, перший відомий запис тексту думи «Козак -Голота» зроблено в 1684 р. (опубліковано в 1928 р.), а окремі записи історичних пісень — в кінці XVII — на початку XVIII ст.

Публікації українських народних історичних пісень є уже в російських пісенниках 90-х років XVIII ст.; наприклад, пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі» та «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого) надруковано в пісеннику «Молодчик с молодкою на гулянье с песенниками...» (СПБ, 1790).

У пісеннику, виданому в Москві в 1805 р., «Всеобщий, новоизбранный песенник всех лучших российских авторов...» (частина IV) було надруковано дві пісні про життя чумаків і козаків. Окремі історичні пісні друкувалися в «Грамматике малороссийского наречия...» О. Павловського (СПБ, 1818), у першому виданні «Наталки Полтавки» I. П. Котляревського (Харків, 1819) та ін.

Інтерес і увага до українських народних дум та історичних пісень особливо посилились в першій чверті XIX ст. і тісно зв’язані з першим, дворянським періодом визвольного руху в Росії. Посилення процесу формування української нації, революційна боротьба селянства, події Вітчизняної війни 1812 р., патріотичне піднесення всіх народів Росії, в тому числі і українського, викликане прагненням відстояти свою батьківщину від навали французьких загарбників, діяльність першого покоління революціонерів — декабристів мали визначальний вплив на посилення інтересу до народного героїчного епосу.

В 1814—1818 рр. записував думи та історичні пісні у Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині вихованець Московського університету М. А. Цертелєв. У 1808—1827 рр. на Полтавщині записав тринадцять дум невідомий збирач (приписують В. Ломиковському). В 1819 р. Цертелєв видав перший збірник народних дум та історичних пісень — «Опыт собрания старинных малороссийских песней», в якому містилося дев’ять дум та одна пісня.

Прямий вплив на характер збірника М. А. Цертелєва мали перші російські видання билин, записаних на Уралі в 60-х роках XVIII ст. Кіршею Даниловым, — «Древние российские стихотворения» (Москва, 1804, 1818). Це видно, зокрема, з передмови — «О старинных малороссийских песнях», в якій Цертелєв відзначав, що в старовинних українських піснях виявляється поетичний геній, дух, звичаї, висока моральність українського народу; що носіями цієї поезії в народні співці — кобзарі, які, подібно до древніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівують подвиги вітчизняних героїв.

Термін «дума» введено в літературний вжиток на початку 20-х років XIX ст. К. Ф. Рилєєвим, який опублікував у 1821—1823 рр. в різних періодичних виданнях свої знамениті «Думы», зокрема думу «Богдан Хмельницкий» (журн. «Сын отечества», 1822); термін «історична пісня» набув поширення на початку 30-х років XIX ст.

К. Ф. Рилєєв жив кілька років на Україні і добре знав народні думи. Видаючи у 1825 р. свої «Думы» окремою книжкою, він у передмові вказував на думи як на самобутній вид народної творчості, писав, що українці і до цього часу співають думи про своїх героїв — Нечая, Палія та ін. Рилєєву належить і посилання на хроніку Сарницького (XVI ст.), в якій згадується, що на Україні співалась елегії про двох хоробрих братів Струсів, які загинули в 1506 р. в битві з волохами. «Ці елегії, — наводив у передмові Рилєєв цитату з хроніки Сарницького, — думами називаються».

Термінові «дума», вжитому Рилєєвим, у мові народних співців відповідала назва «лицарські пісні»; в кінці XIX — на початку XX ст. кобзарі вживали і термін «дума». Думами називали епічні, переважно історичні пісні окремі фольклористи минулого, зокрема Я. Ф. Головацький. Ще й тепер думами іноді помилково називають історичні пісні про Байду, Нечая, Саву Чалого і Гната Голого та ін.

Великі заслуги в галузі збирання, видання і дослідження українського народного епосу належать видатному прогресивному українському вченому першої половини XIX ст. М. О. Максимовичу. У своїх виданнях народної поезії «Малороссийские пеони» (Москва, 1827), «Украинские народные песни. Часть первая» (Москва, 1834), «Сборник украинских песен. Часть первая» (Київ, 1849) Максимович доповнив розуміння терміну «дума». В передмові до збірника 1827 р., в якому були дві думи, передруковані з видання М. А. Цертелєва 1819 р., та багато історичних пісень, М. О. Максимович говорив про думи як про героїчні співи, що стосуються переважно часу визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту і турецько-татарської агресії XVII ст. Кожна дума, писав Максимович, присвячувалась якому-небудь історичному випадкові чи особі — особливо Хмельницькому, Палію. Максимович підкреслював тісний зв’язок дум з історією українського народу. Поняття «дума» він відрізняв від поняття «пісня», в тому числі і історична; він говорив про думи як про творчість, тісно зв’язану з кобзарями.

В збірнику 1834 р., в якому містився передрук кращих відомих на той час дум і найбільш повне зібрання історичних пісень,* Максимович, крім сказаного про думи раніше, відзначав, що цей вид епосу має більш розповідний характер, ніж пісні, що думи вільні за розміром, що їх рядки майже всі римуються. Історичні пісні, які Максимович вмістив у другій («Песни козацкие былевые») і третій («Песни козацкие бытовые») книгах збірника, він тісно пов’язував з певними історичними подіями та особами.

Винятковим багатством збірник Максимовича 1834 р. зобов’язаний тому, що в ньому брав участь своїми матеріалами ряд збирачів народної поезії, зокрема М. В. Гоголь. Частина матеріалів цього збірника послужила композиторові О. О. Аляб’єву для видання в 1834 р. в Москві (разом з Максимовичем) першого окремого збірника українських народних пісень з нотами. Першу публікацію думи з нотами здійснено в збірнику «Южнорусские песни. І», виданому у Києві в 1857 р.

З іменами К. Ф. Рилєєва, М. О. Максимовича, М. В. Гоголя зв’язаний прогресивний напрям в українській фольклористиці першої третини XIX ст. Цей напрям характеризувався високою оцінкою народної поезії як душі народу, як вияву народних поглядів на життя. Він вів непримиренну боротьбу проти пануючого в фольклористиці дворянського реакційного напряму, який заперечував важливість народної поезії і заявляв про її вимирання та смерть.

Найяскравіше реакційні погляди на народну поезію висловлені в передмові П. Я. Лукашевича до збірника «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПБ, 1836). Лукашевич, виходячи з дворянських класових засад, трактував народну поезію як творчість нібито архаїчну, не зв’язану з життям, вмираючу. Він зводив наклепи на український народ, заявляючи про його «нездатність» до творчості, твердив, що на Україні народні пісні давним-давно вже не існують, а він, мовляв, «урятував» кілька таких пісень, записавши їх від стариків, які вже поставили одну ногу в домовину.

Цілком протилежних поглядів дотримувалися передові, прогресивні діячі вітчизняної фольклористики — М. О. Максимович і особливо М. В. Гоголь, який своїми працями в галузі народної поезії зробив великий вплив на всю українську і російську фольклористику.

У відомій праці «О малороссийских песнях» (1833 р.) М. В. Гоголь високо підносив українські народні думи та історичні пісні, підкреслював їх історичний характер, відзначав, що ці твори є надбанням простого народу, існували в самому народі. «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу» ³, — писав він. Для України народні пісні — «все, і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не узнає про колишній побут цієї квітучої частини Росії. Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі.

Пісні малоросійські можуть цілком назватися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів. Всюди проймає їх, всюди дихає в них... широка воля козацького життя» ⁴.

Такою високою оцінкою народної поезії пройняті і листи Гоголя до Максимовича (1833 р.) та І. І. Срезневського (1834 р.). «Моя радість, життя моє! піснії як я вас люблю! Що всі черстві літописи... перед цими дзвінкими, живими літописами!» ⁵, — писав він до Максимовича. «...Кожний звук пісні мені промовляє жвавіше про минуле, ніж наші мляві й короткі літописи» ⁶, — читаємо в листі до Срезневського.

Захищаючи народну поезію, Гоголь і Максимович виступали, таким чином, на захист основного її творця — покріпаченого селянства. Це’ мало велике патріотичне значення в умовах жорстокої реакції самодержавства після придушення повстання декабристів.

Таких поглядів дотримувався Максимович і в 40-х роках, зокрема в «Сборнике украинских песен» (1849 р.). Подавши в цьому збірникові найповніше для того часу зібрання дум (20 текстів), Максимович у передмові та коментарях правильно наголошував на тому, що в думах найбільше оспівані історичні особи і військові подвиги, що кобзарі віками славили подвиги хороброго товариства козацького, що поетика дум має тісний зв’язок з геніальним твором древньоруської поезії «Словом о полку Ігоревім», що існують думи про родинне життя та родинні стосунки, які також мають велике значення для виховання народу. В цьому ж збірнику Максимович дав визначення поетичних особливостей дум, яке ввійшло в літературу як класичне. Такі ж великі заслуги Максимовича у збиранні, виданні і дослідженні історичних народних пісень, що становлять основний матеріал його збірників 1827 і 1834 рр.

В зв’язку з піднесенням визвольного руху в Росії, зокрема з назріванням антифеодальної селянської революції в 50-х роках XIX ст., ідеологічна боротьба у фольклористиці ще більше загострилася. Революційні демократи В. Г. Бєлінський, О. І .Герцен, Т. Г. Шевченко, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, які виступали ідеологами селянської революції, високо підносили народну поетичну творчість, розглядали її в тісному зв’язку з визвольним рухом народних мас, вбачали в ній вияв сили народу, свідчення його могутнього таланту. Для революційних демократів народна поезія була неписаною історією трудового народу, історією, яка складалася по свіжих слідах подій і усно передавалась з покоління в покоління.

Розвиваючись під благотворним впливом російської революційної демократі’] і користуючись її постійною підтримкою і допомогою, українська революційно-демократична фольклористика, яка починається з Т. Г. Шевченка, вела рішучу боротьбу проти реакційної дворянської та буржуазно-ліберальної фольклористики, що тоді зароджувалась, представленої в 40—50-х роках XIX ст. А. Л. Метлинським, П. О. Кулішем, М. І. Костомаровим та ін.

На противагу твердженням про уявний несвідомий характер народної поезії, про її цілковиту релігійність, що підкреслювали ліберально-дворянські і ліберально-буржуазні фольклористи в думах та історичних піснях, революційні демократи наголошували на свідомому характері народної творчості, на правдивому висвітленні нею історичних подій і життя народу.

Так, Т. Г. Шевченко називав українські народні думи піднесено-простими і чудесними рапсодіями, епопеями. У своїх творах він змальовував кобзарів як кращих людей епохи, порівнював їх з Гомером («Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.).

Російські революційні демократи щиро, по-дружньому підтримували Шевченка, вказували на глибоконародний характер його творчості, на тісний її зв’язок з народною поезією. Саме творчість Шевченка дала привід Добролюбову для винятково високої оцінки українських дум і пісень. Так, у статті «Кобзарь» Тараса Шевченко» (1860 р.) Добролюбов писав: «...Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим» ⁷

З Т. Г. Шевченком були зв’язані передові фольклористи України того часу, серед яких особливе місце займав друг Шевченка російський художник-демократ Л. М. Жемчужников. Проживши в середині XIX ст. багато років на Україні, Жемчужников записав у Полтавській і Чернігівській губерніях значну кількість народних дум та історичних пісень, зокрема про кріпацтво. Він виявив кобзаря Остапа Вересая і показав його талант, популяризував думи та історичні пісні шляхом їх видань, намалював багато портретів українських народних співців, які вмістив у «Живописной Украине».

У своїх спостереженнях над народними українськими піснями, зокрема історичними, Жемчужников відстоював погляди революційних демократів про важливість народної поезії; він надрукував (жури. «Основа», 1861) соціально загострені антифеодальні пісні, а також матеріали про Остапа Вересая та довідку про кобзаря Андрія Шута. Під безпосереднім впливом Т. Г. Шевченка записувала в 50—60-х роках XIX ст. народні історичні пісні Марко Вовчок.

Записи М. В. Гоголя, Л. М. Жемчужникова, Марка Вовчка та інших передових фольклористів увійшли в найповніші зібрання народних дум та історичних пісень середини XIX ст. — «Народные южнорусские песни» (Київ, 1854, видання А. Л. Метлинського) і «Записки о Южной Руси» (т. І — II, СПБ, 1856—1857, видання П. О. Куліша). Обидва ці видання були позитивно оцінені тогочасною прогресивною пресою, зокрема «Современником», а також Шевченком. В «Народных южнорусских песнях» і «Записках о Южной Руси» були опубліковані думи та історичні пісні, записані від видатних кобзарів-кріпаків XIX ст. Андрія Шута, Никоненка, Ригоренка та ін. Крім варіантів уже відомих дум і пісень про Хмельницького, Палія і Мазепу, Залізняка, Швачку та ін., тут вперше вміщено таку соціально загострену думу, як «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», думи «Бідна вдова і три сини» (чотири записи), «Маруся Богуславка», «Козацьке життя», повний текст думи «Козак Голота», уривок думи «Іван Богун», багато пісень чумацьких, бурлацьких, про взяття Ізмаїла й Кілії, пісню робітників-кріпаків та ін. Слід, проте, мати на увазі, що Метлинський наголошував на архаїчних матеріалах, зокрема на обрядових; Куліш твердив про цілковиту релігійність і набожність народної поезії, висловлював націоналістичні погляди з питань історії України.

Представники революційної демократії 60—70-х років продовжували вести рішучу боротьбу проти дворянської і ліберально-буржуазної течій у фольклористиці, які від заперечення історичного значення поетичної творчості закріпаченого селянства перейшли до заперечення творчості робітничого класу, зразки якої були записані і надруковані вже на початку 70-х років (наприклад, пісня «Ой хоч воля, хоч неволя» та ін.).

Відстоюючи вирішальну роль народних мас у творенні мистецьких цінностей, зокрема в галузі поезії і музики, революційні демократи, вітчизняні прогресивні діячі — вчені, письменники, композитори — рішуче виступали на захист народної поезії. Визначна роль в цьому належить російському композиторові і музикознавцеві О. М. Сєрову, який у своїй відомій праці «Музыка южнорусских песен» («Основа», 1861) відстоював важливість народної поезії і музики для вивчення життя народу, підкреслював, що народні пісні створені не окремими особами, а всім народом, і тому вони вищі за індивідуальну творчість. «Як перед лілеєю, в розкішному, цнотливому вбранні, блідне блиск парчі і самоцвітів, так народна музика, саме своєю дитячою простодушністю, в тисячі разів багатша і сильніша, аніж усі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують педанти в консерваторіях та музичних академіях» ⁸, — писав О. М. Сєров. Слід відзначити, що ці висловлювання Сєрова, поряд із словами М. І. Глінки — «Створює музику народ, а ми, художники, лише її аранжуємо», — в січні 1948 р. наводив А. О. Жданов на нараді діячів радянської музики в ЦК КПРС, вказавши при цьому: «Як все це добре, правильно і сильно сказано! Як правильно схоплено основне: що розвиток музики повинен іти на основі взаємодії, на грунті збагачення музики «вченої» музикою народною!» ⁹.

Під впливом згаданої вище праці Сєрова розгорнув свою діяльність як збирач і видавець народної пісенності великий український композитор М. В. Лисенко. В 1868 р. він видав перший, а в 1873 і 1876 рр. другий і третій випуски своїх записів народних пісень з нотами — «Збірник українських пісень». Ці класичні збірники характеризуються уважним, бережливим ставленням композитора до текстів і музики народних пісень.

Великою любов’ю до народної поезії та її носіїв пройняте перше в українській фольклористиці дослідження музики дум — «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем», написане М. В. Лисенком у 1873 р. (опубліковано в «Записках Юго-Западного отдела императорского Русского географического общества, т. I за 1873 год», Київ, 1874, стор. 339—366), а також його нотні записи народних дум в 1873 і 1888 рр.

Важливу роль в розвитку української фольклористики 60—70-х років відіграла Марко Вовчок. Вона записала велику кількість народних пісень; крім того, з її голосу записано 200 пісень, частина яких була надрукована з середині 60-х років. Пісні про Устима Кармалюка письменниця використала в своїх оповіданнях.

Багато історичних народних пісень було надруковано в тогочасних фольклорних збірниках. Історичні пісні про події XVI — XVIII, а також XIX ст. займали багато місця у великому чотиритомному колективному збірнику «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», виданому західноукраїнським фольклористом Я. Ф. Головацьким (вийшов у Москві в 1878 р.; ч. І; ч. III, відд. І); пісні чумацькі, рекрутські, бурлацькі, про панщину та окремі думи надруковані в п’ятому томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским» (СПБ, 1874). В цьому виданні, як і в «Исторических песнях малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (т. I; т. II, вип. І, Київ, 1874, 1875), брали участь своїми матеріалами такі видатні прогресивні українські діячі, як М. В. Лисенко, І. І. Манжура, П. Я. Рудченко (Панас Мирний), С. В. Руданський, М. Л. Кропивницький та ін.; використано тут і фольклорні матеріали з багатої спадщини М. О. Максимовича, записи А. Л. Метлинського, П. Я. Лукашевича, І. Я. Рудченка (брат Панаса Мирного), Я. Ф. Головацького та багатьох інших, що зробило ці обидва збірники найбільш повним зведенням народних дум та історичних пісень у XIX ст.

Завдяки тому, що ці видання містили великий фактичний матеріал, вони не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Проте слід мати на увазі, що такі упорядники, як В. Антонович і М. Драгоманов, які належали до буржуазно-націоналістичного табору, неправильно зображували класову боротьбу трудящих, боротьбу за соціальне і національне визволення, трактуючи її як національну і релігійну, пропагували брехливу буржуазно-націоналістичну «теорію» «безкласовості», «безбуржуазності» українського народу, а також космополітичну теорію «мандрівних сюжетів».

В 70-х роках XIX ст. видано також найповніші зведення чумацьких пісень — «Чумацкие народные песни» І. Я. Рудченка (Київ, 1874) і народних пісень з Буковини — «Песни буковинского народа» Г. І. Купчанка (Київ, 1875).

У 80—90-х роках, у зв’язку з дальшим класовим розшаруванням села і розвитком революційного руху робітничого класу, загострилася і ідеологічна боротьба в галузі української фольклористики. Прогресивний революційно-демократичний напрям, очолюваний у цей час І. Я. Франком, не тільки боровся за правдиве висвітлення народної поезії попередніх епох, але й наголошував на творчості нових суспільних сил — робітничого класу та сільських пролетарів і напівпролетарів; він у жорстокій боротьбі проти різних антинародних «теорій» відстоював належність народної поезії трудящим масам, викривав фальсифікації народної творчості українськими буржуазними націоналістами.

Нові історичні пісні посідали особливо значне місце у виданнях і дослідженнях передових фольклористів того часу. Слід відзначити велику роботу в справі записування та публікації пісень про життя і боротьбу робітників на заводах і в поміщицьких економіях, проведену фольклористом М. К. Васильєвим («Киевская старина», 1886; «Этнографическое обозрение», 1897), І. І. Манжурою, Я. П. Новицьким, численними записувачами народної творчості, в тому числі М. М. Коцюбинським (збірник «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Том III. Песни», Чернігів, 1899) та ін., які опублікували багато робітничих, наймитських і заробітчанських пісень, насичених гострим соціальним протестом. Пісні спролетаризованої частини західноукраїнського села, яка емігрувала за кордон, зокрема в Америку, де терпіла неймовірний визиск і гніт, надрукували М. Павлик та В. Гнатюк («Етнографічний збірник», т. V та ін.).

В ці ж роки М. В. Лисенко видав четвертий, п’ятий, шостий і сьомий випуски «Збірника українських пісень» (Київ, 1886, 1892, 1895, 1896); значну частину своїх записів дум та історичних пісень опублікували фольклористи-демократи поет І. І. Манжура і художник П. Д. Мартинович, які збирацьку роботу розпочали ще в 70-х роках.

Нова, робітнича і наймитсько-батрацька, народна поезія 80—90-х років XIX ст. правильно показувала нову розстановку класових сил у тогочасному українському суспільстві, в період, коли в Росії починався третій, найвищий етап визвольного руху трудящих, гегемоном якого ставав робітничий клас. Поезія 80—90-х років засвідчувала наявне класове розшарування українського суспільства, гостру боротьбу, яку вели робітничий клас і селянство проти соціального гноблення. Саме за те, що ця поезія викривала всю брехливість буржуазно-націоналістичної «теорії» «безкласовості», «безбуржуазності» української нації, так ненавиділи її і люто нападали на неї українські буржуазні націоналісти. Проти нової поезії, як нібито неправдивої, привнесеної ззовні, з галасливою статтею під претензійною назвою «Порча украинских народних песен» («Киевская старина», 1893) виступив М. Драгоманов; його підтримали О. Хотемкін, М. Огієвський та ін.

Виступаючи проти нової творчості, яка змальовувала життя робітничого класу і селянської бідноти, буржуазні націоналісти нападали і на народну поезію в цілому, особливо на думи та історичні пісні. Сторінки буржуазної преси рясніли наклепницькими статтями, в яких народна поезія оголошувалася творчістю «нижчого сорту», заперечувалася сама здатність народних мас до художньої, мистецької творчості, «доводилося», що не трудящі маси були творцями народних дум та історичних пісень, а книжники і церковники, представники експлуататорських класів.

В боротьбі проти реакційної фольклористики виростає на всю велич фігура революціонера-демократа Івана Франка. Заслуги Франка як фольклориста воістину колосальні. За умов справжнього походу проти народної творчості він стійко захищав фольклористичні засади Бєлінського, Герцена, Шевченка, Чернишевського, Добролюбова, розвивав їх далі в нових історичних умовах. Франко розгорнув велику діяльність. Він записав і опублікував багато народних пісень, зокрема про революцію 1848 р., скасування кріпосного права в Галичині («Зоря», 1896), про ватажка народних повстанців у Галичині першої половини XIX ст. Мирона Штолу («Етнографічний збірник», т. V), організував видання спеціального двомісячного журналу «Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору» (1894—1896 рр.). Редагуючи і видаючи багато фольклорних праць, Франко згуртував навколо себе таких видатних фольклористів кінця XIX — початку XX ст., як Леся Українка, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса та ін.

І. Я. Франко очолив боротьбу передового, революційного напряму в українській фольклористиці тих років проти напряму антинародного, реакційного. Так, коли на початку 80-х років націоналіст П. Куліш у своїй «Хуторній поезії» намагався оббрехати український народ і його думи та пісні, приписавши їм славлення розбоїв, пожарів та хижацтва, а кобзарів назвав п’яницями, Іван Франко дав йому відкритий бій. Франко з гнівом писав: «В котрих же се думах або піснях український народ прославив розбої, пожари та хижацтво? Сміємо сказати, що звісна нам більша часть зібраних досі дум і пісень народних, але такої пісні, якими д. Куліш називає всі наші пісні, ми не стрічали» ¹⁰

Далі Франко підкреслював: «А хоть би д. Куліш і надибав де одну-другу пісню такого п’яно-розгульного характеру, які впрочім лучаються — і то в далеко більшій пропорції — у кожного народу, то се ще не дає д. Кулішеві права називати витворами п’яними та розбишацькими такі високогуманні і навіть артистичні твори нашої народної музи, як «Дума про побіг трьох братів із Азова», «Про Самійла Кішку», «Про Марусю Богуславку» або як новішими часами зложені пісні «Про наймита», «Про бурлака» і множество других» ¹¹.

Для Франка, як і для всіх революційних демократів, характерним було підкреслення тісного зв’язку дум та історичних пісень з життям широких народних мас, висока оцінка їх як творчості цих мас. Франко стверджував, що думи змальовують характер і життя народу. Тому, коли в 90-х роках ряд буржуазних дослідників (М. Пачовський, П. Житецький, В. Перетц та ін.) виступив проти приналежності дум трудящим і приписав їх панівним класам, церкві, Франко рішуче заперечив ці твердження, визначивши думи як «наш героїчний епос».

Велику роботу по збиранню, виданню і дослідженню дум та історичних пісень провели революціонер-демократ Леся Українка, вчені демократичного напряму В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса та інші передові фольклористи того часу.

Леся Українка організувала і забезпечила із своїх скромних коштів фінансування записів Ф. М. Колессою народних дум у 1908—1910 рр. на Полтавщині за допомогою фонографа, взяла безпосередню участь у записуванні. Так з’явилися двотомні «Мелодії українських народних дум» Колесси (Львів, 1910, 1913) — найбільше і найгрунтовніше в українській фольклористиці видання дум з нотами. Поява цього видання завдала рішучого удару буржуазно-націоналістичним твердженням про нежиттєвість народної поезії, і в тому числі дум, про нездатність простого народу до мистецької творчості. На підставі фактичних матеріалів цієї праці Ф. Колесса пізніше написав численні дослідження про поетику і музику дум.

У своїх дослідженнях «Ритміка українських народних пісень» (1907 р.), «Про музичну форму дум» (1910 р.), «Варіанти мелодій українських народних дум, їх характеристика і групування» (1913 р.) та ін., наукові висновки яких увійшли і в радянську фольклористику, Ф. М. Колесса довів, що в піснях мелодія нав’язує свою ритмічну форму текстові, а в думах, навпаки, мелодія пристосовується до тексту, словесний елемент відіграє провідну роль. Якщо в піснях мелодія вкладається в такти, форма віршів (рядків) постійна, то в думах мелодія не повторює своїх ритмічних мотивів, а йде сама за текстом, пристосовуючись до вільної форми віршованих рядків, до їх довжини і групування. Музика дум — це речитативна мелодія, співана декламація, в якій кожному вільному щодо розміру віршованому рядкові відповідає своєрідна музична фраза. Мелодія дум відзначається, в порівнянні з мелодією пісні, дуже дробленим ритмом, що пливе у швидкому темпі; суто мелодичний елемент наявний тільки у закінченнях тирад-періодів і в кінці думи. Музика дум відзначається імпровізуванням (творенням); кобзар ніколи не повторить думи, особливо її музики, у незмінній формі.

Ф. М. Колесса стверджував, що дума представляє стародавню народну музику, що поетика і музика дум дуже тісно зв’язані з такими давніми видами народної поезії, як голосіння. Цим самим він завдавав сильного удару пануючому в буржуазній фольклористиці поглядові про те, ніби думи походять з книжних, зокрема церковнокнижних, джерел.

Учень Франка В. М. Гнатюк записав і опублікував в кінці XIX — на початку XX ст. народні пісні про словацького народного героя Яносіка (Львів, 1900), численні народні новотвори (наприклад, про еміграцію знедолених мас західноукраїнського села за океан, складені у 80—90-х роках XIX ст.), досліджував їх {«Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1902, 1903), видав народні історичні пісні про опришків — Олексу Довбуша, Мирона Штолу та ін. («Етнографічний збірник», т. XXVI).

Наслідуючи збирацьку і видавничу діяльність Франка, який опублікував народні пісні про селянського революціонера першої половини XIX ст. на Буковині Лук’яна Кобилицю («Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1902), багато історичних пісень та дум надрукував у великому збірнику «Українські записі» (Київ, 1906) П. Д. Мартинович; Я. П. Новицький надрукував «Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине (1874—1903 гг.)» (Катеринослав, 1808); думи, записані від кобзаря Михайла Кравченка, і нарис про нього опублікував О. Г. Сластіон («Киевская старина», 1902).

На початок XX ст. припадають такі загальні і спеціальні дослідження про український народний епос, як огляд українського фольклору І. Я. Франка в праці «Южнорусская литература» («Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона», т. 81) і в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910), а також у його відомому дослідженні «Студії над українськими народними піснями» (Львів, 1913) та ін.

Задоволенню вимог і потреб революційної боротьби трудящих нашої країни в кінці XIX — на початку XX ст. відповідала героїчна поезія робітничого класу і революційного селянства, що виникала і розвивалася в тісному і нерозривному зв’язку з визвольним революційним рухом цього часу в Росії і на Україні. З цією новою поезією знайомила і несла її в широкі маси російська революційна соціал-демократія як через свої нелегальні і легальні видання (листівки, газети, журнали), так і шляхом усного розповсюдження на організованих нею масовках, демонстраціях, зборах.

Надбанням мільйонних мас стали революційні пісні, складені ще в 70—80-х роках XIX ст., — «Дубинушка» («Много песен слыхал я в родной стороне») в переробці О. О. Ольхіна, народні переробки «Марсельезы» («Отречемся от старого мира») П. Л. Лаврова та ін., такі нові пісні революційної пролетарської боротьби, складені в другій половині 90-х років, як «Смело, товарищи, в ногу» Л. П. Радіна, «Варшавянка» («Вихри враждебные воют над нами»), «Беснуйтесь, тираны, глумитесь над нами», «Красное знамя» — в переробці Г. М. Кржижановського, а напередодні буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. — пролетарський гімн «Интернационал» в перекладі-переробці А. Я. Коца і його «Песнь пролетариев» («Рабочая марсельеза»).

Ленінська «Искра», а пізніше газети «Вперед», «Пролетарий», «Звезда», «Правда» на своїх сторінках широко інформували про те, які революційні пісні виконуються на місцях, друкували революційну робітничу поезію. В партійному видавництві «Искра» (Женева, 1902) були видані збірники революційних пісень «Песни борьбы» і «Песни революции», а в 1905 р. «Перед рассветом»; збірник «Песни революции» нелегально видав у 1905 р. Московський комітет РСДРП(б).

На Україні (наприклад, у Катеринославі в 1903—1906 рр ) соціал-демократичні організації підпільно видавали численні листівки з революційними піснями або їх уривками, особливо пісні: «Смело, товарищи, в ногу», «Варшавянка», «Красное знамя», «Первое мая» та ін., а в 1904—1908 рр. «Интернационал». В. І. Ленін («Правда» від 3 січня 1913 р.) писав про «Интернационал», що це міжнародна пісня робітничого класу, а її автора — паризького комунара Ежена Потьє назвав пропагандистом комуністичних ідей засобами пісні.

Бойова революційна пісня під час демонстрацій робітничого класу активно служила більшовицькій агітації, бо вона, як писав И. В. Сталін у 1901 р., викривала існуючий лад, виявляла суспільні язви ¹².

Поряд із згаданими загальноросійськими піснями український робітничий клас, що був складовою частиною пролетаріату Росії і належав до одного з найбільш великих та бойових його загонів, створив чимало своїх революційних пісень українською і російською мовами, особливо в 1905—1907 рр. Вони публікувалися і розповсюджувалися в Луганську, Катеринославі та інших містах України. Робітничі пісні були надруковані в 1910 р. у Львові в збірнику революційних пісень «Робітничі пісні», а також у доповнених перевиданнях цього збірника в Петрограді (в 1917 р.) і збірниках «Робітничі визвольні пісні» (Київ, 1919) та «Революційні пісні» (Харків, 1920).

З оригінальних українських робітничих пісень напередодні і під час революції 1905—1907 р. слід назвати такі, як «Зберемося ми у полі», «Ну-бо, хлопці, повстаньмо», «Засвистали арештанти», «Долой панів, долой царя» та ін.

Очолюючи революційний рух робітничого класу Росії, Комуністична партія постійно дбала про розвиток робітничої революційної поезії. В статтях «Правды» закликалося записувати колективну робітничу пісенну творчість, підкреслювалось її важливе значення і з художнього боку, і як дуже цінного матеріалу для характеристики настроїв мас та їх ставлення до різних питань поточного моменту.

Так, в «Правде» № 1 від 5 березня 1917 р. було надруковано «Интернационал», а в № 5 вказувалося на те, щоб організовувалося навчання робітників хоровому виконанню «Интернационала», який має для робітників таке ж значення, як червоний прапор. В № 6 «Правды» вказувалось на широку пропаганду революційних пісень робітничого класу шляхом організації співок і репетицій їх хорового виконання. Там же повідомлялося, що в партійному видавництві «Прибой» найближчими днями буде надруковано збірник революційних пісень, який і вийшов тоді під назвою «Песни борьбы». Революційні пісні друкувалися в місцевих більшовицьких виданнях і на Україні, зокрема в Харкові, Катеринославі, Києві та інших містах.

З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції, внаслідок якої трудящі стали повновладними господарями всіх матеріальних і духовних цінностей, в нашій країні створено найкращі в історії суспільства умови для розвитку і розквіту словесної і музичної художньої творчості найширших народних мас. Комуністична партія і Радянський уряд організували цілий ряд спеціальних науково-дослідних і культурно-освітніх закладів, які збирають, записують, видають і досліджують народну творчість. Центром радянської фольклористичної науки є Академія наук Союзу РСР, в якій фольклором займається ряд закладів (Інститут світової літератури ім. О. М. Горького, Інститут російської літератури, Інститут етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая, Інститут історії мистецтв та ін.). На Україні таким центром є Академія наук УРСР, де над дослідженням народної поезії працюють Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка та ін. Велику роботу в галузі збирання і розповсюдження народної словесної і музичної творчості проводять республіканські, обласні і міські Будинки народної творчості на чолі з Всесоюзним Будинком народної творчості ім. Н. К. Крупської.

Ліквідація соціального і національного гніту в нашій країні сприяла небаченому піднесенню радянської поетичної творчості робітників, селян, інтелігенції. Сторінки центральної, губернської, повітової партійної і радянської преси, фронтові і армійські видання, починаючи з перших днів існування Радянської влади, рясніють публікаціями нових пісень, частушок, епічних поетичних творів. Слід відзначити, що на всіх видах цієї масової творчості помітний великий вплив дожовтневої революційної пролетарської поезії. Оптимізм революційної боротьби, революційна романтика, героїзм, глибока впевненість у перемозі справи робітничого класу проймають всі радянські народні пісні, думи, частушки. Велике значення в цьому мав також той факт, що з перемогою Великого Жовтня революційні пісні робітничого класу, які співалися раніше підпільно, стали провідною поезією трудящих Радянської країни.

Здійснюючи титанічну роботу в справі побудови соціалізму, керуючи всіма ділянками державного, економічного і культурного будівництва в нашій країні, Комуністична партія всіляко допомагала радянській фольклористиці у збиранні, виданні і дослідженні народної поезії, як сучасної, так і дожовтневої, зокрема революційної.

На Україні навколо партійної преси, яка широко популяризувала народну поезію, згуртувалися і виросли кадри радянських фольклористів. Партія допомогла українській радянській фольклористиці у викритті буржуазно-націоналістичних елементів, які на чолі з найлютішим ворогом українського народу буржуазним націоналістом М. Грушевським, посідаючи ряд керівних посад в установах Академії наук УРСР, чинили справжню диверсію проти радянської культури. Буржуазні націоналісти в галузі фольклористики відвертали увагу вбік від насущних вимог соціалістичної сучасності, тягнули в минуле, виступали проти радянського і робітничого фольклору. Націоналістичні шкідники, які блокувалися з троцькістами і бухарінцями, були викриті і знешкоджені.

В 20-х роках було записано багато зразків радянської і революційної поезії, видано значну кількість пісенників з радянськими і революційними піснями, особливо для червоноармійців і молоді, виходив ряд періодичних видань, де друкувався новий, сучасний фольклор (газети «Комуніст», «Вісті ВУЦВК», «Радянське село», журн. «Селянський будинок» та ін.).

Велику допомогу українським радянським фольклористам постійно надавали видатні діячі російської радянської культури, особливо О. М Горький, який кілька разів був на Україні, зустрічався з діячами української радянської культури, письменниками, листувався з ними. У своїх промовах, доповідях та друкованих працях Горький високо оцінював українську народну поезію, зокрема думи та історичні пісні. Ще в 1916 р. він говорив: «...Я не міг відірватися від гри кобзарів, бандуристів, лірників — цієї перлини народної творчості. Народна поезія України — апофеоз краси. Український народ проніс через століття рабства й неволі дорогоцінне багатство свого генія». Тоді ж він пропонував: «Треба ознайомити всі народи Росії з піснями українського народу — прекрасними по красі і силі...» ¹³. Як згадує О. Є. Корнійчук, О. М. Горький з якоюсь особливою і ніжною любов’ю висловлювався «про український народ, про українську літературу і фольклор: — Ваші народні пісні і думи, ваші казки і прислів’я — це справжні перлини, — говорив він, — скільки в них душі, мудрості, краси. Народ — великий художник, дуже великий» ¹⁴.

Особливо велику допомогу подали радянським українським фольклористам доповідь і заключне слово О. М. Горького на Першому з’їзді радянських письменників СРСР (1934 р.). В них з усією рішучістю Горький наголосив на тому, що «найбільш глибокі і яскраві, художньо довершені типи героїв створені фольклором, усною творчістю трудового народу» ¹⁵, що «початок мистецтва слова — в фольклорі» ¹⁶. «...Фольклор в наші дні, — писав Горький. — підніс Володимира Леніна на висоту міфічного героя давнини, рівного Прометеєві» ¹⁷. Він закликав письменників: «Збирайте ваш фольклор, учіться на ньому, опрацьовуйте його» ¹⁸.

Збирання, видання і дослідження української народної поезії, зокрема дум та історичних пісень, особливо широко розгорнулися на Україні з середини 30-х років, коли з’явилося дуже багато нових народних творів. Вирішальне значення в цій справі мала повна перемога соціалізму в нашій країні, законодавчо закріплена в Новій Конституції.

На цей час припадає видання редакцією «Правды» винятково багатого збірника радянського фольклору — «Творчество народов СССР» (Москва, 1937) за редакцією М. Горького і Л. Мехліса. В цьому збірнику, присвяченому 20-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, було надруковано значну кількість українських радянських історичних пісень в перекладі на російську мову, зокрема про В. І. Леніна і Й. В. Сталіна, про боротьбу проти іноземної воєнної інтервенції і громадянську війну, про індустріалізацію та колективізацію країни, про оборону СРСР і т. п.

В 30—40-х роках на Україні вийшли збірники «Орденоносці-стахановці квітучої соціалістичної України» (Київ, 1938), «Закон нам дав великий Сталін» (Київ, 1938), «Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей» (Київ, 1939), «Сонце з Кремля» (Київ, 1939), «Ленін і Сталін в піснях українського народу» (Київ — Харків, 1940), «Поети колгоспного села» (Київ — Львів, 1940), «Думи та історичні пісні» (Київ, 1941), «Народна лірика» (Київ, 1941) та ін.

В спеціальних фольклорних журналах «Український фольклор» (1937—1939 рр.) і «Народна творчість» (1939—1941 рр.), а також в журналах «Українська література», «Молодий більшовик», «Літературний журнал» (Харків), «Литературный Донбасс» (Сталіно), що видавалися в 30—40-х роках, було опубліковано багато зразків історичних пісень та дум, в тому числі радянських, і досліджень про них. Так, в журналі «Литературный Донбасс» були надруковані дослідження про робітничі пісні, в «Літературному журналі» — про думи, в «Українському фольклорі» і «Народній творчості» — про героїчні образи дум, походження дум, про основні сюжети і героїв радянських історичних пісень, висвітлювалися питання суті радянського героїчного епосу, друкувалися статті про творчість радянських народних співців — кобзарів І. Д. Запорожченка, Ф. Д. Кушнерика, П. В. Носача та ін.

Учені старшого покоління опублікували за роки Радянської влади ряд своїх досліджень і багато текстів народної поезії. Ф. М. Колессою було здійснене ґрунтовне видання дум («Українські народні думи», Львів, 1920) з великою розвідкою, коментарями і зразками музики. Він же опублікував такі важливі праці, як «Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь» (Львів, 1921), «Речитативні форми в українській народній поезії» (Київ, 1927), «Хмельниччина в українських народних історичних піснях і думах» (Львів, 1940). М. С. Возняк опублікував (Київ, 1928) виявлену ним у архівах м. Кракова думу «Козак Голота», записану в 1684 р. В 1924 і 1929 рр. опубліковано дві думи кобзаря Михайла Кравченка про повстання селян с. Великі Сорочинці на Миргородщині в грудні 1905 р., записані В. Г. Короленком та О. Г. Сластіоном у 1906 р. Питання походження, історичного розвитку і естетичного значення народних дум та історичних пісень, а також ролі народних кобзарів у творенні епосу розглядали в своїх довоєнних працях О. І. Білецький (підручники з української літератури для середньої школи, статті в «БСЭ», «Литературной энциклопедии» та ін.), П. Г. Тичина (про Ф. Д. Кушнерика, Джамбула) та ін.

В роки Великої Вітчизняної війни фольклористи Радянської України активно збирали, записували, видавали і досліджували нову, народжену умовами війни українську народну героїчну поезію. В 1941—1945 рр. було записано, а почасти опубліковано і досліджено, значну кількість високопатріотичних епіко-героїчних творів про мужню боротьбу радянського народу на фронтах Вітчизняної війни і в тилу ворога, про доблесну працю на допомогу фронтові на підприємствах і в колгоспах Радянського Союзу. Окремі такі твори були опубліковані на сторінках центральної, республіканської і армійської преси вже в 1941—1942 рр.; з них упорядковувався в АН УРСР збірник «Фольклор Великої Вітчизняної війни», частина матеріалів якого опублікована в післявоєнні роки.

В 1943 р. Укрвидав ЦК КП(б)У надрукував збірник народнопоетичної творчості радянських партизанів — «Пісні з Лісограду». В наступному, 1944 р. в журналі «Україна» і в окремих збірниках були вміщені зразки нових дум та історичних пісень про визначні події Великої Вітчизняної війни та її героїв. Тоді ж за редакцією М. Т. Рильського вийшов збірник дум та пісень про Велику Вітчизняну війну в перекладах на російську мову Н. Бєлінович — «Украина непокоренная. Народные песни и думы» (Гослитиздат, М., 1944). У вступній статті до цього збірника (автор М. Т. Рильський) підкреслювалося тематичне багатство пісенного фольклору, його жанрова різноманітність, а також те, що нові думи не мають ряду стилістичних ознак старовинних дум.

Досить повним виданням народних пісень цих років був збірник «Фольклор Вітчизняної війни», що вийшов в 1945 р. у Львові за редакцією Ф. .М. Колесси, який у своїй вступній статті відзначив велике історичне значення цих творів, їх патріотичну суть. В цьому ж році видано пісенник «Українські народні пісні» (Воениздат, 1945).

Вже в перші післявоєнні роки вийшов з друку ряд пісенників, зокрема «100 пісень для молоді» (Київ, 1946) та ін.

В 1949—1954 рр. були надруковані численні фольклорні збірники, альманахи, а також хрестоматії для неповно-середньої та середньої школи, в яких містилися дожовтневі і радянські історичні пісні та думи. За ці роки вийшли такі збірники: «Великому Сталіну» (Київ, 1949), «Сонце з Кремля» (Львів, 1949), «Українська радянська народна пісня» (Львів, 1950), збірники творів колгоспних поетес Ф. А. Карпенко «Розцвітає Україна» (Київ, 1950; 2-е вид., Харків, 1954) і П. Ю. Амбросій «Буковинські співанки» (Київ, 1950, 1951), збірник радянських пісень про колгоспну працю — «Свято врожаю» (Київ, 1952), «Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну» (Київ, 1953), великий пісенник «Українські народні пісні» (Київ, 1951) та ін.

За післявоєнні роки вийшов також ряд збірників дум та історичних пісень у перекладах російською мовою: А. Глоби — «Сестра Украина (Песни неволи и борьбы)» (Москва, 1947), Г. Литвака — «Думы и песни Советской Украины» (Москва, 1951) та ін.

Багато дожовтневих і радянських народних історичних пісень та дум було опубліковано в 1953—1954 рр. на сторінках республіканських і обласних газет, в журналах і альманахах у зв’язку з відзначенням великого всенародного свята — 300-річчя возз’єднання України з Росією.

Українські радянські фольклористи опублікували в післявоєнні роки ряд досліджень про народні думи та історичні пісні. Ф. М. Колесса видав із своїми статтями і коментарями записи пісень з голосу Івана Франка і Лесі Українки, надрукував листи Лесі Українки про записування і видання народної творчості, висвітлив її заслуги в галузі українського фольклору. М. С. Возняк, П. М. Попов,

М. Т. Рильський, О. І. Дей та ін. в ряді своїх праць дослідили погляди на фольклор, зокрема на думи та історичні пісні, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка та ін., створили праці про роль народної поезії в творчості М. В. Гоголя, І. Я. Франка, О. М. Горького, В. В. Маяковського (до проблеми фольклорно-літературних взаємозв’язків). В цей же час опубліковано праці про радянські думи довоєнного часу і думи та пісні років Вітчизняної війни, про поетичну творчість радянських воїнів, зокрема партизанів, про образ Богдана Хмельницького в народній поезії і т. п, Багато статей присвячено висвітленню в народній творчості дружби народів СРСР, віковічної дружби і взаємодопомоги російського і українського народів, керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії, єдності партії, уряду і народу, змалюванню в народній поезії образів геніального вождя трудящих В. І. Леніна і продовжувача його справи Й. В. Сталіна, висвітленню полум’яного радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму, відображенню героїчної праці радянського народу в справі побудови комунізму, боротьби за мир.

III

Однією з найважливіших рис народної поезії, і епіко-героїчної особливо, є те, що вона постійно супроводжує історію, змальовує події і явища суспільного життя відповідно до тих конкретно-історичних умов, в яких жив її творець — трудовий народ. В силу цього народна поезія є таким елементом культури, без вивчення якого не можна знати історії трудящих. О. М. Горький писав: «Справжню історію трудового народу не можна знати, не знаючи усної народної творчості... З давніх-давен фольклор є невідступним і своєрідним супутником історії» ¹⁹.

Народна поезія України є важливим історико-художнім свідченням спорідненості та історичної спільності і єдності двох великих слов’янських народів — російського і українського, таких близьких між собою «і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» ²⁰. В українській народній поезії, подібно до російської і білоруської, на протязі віків збереглися такі надбання поетичної творчості трудящих мас Київської Русі, як трудові і обжинкові пісні, колядки, щедрівки, веснянки та ін. Ця спільність і спорідненість яскраво виявляються і в народному епосі. Такими є образи і мотиви в народних піснях, переказах і легендах про героїчну боротьбу проти татаро-монгольської навали, образи богатирів Іллі Муромця, Олексія Поповича, Кирила (Микити) Кожум’яки та ін., героїчний твір про переможний поєдинок вітчизняного богатиря з татарським велетнем Севрюком (Кострюком, Мастрюком).

Вся українська народна поезія пройнята щирою, глибокою любов’ю трудящих України до великого російського народу. В ній дуже багато близького і спорідненого з російською народною поезією у змалюванні історичної дійсності, у створенні типових образів і характерів народних героїв.

Українські народні думи та історичні пісні змальовують спільний історичний розвиток братніх російського і українського народів, постійну їх дружбу і взаємодопомогу, спільну боротьбу проти соціального поневолення та іноземних загарбників, єдність дій у цій боротьбі на протязі всієї історії. Вже в думах та піснях XVI — XVII ст. прославляється боротьба українського і російського народів проти їх спільних ворогів — феодалів-кріпосників і турецько-татарських та польсько-шляхетських загарбників. Так, в думах «Самійло Кішка» і «Івась Удовиченко, Коновченко» (запис початку XIX ст.) прославляється союз

Прагнення українського народу жити у дружбі з російським народом і спільно бити іноземних загарбників — ворогів обох народів — змальовано також у пісні «Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві» (запис початку XIX ст.).

Трудящі України у своїх думах та піснях XV — XVI ст. створили видатні образи колективного героя — народу, героїв-богатирів — захисників рідної землі від іноземних нападників, борців проти соціального і національного гніту. Це, насамперед, образ великого, мужнього колективу — селян, козаків, які героїчно борються за свою свободу і незалежність, хоробро відбивають напади турецько-татарських ханів з їх ордами, що знущалися над миролюбним українським населенням, вбивали стариків, жінок і дітей. Захищаючи себе, свої землі, селяни і козаки беруться до зброї і звершують героїчні вчинки в боротьбі з ворогами. Образ нездоланного народу доповнюється образами епічних чи історичних героїв-богатирів, рицарів, сила і непереможність яких полягають в силі і незламності народних мас.

Одним з видатних улюблених героїв українського народного епосу є бідний козак Голота (дума «Козак Голота»). Вірний син народу, козак Голота не помишляє про напад на сусідні землі або про загарбання чужого добра. Він «ні города, . ні села не займає». Але коли на нього нападає багатий татарин, щоб пограбувати його, взяти в полон і продати в тяжку каторгу-неволю, Голота в рицарському поєдинку з ворогом виявляє справжню богатирську силу і знищує його:

Відданими народові, хоробрими в бою з ворогами змальовані Іван Богуславець, Самійло Кішка; вони перемагають турецьких феодалів-рабовласників, визволяють багатьох єдинокровних братів-невільників (думи «Іван Богуславець», «Самійло Кішка»). Таким змальований старий отаман Матяш, який вчить молодих козаків перемагати турецьких загарбників і сам в поєдинку з ворожим військом знищує кілька тисяч ворожих «лицарів». Виняткову мужність проявляє юний богатир, син удови Івась Коновченко: він перемагає кілька сотень нападників і багатьох ворожих богатирів (дума «Івась Удовиченко, Коновченко»).

Такими ж богатирями змальовані численні епічні герої історичних пісень, особливо Байда, Морозенко, Овраменко та ін. Байда, терплячи великі муки, знаходить у собі сили, щоб помститися деспоту — турецькому царю; він вбиває, стрілою з лука його, царицю та їх дочку.

У думах та історичних піснях XVI — XVII ст. правдиво змальовано також соціальну нерівність, класове розшарування українського суспільства, боротьбу трудящих мас проти поневолення їх українськими феодалами, шляхтою, козацькою старшиною. Велике запустіння убогого козацького господарства і злидні змальовує дума «Козацьке життя». Справедливу розправу козацької голоти над дукою-багачем оспівує народна історична пісня «Темна хмара наступила, став дощик іти», відома в численній кількості варіантів (записи XIX ст.).

Образ розсудливого, відважного керівника козацької голоти Ганжі Андибера, розправу над українськими панами-дуками змалював народ ще в думі кінця XVI — початку XVII ст. — «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», яка належить до найяскравіших творів українського героїчного епосу.

Ганжа Андибер — справжній герой-богатир, якого одного бояться три дуки-срібляники; від його удару кулаком по столу розлітається груба в шинку. У відповідь на звернення Андибера «до рік низових — помощниць Дніпрових» за допомогою до нього прибувають його однодумці — козаки-бідняки і охоче виконують наказ свого ватажка — «у три березини» потягають дуків:

До найвидатніших образів героїчної поезії українського народу XVI — XVII ст. належать образи запорозьких козаків і Запорозької Січі — центра українського козацтва, яка відіграла прогресивну роль в історії України. В основі цих образів (в думах та піснях — запорожці, козаки, козацька голота, Запорожжя, Січ, Великий Луг, Низ, Базавлук і т. п.) художньо відтворена реальна військова сила, створена українськими народними масами в ході боротьби проти феодально-кріпосницького і національного гніту, а також проти турецько-татарських нападів. Разом з тим в цій поезії знайшли відображення і ті соціальні суперечності, які мали місце на Запорожжі.

У відповідності з історичною дійсністю в думах та піснях показано, що із Запорозької Січі вирушають на битви з ворогами-нападниками і феодалами селяни та козаки; сюди вони повертаються з турецької неволі або переможного бою. Тут вони знаходять захист і притулок від переслідувань турецько-татарських ханів і польсько-шляхетських поневолювачів, українських феодалів — дуків. Це ми бачимо в думах «Самійло Кішка», «Іван Богуславець», «Отаман Матяш старий», «Козак Голота», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», в піснях про побережців, Морозенка, Супруна, Івана Сірка, про розправу голоти з дукою-багачем та ін.

З великою силою ненависті і протесту народні думи та історичні пісні XV — XVII ст. зображують страшні спустошливі напади турецьких і татарських загарбників, розорення і руйнування, які вони несли з собою. Негативним образам лютих нападників, які знищують все на своєму шляху (пісня «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»), український народ протиставляє світлі образи народних героїв; він возвеличує свою справедливу героїчну боротьбу проти турецько-татарської навали і неволі. Такі образи позитивного героя — мужнього українського народу, його хоробрих синів — козаків, які разом з представниками великого російського народу — донськими козаками ведуть спільну боротьбу проти іноземних агресорів, маємо в піснях про взяття Азова, «Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві» та ін.

Якщо в героїчній поезії українського народу XV — XVI ст. оспівано в основному епічних, невідомих в історії героїв, то з кінця XVI — початку XVII ст. такими героями показано переважно відомих історичних діячів, які віддано служили інтересам народу. Так, у багатьох українських народних думах та історичних піснях оспівано селянсько-козацькі повстання кінця XVI — першої половини XVII ст., визвольну війну 1648—1654 рр., яка була однією з найславніших сторінок в історії українського народу, таку велику історичну подію, як возз’єднання України з Росією.

Твори героїчної народної поезії кінця XVI — початку XVII ст. змальовують найтяжчий, нелюдський кріпосницький гніт і національно-релігійне гноблення українського селянства, міської бідноти і козацьких низів з боку польської шляхти, яка на той час загарбала більшу частину України, з боку українських кріпосників, що разом з польськими панами намагалися придушити антифеодальну боротьбу українських народних мас. Думи того часу стверджують, що трудовий народ ні в чому «волі не має», що польські магнати і їх прислужники — орендарі над усім «господарями стали знаходжатись».

Український народ завжди боровся проти поневолення, за свою свободу, честь і незалежність. Запалюючі приклади українському народу показував великий російський народ, який героїчно боровся в час селянського повстання під керівництвом Івана Болотникова (1606—1607 рр.), а також проти польсько-шведських інтервентів на початку XVII ст.

Дума «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю» показує одну з яскравих сторінок визвольної боротьби українського народу в 30-х роках XVII ст. Повсталі селяни і козаки розправляються з польською шляхтою, яка заклала перед Запорожжям Кодацьку фортецю з метою поневолити народ і «на Дніпрі», і «на Росі», і «в чистому полі», руйнують ненависний Кодак, але зазнають поразки. Один з керівників повстанців — Остряниця з козаками знаходять порятунок у російських землях. Дума говорить:

Героїчна поезія початку XVII ст. свідчить, що тогочасна боротьба українського народу за соціальне і національне визволення була разом з тим боротьбою за возз’єднання з російським народом. Тільки возз’єднання України з Росією врятувало Україну від поневолення шляхетською Польщею і поглинення султанською Туреччиною.

В думах та історичних піснях про визвольну війну українського народу 1648—1654 рр. правдиво змальовано українське селянство, яке повстало проти гніту польських і українських феодалів-кріпосників, показано широкі маси козацтва і міського населення, які виступали у визвольній війні разом з селянами. Героїчна поезія стверджує, що українське селянство було головною і вирішальною силою цієї війни. Силою широких народних мас (в думах «козаки та мужики») звершуються всі військові подвиги і здобувається перемога над ворогами. З цієї поезії видно, що класові і політичні інтереси повсталих мас, за які вони боролися у визвольній війні, виступали під релігійною оболонкою, що пояснюється умовами часу. Так, в думі «Хмельницький та Барабаш» показується, що селяни і козаки

Думи та історичні пісні середини XVII ст. оспівують таких реальних історичних героїв — народних ватажків, як видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс (у народній поезії Перебийніс), Данило Нечай, Іван Богун, яких висунув повсталий український народ із свого середовища. Цим героям часто приписуються такі вчинки і подвиги, які під силу тільки колективу, широким масам, що свідчить про велику любов народу до кращих своїх синів, бажання наділити їх своїми невичерпними силами.

Трудовий народ прославляє Хмельницького за його розум, за мужню і рішучу боротьбу проти польсько-шляхетського національно-релігійного гніту, за возз’єднання України з Росією. Героїчна поезія показує його хоробрим воїном, далекоглядним політиком, мудрим полководцем. Так, у думі «Хмельницький та Барабаш» говориться, що Богдан Хмельницький рішуче боровся за те, щоб «козакам козацькі порядки подавати, за віру християнську одностайно стати», і проти того, щоб «із ляхами, мостивими панами, з упокоєм хліб-сіль вічнії часи уживати». В пісні «Чи ж не той то хміль» оспівано могутню енергію, військову доблесть Богдана Хмельницького.

Визначне місце в героїчній поезії про визвольну війну українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького займають думи та історичні пісні, в яких змальовані блискучі перемоги над польсько-шляхетськими військами, показано мужність і доблесть селянсько-козацьких військ, таких видатних військових діячів і героїв, як Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун та ін.

Максим Кривоніс, як полковник Богдана Хмельницького «з правої руки», згадується в думі «Хмельницький та Барабаш»; про нього збереглися дві пісні — «Не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало» та «Ой усе лужком та все бережком». В піснях про Кривоноса висловлено захоплення народу своїм героєм — воїни з повстанських загонів Кривоноса з гордістю заявляють, що їх «Перебийніс водить не много», але від них не сховався жоден пан.

Про Данила Нечая, — відданого борця за інтереси народу, згадується в ряді пісень. Про популярність однієї з пісень про Нечая може свідчити хоч би той факт, що вона ще в ХIХ ст. була записана понад 50 разів. Нечая Богдан Хмельницький називає у піснях своїм другом, Нечай має таку силу, що ніщо не встоїть на його шляху, він ніколи не відступає перед ворогами і не кидає поля бою, яка б небезпека йому не загрожувала.

Іван Богун, — відважний і винахідливий військовий керівник середини XVII ст., — згадується в думі «Хмельницький та Барабаш»; про нього збереглася пісня і дума («Іван Богун»). В думі показано, як хоробро б’ється Богун з військами султанської Туреччини і шляхетської Польщі, що оточили козаків у Вінниці:

Сам Богдан Хмельницький — «його військо гетьманське морем нахлинає — приходить на допомогу Богуну. Дума прославляє Хмельницького і Богуна.

Велика історична подія — возз’єднання України з Росією, всенародно проголошене 8(18) січня 1654 р. на раді в Переяславі, — змальована в ряді творів героїчної поезії. Переяславська рада оспівана як велике всенародне свято, торжество. Пісні про Переяславську раду пройняті великою радістю, святковим настроєм. Народ дякує Хмельницькому за те, що він стійко добивався возз’єднання України з Росією, називає його «батьком», «славним гетьманом»:

Про спільну боротьбу російського і українського народів проти своїх спільних ворогів у другій половині XVII і у XVIII ст. розповідається в таких думах та піснях, як «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко», «Вдова Сірчиха-Іваниха» (про відданого борця проти турецько-татарської агресії в другій половині XVII ст. Івана Сірка); «Годі, коню, в стайні спати», «Ой під річкою під Сабореєю», «Семен Палій і Мазепа» (про Семена Палія — борця проти польської шляхти, турецько-татарських загарбників, шведської навали і зрадника гетьмана Мазепи в кінці XVII — на початку XVIII ст.); «Ой закурила, затопила сирими дровами» (про Абазіна — сподвижника Семена Палія), і в численних інших народних творах. Ці твори засвідчують, що об’єднання економічних ресурсів Росії і України умножило сили російського і українського народів у їх боротьбі проти іноземних загарбників, внаслідок чого в XVII — XVIII ст. було завдано смертельного удару агресивним прагненням султанської Туреччини і шляхетської Польщі, що мало величезне міжнародне значення.

Яскравим зразком спільної боротьби російського і українського народів проти іноземних загарбників є розгром у 1709 р. російською армією, до складу якої входили і українські частини, шведських загарбників під Полтавою. Український народ оспівав цю перемогу в багатьох своїх творах. Разом з прославленням великого російського народу і його героїв він високо оцінив Семена Палія, затаврувавши мерзенного зрадника Мазепу. В народній поезії до імені Мазепи обов’язково прикладається епітет «проклятий».

Український народ звеличує перемоги, здобуті Росією над султанською Туреччиною у XVIII ст. (пісні «Ой над Бугом над рікою», «В славнім місті під Хотином», «Ой пише, пише сотник Поволоцький», «Від Килії до Ізмайлова покопані шанці»). Про великого російського полководця О. В. Суворова, який відіграв видатну роль у цих перемогах, зокрема у взятті Очакова, Ізмаїла, Кілії, трудящі України склали щиру, задушевну пісню «Ой світи, місяченьку, і ти, ясна зоренько».

Спільна боротьба російського і українського народів проти своїх ворогів породила багато споріднених сюжетів історичних пісень. Це яскраво видно на прикладі російської і української народної поезії про Вітчизняну війну 1812 р. проти французьких загарбників. Українські пісні «Пише король листи а король французький» (про погрози Наполеона і гідну відповідь російських генералів), «Пісня про Матвія Платова» (про прославленого героя війни 1812 р.) дуже близькі змістом і формою з такими російськими історичними піснями, як: «Ай, вот хвалится француз, выхваляется» і «Ты, Россия, ты, Россия» (див. зб. «Исторические песни. «Библиотека поэта». Малая серия. Второе издание», «Советский писатель», Л., 1951, стор. 314—315, 330—332).

Особливо слід підкреслити спільні мотиви, наявні в російській і українській народній поезії другої половини XVII — першої половини XIX ст., про боротьбу проти соціального гніту. Ці мотиви є свідченням того, що возз’єднання України з Росією зміцнило єдність українського і російського народів в їх боротьбі проти українських і російських кріпосників, що у великих антифеодальних повстаннях XVII — XVIII ст. в Росії під керівництвом Степана Разіна і Омеляна Пугачова брали активну участь і українські селяни, так само як в антифеодальних повстаннях на Україні — представники російського народу. Саме цим можна пояснити той факт, що і в російській, і в українській народній поезії маємо споріднені історичні пісні і перекази про сина Разіна (зокрема, пісня «Виходила дитина з-під білого каменя»), а також пісні про рекрутчину, ненависну панщину, про розправи з панами.

Рухи проти феодально-кріпосницького і національного гноблення, що охопили у XVIII — першій половині XIX ст. селянські маси України, як і трудящих інших національностей Росії, змальовані в народній поезії як велика, грізна сила, спрямована проти влади експлуататорів. Народ оспівав мужню, героїчну боротьбу проти українських, польських, російських та інших поміщиків-кріпосників, прославив народних ватажків цієї боротьби — таких, як Максим Залізняк, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк та ін.

Ці твори пройняті гнівом і ненавистю до кріпосництва. Народні маси і їх герої, зображені в антикріпосницькій героїчній поезії, — хоробрі, відважні; вони сміливо виступають на боротьбу проти соціального гніту, знищують панів-кріпосників. Так, у пісні XVIII ст. про одного з ватажків селянського повстання — Левенця («Ой Левенче, Левченоньку») говориться, що «лежать пани да порубані, помучені, вони од Левенця не утечені!». В піснях «Ой був в Січі старий козак» (про Саву Чалого і Гната Голого) і «Ох, як поїхав наш пан Лебеденко» (про розправу гайдамаків з паном Лебеденком) подано яскраві картини боротьби народних мас проти кріпосників та їх прислужників — зрадників народу:

В ході героїчної боротьби проти феодально-кріпосницького гніту та іноземних загарбників розвивалась і зміцнювалась бойова співдружність трудящих Росії і України. Розхитуючи кріпосницький лад, антифеодальні рухи селянських мас різних національностей Росії згуртовували їх на боротьбу проти спільних ворогів, зокрема проти найлютішого ворога російського, українського та інших народів Росії — царського самодержавства. Царизм на Україні, як відомо, ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, провадив насильствену політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури.

Важкий гніт царизму, який великим тягарем лягав на плечі українського народу, показано в багатьох народних поетичних творах. Так, у піснях «У Глухові у городі» та «Ой за річкою та й за Синюхою» змальовано каторжні умови праці «на лініях», велике зубожіння козаків, перетворення їх з царської волі в кайданників:

Пісня «Зібралися всі бурлаки» говорить, що цариця Катерина II посилювала кріпосництво на Україні:

Український народ склав пісні про численні селянські повстання, які часто відбувалися на Україні у XVIII — першій половині XIX ст. Так, антифеодальні гайдамацькі рухи 30—40-х років XVIII ст., спрямовані проти польських і українських панів на Правобережній Україні, відображені в піснях про Гната Голого, Левенця, в пісні «Не славная Чута густими дубами». В численних народних піснях розповідається про антикріпосницький рух народних повстанців у Галичині — опришків та їх ватажка Олексу Довбуша, який довгий час очолював боротьбу проти українських, польських, австрійських та інших панів і національно-релігійного гноблення. На 60—70-і роки XVIII ст. припадає створення багатьох пісень про велике селянське повстання 1768 р. на Правобережжі, відоме під назвою Коліївщина, учасники якого мужньо боролися проти польсько-шляхетського гніту, за возз’єднання Правобережжя з Росією. Це пісні про народного героя, одного з найвидатніших ватажків Коліївщини Максима Залізняка («Максим козак Залізняк»), про видатних ватажків Івана Ґонту («Ой наварили ляхи пива»), Микиту Швачку («Он, виїхав із Гуманя козаченько Швачка»), Івана Бондаренка («У селі Грузькому жила вдова Бондариха») та ін.

В образах ватажків Коліївщини втілено могутні сили народу, його богатирські риси, нездоланність. Так, у пісні про Максима Залізняка показано, що він зібрав «війська сорок тисяч» і з ним за годину набив «панів повні шанці».

Риси селянського повстання, як грізного, рішучого руху, розправи з панами, яскраво проступають у відомій пісні «Задумали Базилевці» — про Турбаївське повстання 1789—1793 рр. Оповідаючи про тяжкі, нелюдські умови життя кріпаків, ця пісня, як і пісні «Ой судома, пане-брате», «На панщину гонять», вказує, що єдиний вихід з кріпосного становища — збройне повстання проти панів.

Пісня «Задумали Базилевці» розповідає, що повсталі селяни і козаки с. Турбаї на Полтавщині у відповідь на утиски панів Базилевських повстали — обступили «панську оселю спереду і ззаду». Про непримиренне ставлення селян до панів красномовно свідчать такі слова пісні:

В образі народного ватажка Устима Кармалюка, який очолював антикріпосницький рух селянства на Поділлі в 20—30-х роках XIX ст., створеному українською народною поезією, багато спільного з образами Разіна і Пугачова в російському фольклорі. Кармалюк, як і Разін та Пугачов, у численних піснях, переказах і легендах показаний відважним борцем проти кріпосництва, за інтереси селянства; він — богатир, наділений безсмертям. У народній пісні «Зібралися отамани в зеленому гаю» говориться, що Кармалюк закликає до рішучої розправи з панами-кріпосниками:

Героїчна поезія українського народу першої половини XIX ст. змалювала видатного селянського ватажка Лук’яна Кобилицю — борця проти поміщиків і австрійської монархії у 40—50-х роках XIX ст. на Буковині (пісні «Ой у моїм городчику копана криниця», «Ой слухайте, люди добрі, що хочу казати»), ватажка опришків на Прикарпатті в 20-х роках XIX ст. Мирона Штолу, повстання кріпаків с. Дорогинки на Чернігівщині в 50-х роках XIX ст. (пісні «Біда, мати, біда, мати, біда з бідочкою», «За горою за крутою косарики косять»). В останніх двох піснях розповідається про те, що кріпаки «убили Саливона за усю громаду», про той переляк, який нагнала ця розправа селян на всіх панів.

Ці мотиви пісень першої половини XIX ст., як і всіх антикріпосницьких пісень XVII — XVIII ст., є особливо типовими для народної творчості епохи феодалізму. Пісня «Крейсамт з панами тримає» прямо зазначає, що «панська жила» лопне тільки тоді, коли народ нагострить коси і вила на панів, тобто підніметься на збройну боротьбу.

Коли після скасування кріпосного права у зв’язку з розвитком капіталізму в Росії виник новий клас суспільства — робітничий клас, пролетаріат, в особі якого трудящі всіх національностей нашої країни знайшли надійного керівника в боротьбі за повалення буржуазно-поміщицького ладу, виникла і нова народна поезія, якісно відмінна від народної творчості попередніх епох, — робітнича поезія. Ця поезія була тісно зв’язана із загальноросійським визвольним рухом і своїм вістрям була спрямована проти царського самодержавства, проти поміщиків і капіталістів.

В ряді українських історичних народних пісень 70—80-х років XIX ст. показано каторжні умови життя робітників, їх тяжку працю на фабриках і заводах, у поміщицьких економіях (пісні заводських робітників, шахтарські, наймитські, заробітчанські і т. п.). Ці пісні викривають нелюдську капіталістичну експлуатацію, жорстокість і здирства поміщиків і капіталістів та їх посіпак («Як у Карлівці на заводі», «В шахту спускається — з світом прощається», «Ой горе нам, молодим», «Закувала зозуленька в стодолі на розі» та ін.).

Уже у 80-х роках XIX ст. на Україні було створено значну поезію соціального протесту і боротьби проти поміщицько-капіталістичного гноблення. Типовим зразком поезії соціального протесту і ранніх форм боротьби робітничого класу є пісня «Ой чи воля, чи неволя», записана ще в 70-х роках XIX ст. і відома в кількох варіантах («Вітер з поля — хвиля з моря» та ін.). Робітник на сахарному (варіант — на літейному) заводі працює, «аж піт очі заливає», «а хазяїн його лає», б’є («аршином потягає»), бо капіталістові все «мало» прибутків. Робітники протестують проти визиску, борються з капіталістом, вдаючись до ламання машин:

Якщо в історичних робітничих піснях перших двох десятиріч після скасування кріпосного права ще не пропагувався соціалістичний ідеал, то в пролетарській поезії кінця XIX — початку XX ст., коли центр світового революційного руху перемістився з Заходу на Схід, в Росію, де робітничий клас створив свою партію нового типу — Комуністичну партію, він став провідним мотивом. Пісні загальноросійського робітничого революційного руху цього періоду закликали до знищення самодержавства і капіталізму.

Російські робітники створили героїчні пісні революційної боротьби, які мали значне поширення серед передової частини українських робітників, трудового селянства та інтелігенції. Переважали серед цієї поезії гімни і марші («Смело, товарищи, в ногу», «Варшавянка», «Беснуйтесь, тираны», «Красное знамя», «Интернационал»). Завдяки російському пролетаріату ці гімни і марші набули світового поширення.

Основним героєм пісень революційної боротьби виступає російський пролетаріат, клас свідомий свого історичного покликання, здатний очолити всіх трудящих і в союзі з ними революційним шляхом визволити їх від соціального і національного гніту. Пролетарські пісні мали революційно-закличний характер. В них уже відсутній показ ламання машин чи зображення інших первісних форм боротьби робітничого класу, зате ясно видна мета, за здійснення якої ведеться боротьба, — повалення царського самодержавства, ліквідація поміщицько-капіталістичного ладу, створення такого суспільного і державного ладу, в якому не буде експлуатації, а влада належатиме всім трудящим на чолі з робітничим класом. Це — справжня героїчна поезія, центральним образом якої є образ всеперемагаючого робітничого класу, його червоного прапора, навколо якого згуртовуються на боротьбу проти самодержавства всі трудящі нашої країни.

Багато творів цієї поезії склали певні автори — робітники, революціонери-професіонали, але поширювалися вони переважно як анонімні пісні чи вірші. В процесі усного побутування ці твори дороблялися і перероблялися, шліфувалися, так що переважна більшість виконавців не знала їх авторів.

Революційна поезія робітничого класу і трудового селянства України розвивалася під благотворним впливом загальноросійських революційних пісень пролетаріату, які широко побутували на Україні як в російських оригіналах, так і в численних українських народних переробках та переспівах. Соціалістичний світогляд, ідеологія пролетарського інтернаціоналізму і дружби народів, під прапором якої виступала російська революційна соціал-демократія на чолі з В. І. Леніним, боротьба за створення союзу робітничого класу і селянства були тією основою, на якій розвивалася пролетарська народна поезія кінця XIX — початку XX ст. і в Росії, і на Україні.

Російські пісні пролетарської боротьби і пісні резолюції 1905—1907 рр. стали ідейно-художнім надбанням і зброєю в руках робітників і трудового селянства всіх народів Росії, в тому числі і українського. Трудящі України разом з російськими трудящими під керівництвом російського пролетаріату і його Комуністичної партії самовіддано боролися проти своїх класових ворогів як напередодні, так і під час першої буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. На Україні відбулися великі повстання в ряді міст і губерній, а також повстання чорноморських моряків; за прикладом робітників промислових центрів Росії в ряді міст України були створені Ради робітничих депутатів, що стали прообразом Радянської влади на Україні. Революційна поезія робітничого класу була невідступним і активним учасником цієї боротьби.

В українських піснях початку XX ст. «Зберемося ми у полі», «Ну-бо, хлопці, повстаньмо», «Долой панів, долой царя!», як і в російських революційних піснях цього періоду, пропагуються завдання робітничого класу і революційного селянства Росії і України в першій російській буржуазно-демократичній революції, яка повинна була в дальшому перерости в революцію пролетарську, соціалістичну. В ряді народних історичних пісень і дум початку XX ст., особливо 1905—1907 рр., відображено самовіддану боротьбу трудящих України в цей час (пісні «У Молочках на фільварку», «Засвистали арештанти», «Випустив цар свій маніфест», «То не вітер, то не сильний» та ін., думи «Чорна неділя у Сорочинцях», «Про сорочинські події 1905 року»). В цій революційній поезії створено узагальнені художні образи революціонера нового типу, тісно зв’язаного з широкими народними масами, революціонера — героя, агітатора, що закликає трудящих до збройного повстання проти експлуататорів.

Змальованих героїв ми бачимо в дії, скрізь і завжди відчуваємо їх присутність, коли мова йде про трудовий народ, його інтереси. В пісні «Долой панів, долой царя!» народний герой — сам народ — заявляє:

В іншій пісні — «Одна хмара із села, а другая з міста» — він владно проголошує:

Такі образи позитивного героя кликали трудящих на революційну боротьбу проти самодержавства, поміщиків і капіталістів, вселяли впевненість в остаточній перемозі справи робітничого класу і його союзника — трудового селянства.

Поряд з образами позитивного героя народна поезія створила і типові, часто сатиричні, негативні образи. Це, насамперед, образ нікчемного, жалюгідного, жорстокого царя — винного торговця, п’яниці, натхненника розбою, грабежів і вбивств. Це образи царських посіпак-карателів — таких, як «Дубасов божевільний», образи реакційного духовенства — «попів — чортів довговолосих» і т. п.

Образи української революційної поезії початку XX ст. споріднені з подібними образами творів російської народної поезії, зокрема з такими, як у піснях про повстання на броненосці «Потемкин», про розстріл царем 9 січня 1905 р. демонстрації перед Зимовим палацом у Петербурзі та ін.

В появі і розвитку такої революційної поезії важливу роль відіграло всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму, велика ідейно-виховна робота більшовиків-ленінців в широких народних масах, Комуністична партія, яка, виражаючи інтереси трудящих, вела їх на революційну боротьбу проти самодержавства.

Вплив ідей марксизму-ленінізму особливо помітний на піснях про імперіалістичну світову війну 1914—1918 рр. Так, у піснях «В неділю раненько кує зозуленька», «Ой посіяла я хліб», «Карпати, Карпати, великії гори» змальовуються страхіття імперіалістичної війни, викривається її загарбницький характер, а також вказується на єдиний можливий вихід з такої війни — боротьбу проти експлуататорських класів, які організовують загарбницькі війни.

Пісні передодня Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. показують революційне піднесення в країні, викривають капіталістичний лад, закликають до завоювання пролетаріатом влади, до встановлення радянського суспільного і державного ладу. Такий заклик маємо в поширеній тоді пісні «Туман яром котиться»:

Українська народна героїчна поезія — думи та історичні пісні — дожовтневого періоду є великої ваги історико-художнім матеріалом, в якому засвідчено велич трудового народу, його благородство, патріотизм, любов українського народу до великого російського народу, їх непорушна дружба, великі творчі сили трудящих мас, їх героїзм і самовідданість у боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Проте поряд з передовими, прогресивними, справді глибоконародними ідеями, які є в цій поезії провідними, в ній відбилися і відсталі, забобонні уявлення народних мас того часу. До таких передсудів, в тій чи іншій мірі наявних у думах та історичних піснях XV — XIX ст., належать елементи нерозуміння реакційної суті релігії, зокрема зв’язку церкви з експлуататорськими класами, випадки зневажливого ставлення до жінок, нерозуміння, що скасування кріпосного права не знищить експлуатації, наївна віра в царя, «доброго» пана, звернення до надприродної сили і т. п. Наявність таких ілюзорних уявлень у трудящих зумовлена як їх власною обмеженістю, суперечливістю їх ідеології в епоху феодалізму і капіталізму внаслідок неймовірного гноблення і визиску, темноти і затурканості, так і багатовіковим шкідливим впливом на маси ідеології пануючих експлуататорських класів, зокрема пропаганди цієї ідеології церквою.

Але не ці окремі слабі сторони деяких дожовтневих дум та історичних пісень визначають суть народної героїчної поезії. Твори героїчної поезії протягом віків задовольняли справжні потреби і запити трудящих, виражали його найкращі надії, мрії і сподівання. Саме тому вони збереглися в усній передачі на протязі століть і мають велике, неминуще значення для нашої соціалістичної сучасності.

На грунті соціалістичних завоювань трудящих нашої країни, здобутих внаслідок перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої під керівництвом Комуністичної партії, став можливим розвиток і розквіт нової, радянської героїчної поезії, соціалістичної змістом, національної формою. Складовою частиною цієї поезії є українські радянські народні думи та історичні пісні, які за своїм змістом якісно відмінні від дожовтневих і мають ряд нових рис у поетичній формі.

Визволений від соціального і національного гніту Жовтневою революцією, щасливий у братерській сім’ї народів Радянського Союзу український народ на повний голос співає про радість свого вільного, щасливого життя без поміщиків і капіталістів у соціалістичній державі робітників і селян. Український радянський народ, як і інші народи Союзу РСР, склав багато глибокоідейних і високохудожніх поетичних творів, які активно служать справі комуністичного виховання широких мас. Творчим методом всієї радянської народної поезії, як і літератури, є соціалістичний реалізм, в основі якого лежить правдиве, з позицій комуністичної партійності, конкретно-історичне змалювання дійсності в її революційному розвитку, її ідейною основою є велике вчення марксизму-ленінізму, що стало світоглядом мільйонних мас — творців цієї поезії.

Правдиво відображаючи соціалістичну дійсність, народна поезія Радянської України оспівує Комуністичну партію як мудрого, випробуваного керівника робітничого класу і всіх трудящих, розум, честь і совість нашої епохи, геніального вождя В. І. Леніна і великого продовжувача його справи й. В. Сталіна, прославляє нашу соціалістичну державу — Батьківщину трудящих усього світу Радянська держава змальована в народній поезії як новий, щасливий і радісний світ, де відсутня експлуатація людини людиною, торжествує непорушна дружба братніх народів. Образ Радянської держави в народній поезії — це образ країни, в якій трудящі є повними господарями всіх матеріальних і духовних цінностей, де панує морально політична єдність і монолітна згуртованість всього народу навколо своїх випробуваних керівників — партії і уряду.

Українські радянські народні думи та історичні пісні відображають найвидатніші явища і події радянської історії, боротьбу і перемоги трудящих Союзу РСР. В художніх образах цього виду народної творчості правдиво відображено підготовку і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції, героїчну боротьбу трудящих за завоювання влади, керівництво партії цією боротьбою (думи «Про Леніна і Сталіна», «Про Леніна і Сталіна та про трьох братів», «Хто ж той сокіл, товариші», пісня «Прилетіла зозуленька» та ін.).

Жовтнева революція в зображенні народної героїчної поезії — це могутні удари грому, всеперемагаюче прагнення робітників і трудового селянства знищити старий, буржуазний лад і створити такий суспільний лад, де б не було експлуатації і експлуататорів. Типовим для українських радянських дум та історичних пісень є зображення перемоги Великого Жовтня як визволення правди і волі з пут, в які їх закували поміщики і капіталісти, як повернення правди і волі народові, трудящим. Тому ця поезія пройнята всеосяжною радістю і пафосом перемоги:

В українській героїчній поезії років іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни прославляються самовіддана боротьба радянського народу проти всіх ворогів Країни Рад, перемоги, здобуті над внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією, братня допомога українському народові всіх народів нашої Вітчизни, і насамперед російського. Так, в думі «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних», складеній кобзарями в Харкові в 1923 р., говориться:

Зображуючи труднощі боротьби з ворогами Радянської влади, народна поезія змальовує масовий героїзм трудящих, їх оптимізм, впевненість в остаточній перемозі над контрреволюцією, показує їх безмежну відданість Комуністичній партії. Ця поезія прославляє вихованих партією військових керівників нового типу — Фрунзе, Ворошилова, Вудьонного, таких героїв-самородків, як Чапаєв, Щорс, Котовський, Пархоменко та багато інших (думи «Про Леніна і Сталіна», «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних», пісні «Не вітри то завівали», «Степова трава лягає», «Зібрав Щорс загін завзятих», «Ой котився вітер яром», «Цвіте сад-виноград, терен розцвітає», «Розгулявся різвий вітер» та ін.).

Звеличуючи справжніх народних героїв, показуючи їх у самовідданій боротьбі з ворогами Радянської влади, українські радянські думи та історичні пісні разом з тим викривають звіряче обличчя іноземних загарбників — американських, німецьких, французьких, англійських, японських імперіалістів, їх вірних поплічників, запроданців і зрадників народу — українських буржуазних націоналістів. При змалюванні ворогів народ вдається до гострої, їдкої сатири.

В таких народних творах, як дума «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних» та пісні «Ой заграло Чорне море», «Як задумав пан Петлюра», «Ой Петлюро, вражий сину» та ін., викриваються зв’язки українських буржуазних націоналістів з іноземними загарбниками, що свідчить про глибоке розуміння українськими трудящими масами ворожої, антинародної, контрреволюційної суті націоналізму. Скоропадський змальований у народній поезії як «лихий гетьман», який «петлі пов’язав» до шибениць, поставлених для трудящих; кат українського народу Петлюра — «пес», «іуда», «розбійник», «шельма превелика», «мазепина пика», Антанті «запродав Україну-мати» і т. д.

В період переходу до мирної праці по відбудові народного господарства і в роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни та колективізацію сільського господарства героїчна поезія своїм полум’яним словом активно сприяла справі повної перемоги соціалізму в СРСР. Вона натхненно оспівала діяльність Комуністичної партії, самовіддану працю, масовий трудовий героїзм робітників і селян на будівництві нових заводів і фабрик, шахт і залізниць, колгоспів і радгоспів, машинно-тракторних станцій, оспівала зростання нових людей — передовиків соціалістичного будівництва, ударників, новаторів виробництва.

Твори героїчної поезії цих років пройняті світлим, радісним настроєм, патріотичною гордістю за свою соціалістичну державу, оптимізмом. Соціалістична праця змальована в них як велике щастя.

Оспівано в народній героїчній поезії всесвітньоісторичні перемоги соціалізму в нашій країні, законодавчо закріплені з Новій Конституції Союзу РСР. Народ склав багато хвилюючих пісень про щасливе і радісне життя трудящих Радянського Союзу за Новим Основним Законом:

В численних творах народної поезії знайшла яскраве відображення визначна історична подія — возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Пісні про цю подію змальовують возз’єднання як всенародне свято, торжество справедливості. Тепер разом з усіма народами Радянського Союзу заспівали нових пісень про вільне і щасливе життя і визволені трудящі Західної України, Північної Буковини, Ізмаїльщини. Щира подяка рідній Комуністичній партії, могутньому Радянському Союзові за визволення виливається в цих піснях:

Серед багатьох нових пісень, створених трудящими західноукраїнських областей, виділяються своїм змістом пісні про визволення їх Радянською Армією («Прилетіли самольоти зі сходу до Пальча», «Прийшла влада народная», «Вільні села наші» та ін.) і на тему «колись і тепер». В них оспівується щасливе життя трудящих тепер і показуються надзвичайно тяжкі, нелюдські умови їх існування в недалекому минулому, те, як жив народ за умов польсько-шляхетського і румунсько-боярського поневолення, як боровся за возз’єднання з Радянською Україною («Послухайте, люди добрі», «А в середу рано», «Не панам покорятись» та ін.).

Змальовуючи життя нашої країни, народна поезія багато уваги приділяла питанням міжнародного становища, боротьбі проти фашизму, обороні Союзу РСР. В ряді радянських народних історичних пісень прославляється священний обов’язок громадян СРСР — захист своєї соціалістичної Батьківщини («Всього світу капітал знов похід лаштує», «Ой над нами, червонцями» та ін.), інтернаціональні зв’язки і обов’язки трудящих нашої країни, справедлива боротьба проти фашизму («Горить Іспанія в огні», «За муром холодним, у камері темній» та ін.).

Особливо багато зразків героїчної поезії складено на Україні про великий ратний і трудовий подвиг багатонаціонального народу Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр. Справедливий, всенародний характер Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників породив визначні епіко-героїчні твори. В цих творах знайшла відображення монолітна згуртованість радянського народу навколо Комуністичної партії і Радянського уряду, непорушна морально-політична єдність всього нашого суспільства, непереможна дружба народів СРСР, полум’яний радянський патріотизм, самовідданість і героїзм народу і армії, славних партизанів і партизанок, високі ідеали дружби і миру між народами, за які боролися радянські люди. Поезія цього часу показує єдність тилу і фронту в тяжкі роки війни, вирішальний вклад великого російського народу у всесвітньоісторичну перемогу над найлютішими ворогами радянської Вітчизни.

Твори української героїчної поезії років Великої Вітчизняної війни змалювали і масовий героїзм радянських воїнів на фронті, і доблесну працю робітників, колгоспників та інтелігенції в тилу. Вони показують, як мужньо боролись радянські люди — партизани і партизанки, підпільники — на тимчасово окупованій ворогом території, в них оспівані прославлені партизанські керівники, віддані патріоти — комуністи і комсомольці.

Героїчна поезія допомагала радянському народові у боротьбі з ворогами Вітчизни. Вона вже в перший рік Великої Вітчизняної війни закликала:

Народна поезія висловлювала тверду впевненість радянських людей в остаточній перемозі над німецько-фашистськими загарбниками:

Народ-трудівник дякує в своїй поезії Радянській Армії, яка в тривалій, найбільшій в історії людства війні розгромила фашистську Німеччину і імперіалістичну Японію, врятувала людство від фашистського варварства, відстояла мир і забезпечила умови для успішного мирного будівництва комунізму в нашій країні. В пісні «Рідній Армії Радянській» ця подяка за здобуту перемогу висловлена в таких словах:

Виражаючи прагнення радянських людей, героїчна поезія післявоєнних років оспівує натхненну мирну працю трудящих нашої країни по перетворенню в життя накреслень Комуністичної партії в справі побудови комунізму. Так, в перші післявоєнні роки вона закликала трудящих України до швидкої відбудови народного господарства, що потерпіло в час війни, кликала на самовіддану працю по виконанню першого післявоєнного п’ятирічного плану:

Народна поезія стоголосо відгукнулася на завершення відбудови народного господарства потерпілих районів:

У своїх думах та піснях український народ палко підтримує заходи партії і уряду в справі дальшого розвитку важкої індустрії і сільською господарства, створення повного достатку всіх предметів народного споживання, нового піднесення культурного рівня всього суспільства.

Змальовуючи велетенські досягнення на всіх ділянках економіки і культури, здобуті під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу, українська народна поезія з гордістю відзначає, що в могутній братерській сім’ї соціалістичних республік Радянська Україна розквітла як ніколи:

Найвидатнішими образами радянської героїчної поезії післявоєнного періоду, створеними народними масами, є образи Комуністичної партії, соціалістичної Вітчизни, яка знаходиться зараз у повному розквіті своїх сил, великої братньої сім’ї народів. В поезії цих років змальовані герої післявоєнного будівництва — Герої Соціалістичної Праці, лауреати Сталінських премій, новатори промисловості і сільського господарства, вчені і солдати, відображене успішне будівництво комунізму, боротьба за мир.

Багато дум та пісень присвячено в ці роки 300-річчю возз’єднання України з Росією — великому національному святу російського, українського і всіх народів СРСР. В цих творах прославляються натхненник і організатор всіх наших перемог — Комуністична партія, одвічна непорушна дружба російського і українського народів, велика, всеперемагаюча сила морально-політичної єдності соціалістичного суспільства і ленінсько-сталінської дружби народів нашої Батьківщини:

Радянський народ, кровно заінтересований у збереженні миру, у своїх творах одностайно підтримує миролюбну зовнішню політику Радянського Союзу — політику миру і дружби з усіма народами світу — і про це він заявляє на повний голос. Він викриває американо-англійських імперіалістів — паліїв нової світової війни («Наша пісня голосная», «Ми хочемо миру» та ін.), висловлює симпатії і любов до героїчного корейського народу, який бореться проти іноземного втручання і за незалежність своєї вітчизни («Про Корею»), закликає до зміцнення економічної могутності і обороноздатності СРСР, щоб захистити мирну працю радянських людей і перемогти будь-якого агресора в разі його віроломного нападу.

Українська радянська народна поезія засобами художнього слова узагальнює і типізує радянських людей, їх патріотичні подвиги в ім’я торжества великих ідей перемоги соціалізму і побудови комунізму. Вона показує, що сили і багатства нашої Батьківщини множать живі, реальні люди — радянські патріоти.

Возз’єднаний у єдиній Українській Радянській Соціалістичній державі, український народ свідомий того, що всі перемоги трудящих нашої країни здобуті під випробуваним керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу. Він висловлює тверду впевненість, що радянський народ, очолений Комуністичною партією, здобуде повну перемогу в побудові комуністичного суспільства. Тому в українській народній поезії так щиро і задушевно висловлюється сердечна подяка рідній партії:

IV

Поетичні форми української народної героїчної поезії — дум та історичних пісень — шліфувалися і удосконалювалися протягом століть і мають цілковиту завершеність. Це сприяє закріпленню і розвитку глибоконародного змісту і глибокопатріотичних образів цієї поезії, стійкому збереженню її в усній передачі.

Поетична форма народних дум характеризується, разом з усіма класичними надбаннями народної поетики, індивідуальною епічною чи епіко-ліричною словесно-музичною художньою оповіддю-співом у супроводі народного музичного інструмента — кобзи (бандури) або ліри; історичні пісні — строфічною (куплетною) будовою пісенних рядків, багатоголосим народним співом.

Для композиції дум характерне додержання певної послідовності у викладі зображуваних подій і вчинків героя. Тут обов’язкові: вступ (заспів), епічна розповідь (розгортання сюжету) і кінцівка (славославіє). Епічна розповідь, яка являє собою виклад сюжету твору, обов’язково супроводжується різного роду уповільненнями — повторюються споріднені мотиви і епізоди, вживаються і спеціальні уповільнення (ретардації). Поряд з цим, у думах наявні також ліричні відступи, які служать підкресленню і підсиленню того чи іншого місця епічної розповіді Для ліричних відступів, заспівів і закінчень словесно-музичних фраз старовинних дум був властивий плач, який кобзарі називали заплачками, жалощами.

До особливостей поетичної форми думи, крім цього, належать: своєрідна, довільна щодо кількості рядків і складів у рядках строфа (куплет), непослідовне римування (переважно дієслівне), широке вживання словосполучень, зокрема однакових за своїм змістом (синонімічні словосполучення), тавтології, постійні епітети, різноманітні порівняння, зокрема порівняння звичайні і заперечні, які зв’язані з одночасним (паралельним) змалюванням різних явищ.

Думи не мають звичайних, як у піснях, строф (куплетів). Проте їх рядки групуються у певному порядку в так звані поетичні уступи (тиради) за ознакою завершеності думки. Ці уступи не є звичайними, поетичними строфами, але виконують їх функцію. Тому ми і говоримо про своєрідну строфу думи, що складається з неозначеної кількості рядків (віршів), які закінчуються переважно дієсловами. Ці рядки мають довільну кількість складів і наближаються до розмовної народної мови. Все це полегшує засвоєння їх змісту, сприяє їх широкому використанню для нового імпровізування.

В народних історичних піснях поетична строфа звичайно складається з чотирьох або двох рядків, що римуються в різний спосіб; ці рядки, як правило, мають однакову кількість складів. У дворядковій строфі римуються обидва рядки, наприклад:

У чотирирядковій строфі римується найчастіше другий рядок з четвертим —

іноді перехресно — перший з третім, другий з четвертим:

В народних думах, на відміну від пісень, своєрідна строфа (куплет, уступ, тирада) об’єднує в собі, шляхом нанизування, не певну кількість рядків, як у пісні (2, 4), а довільну, неозначену (від 2 до 7—8), переважно з дієслівними (рідше прикметниковими) римами. Римуються, як правило, близькі, суміжні рядки, хоч є рядки, які зовсім не римуються.

Подаємо уривок думи «Козак Голота», на якому легко пересвідчитися у відмінності організації своєрідної поетичної строфи і рядка думи в порівнянні з історичною піснею.

Як видно з наведеного уривка, своєрідна словесна строфа думи має довільну кількість рядків: два (рядки 1—2, 14—15), три (7—9), чотири (3—6, 10—13, 16—19). Римуються тут рядки суміжні (наприклад, 1—2, 3—4, 7—8, 10—11, 12—13, 14—15), зокрема шляхом нанизування (16—19.). Є рядки, які зовсім не римуються (9). Переважають рими дієслівні; тільки два рядки (3—4) мають рими прикметникові. Кількість складів у рядках найрізноманітніша — від 5—6 (рядки 11, 10) до 15—16 (рядки 1, 19, 3, 15). Така різниця у кількості складів, проте, не шкодить римуванню суміжних рядків. Так, римуються суміжні рядки по 15 і 12 складів (рядки 1—2), 10 і 15 складів (18—19), 16 і 9 складів (14—15) і т. п. Тільки в одному випадку римуються рядки (5—6) з однаковою кількістю складів (по 10).

Оскільки епічна розповідь в думах — це в основному оповідь про вчинки героїв, їх життя та боротьбу, то за словами позитивного героя («як зговорив») відразу ж показуються його славні, добрі дії, вчинки («так гаразд-добре і вчинив»); коли ж персонаж негативний, зразу ж розповідається про його лихі справи («худо дбає — з плеча нагайкою крає»).

В думах, як і взагалі в епічних творах, на природі і побутовій обстановці особливо не наголошується. Коли ж про це іде мова, то тільки в зв’язку з обставинами і ситуаціями, в яких діють герої. Це зовсім не означає, що думи дають мало для пізнання побуту і пейзажу того часу, про який у них оповідається. Так, слухаючи або читаючи думи «Козацьке лаптя» та «Бідна вдова і три сини», ми чимало взнаємо про житло і одяг українських народних мас XVI — XVIII ст., а з думи «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі» — про краєвиди степу Південно-Східної України XV — XVI ст.

Особливо важливу роль у створенні художніх образів і характеристиці героїв дум та в оцінці їх вчинків відіграють епітети і порівняння. Улюблені народні герої наділяються відповідними їм позитивними епітетами і порівняннями. Так, Богдан Хмельницький обов’язково — батько, отаман; Івась Удовиченко — «якоби ясний сокіл літає»; добровільне, охотне військо — «яко яра бджола гуде»; козацьке військо — охотнеє, товариство — кревне, молодці — добрі, зорі — ясні, води — тихі, брати — рідненькі, листи — дрібнії і т. д. Для змалювання ворогів народу, негативних персонажів, вживаються презирливі порівняння і епітети: польський шляхтич — «як свиня нескребена», «як жлукто»; Мазепа — проклятий і т. д.

Поетична форма дожовтневих народних дум весь час розвивалася, змінювалася, удосконалювалась. Так, на кінець XIX — початок XX ст. під впливом професіональної поезії рядок у думах став коротшим. Внаслідок цього змінилася до певної міри і ритміка дум, оскільки почали ширше використовуватися пісенні звороти і рядки. Такими є, наприклад, думи, що їх виконували кобзарі Гнат Гончаренко з села Ріпки, кол. Богодухівського повіту на Харківщині, і Михайло Кравченко з села Великі Сорочинці на Полтавщині (зокрема, дума «Чорна неділя в Сорочинцях»). Такі особливості форми властиві і радянським народним думам.

Українські дожовтневі історичні пісні мають форму звичайних народних куплетних пісень і виконуються хором або окремими співаками. Розміри строф та їх рядків тут, як правило, однакові для всієї пісні; однотипним є також чергування наголошених і ненаголошених складів та римування. Музика пісень єдина для всієї пісні і кожного її окремого куплету, хоч у великих за розміром епічних піснях спостерігається і певна словесна та музична імпровізація, яка в хорових народних творах менша, ніж у сольних.

Виконання дум одним співцем — кобзарем, бандуристом або лірником — в супроводі народного музичного інструмента — кобзи, ліри (відомі випадки хорового і сольного співання дум без акомпанементу) відзначається великим багатством, зокрема варіаціями і творчими імпровізаціями того чи іншого співця, який майже завжди вносить свої зміни і додатки. Як відзначали видатні знавці музики дожовтневих дум М. В. Лисенко і Ф. М. Колесса, виконання дум має риси імпровізації; кожний кобзар має свій особливий стиль, в якому він виконує всі думи власного репертуару або певні їх групи. Радянські кобзарі (В. Перепелюк та ін.) думи власного репертуару виконують по-різному. Особливим багатством імпровізації відзначаються ліричні словесні і музичні відступи, кінцівки своєрідних строф (уступів), заспіви і кінцівки (славославія) дум.

Словесне і музичне мистецтво дум дуже високе, причому мистецтво значною мірою імпровізаційне. В особі творців і носіїв народних дум ми маємо разом і народних поетів, і композиторів, і народних артистів — виконавців, співаків, музик.

За умов соціалістичного ладу, відображення якого становить зміст радянської героїчної поезії, поетична форма сучасних дум багато в чому відмінна від дожовтневих, хоч і виросла на їх основі. Для змалювання героїки соціалістичної дійсності радянські народні співці, критично засвоюючи класичну спадщину поетики дожовтневих дум, шукають нових поетичних форм епіко-героїчних творів, форм, які повніше розкривали б велич соціалістичної епохи. Сучасні, радянські думи майже зовсім не мають заплачок, епічних повторів, ліричних відступів-плачів, які характеризували старі думи; поряд з дієслівними римами в них широко вживаються рими прикметникові та іменникові.

Радянські думи мають значно більше, ніж дожовтневі, елементів народної пісні. Деякі з них мають явні ознаки народної епіко-героїчної пісні, зокрема історичної, з її строфічною будовою, ритмікою і римуванням. Такими є думи кобзаря Г. Ільченка, окремі думи кобзарів Є. Мовчана і Ф. Кушнерика.

Поетичні заспіви (вступи) радянських дум, в порівнянні з дожовтневими, далеко менші за розміром, але мають більш узагальнюючий характер, оскільки світогляд радянських народних співців далеко глибший і ширший, ніж співців попередніх епох.

У відповідності з вимогами змісту удосконалюється і поетична форма радянських народних історичних пісень, хоч тут більше, ніж у думах, збережена класична форма дожовтневих народних пісень, яка успішно служить новому змістові. Особливо слід відзначити вплив на поетичну форму радянських історичних пісень поетичної форми і манери виконання героїчної маршової пісні, внаслідок чого сучасні історичні пісні іноді мають явні ознаки революційного гімну. В цьому позначився благотворний вплив російських маршових народних пісень, зокрема революційних, а також вплив радянської професіональної поезії та музики.

Яскравим прикладом тісних взаємозв’язків і взаємовпливів радянської героїчної поезії народів СРСР є те, що в багатьох сучасних українських народних думах та історичних піснях наявні не тільки спільні образи і мотиви, а й творчі прийоми, споріднені з прийомами творчості інших народів Радянського Союзу, зокрема російського. Так, в думах тепер часто вживаються поетичні прийоми російських радянських билин-новин і поетичних оповідей («поэтических сказов»), а в історичних піснях — російських маршових пісень.

***

Український народ на протязі своєї історії висунув багато видатних співців-імпровізаторів — кобзарів, лірників, співаків і поетів, які брали активну участь як у складанні, так і в поширенні дорогоцінних скарбів народної поезії, особливо дум та історичних пісень. Тільки на протязі XIX — початку XX ст. від кобзарів і лірників було записано понад 35 сюжетів народних дум, окремі з яких у 30—50 варіантах. Творцями і виконавцями дум та історичних пісень були кращі люди своєї епохи. Історія зберегла свідчення про визначну роль у цьому творчому процесі кобзарів, які були діяльними учасниками визвольної боротьби трудящих і віддали своє життя в цій боротьбі.

В XIX — на початку XX ст. на Україні було багато кобзарів і лірників. Серед них особливо прославилися своїм великим репертуаром і високим мистецтвом співу та гри на кобзі кобзарі-кріпаки Іван Стрічка, Остап Вересай, Іван Кравченко (прозваний Крюковським), Федір Гриценко (прозваний Холодним) з Полтавщини, Андрій Шут, Терешко Пархоменко з Чернігівщини та ін. До перших років Радянської влади дожив один з найвидатніших народних співців кінця

XIХ — початку XX ст. кобзар Михайло Кравченко, який, зокрема, склав дві думи про революційне селянське повстання 1905 р., свідком і учасником якого він був.

Радянські народні співці творчо розвивають і удосконалюють мистецтво своїх попередників. Такі співці-кобзарі, як Петро Древченко з Харкова, Федір Кушнерик, з с. Велика Багачка, Полтавської обл., та ін., крім старих дум і пісень, виконували нові, радянські, складені як ними особисто, так і колективно. Такими ж творцями нових дум і пісень є сучасні кобзарі П. Носач, В. Перепелюк, І. Іванченко, Є. Мовчан, П. Гузь, Г. Ільченко та ін.

Дожовтневі українські народні думи та історичні пісні були і залишаються одним з важливих джерел літератури, музики, образотворчого мистецтва. Багато видатних українських і російських письменників (Т. Шевченко, М. Гоголь та ін.), композиторів (М. Лисенко, П. Сокальський та ін.), художників (І. Рєпін, Т. Шевченко, Л. Жемчужников, С. Васильківський, О. Сластіон та ін.) черпали в народних думах та історичних піснях теми, мотиви і образи для своїх творів. Образ кобзаря знайшов широке відображення в художній літературі, образотворчому мистецтві і музиці.

Дожовтневі українські народні думи та історичні пісні розповідають про славні героїко-патріотичні діяння наших предків і мають велику історико-пізнавальну і естетичну цінність.

Глибше пізнаючи героїчне минуле трудового українського народу, його мужність в боротьбі з ворогами за вільне і щасливе життя, непорушну віковічну дружбу з великим російським народом, знайомлячись з прагненнями і сподіваннями, пронесеними через століття і оспіваними в народному епосі, радянські люди ще більше проймаються почуттям великої патріотичної гордості за свою Вітчизну, почуттям полум’яного радянського патріотизму.

Великій історичній справі побудови комунізму в нашій країні служать радянські народні думи та історичні пісні, створені як самодіяльними творчими колективами (хорами, групами кобзарів), так і окремими народними співцями.

Партія і уряд поставили радянських народних співців у винятково сприятливі для їх творчості умови. Їх твори передаються по радіо, друкуються з газетах, журналах і збірниках, виконуються численними самодіяльними і професіональними хоровими колективами, зокрема капелами бандуристів, окремими співаками, кобзарями-солістами в супроводі хору та оркестру.

Велике поширення і масовість дожовтневої і радянської української героїчної поезії, любов трудящих до цього важливого в житті нашого суспільства виду творчості засвідчують її велике ідейно-виховне і художньо-естетичне значення для сучасності, особливо у вихованні героїчних характерів, у пропаганді почуттів полум’яного радянського патріотизму, що становить суть і зміст народного епосу.