Українські народні пісні

Емігрантські пісні

Пісні про еміграцію є цікавим феноменом творчості українського народу, що виник на тернистій стезі вимушеної розлуки з рідним краєм, домівкою і зустрічі з чужиною, куди їхали люди з вірою на поліпшення своєї долі та долі своїх дітей. Цей шлях був непростим, міражним, оповитим невідомістю майбуття, зданим на ласку фортуни.

На віддалі від свого дому, землі, рідного порогу виникає нове усвідомлення їх цінності. Матеріальне благополуччя окремих щасливців не знімає ностальгії скитальця в середовищі діаспори. Коріння кличе. Звідсіль постійна роздвоєність уяви, постійна мрія знову повернутись у рідну землю, поміж свої люди. Нереалізована для багатьох мета породжувала комплекс вини, потребу «сплатити борг» блудних синів. Такими настроями пронизана вся емігрантська пісенність.

Емігрантські пісні вибиваються із «міфологічного» стилю фольклору, схильного об’єднувати безліч подій, узагальнювати їх певною типовою ситуацією. Еміграція — подія цілком не типова для українського трудівника, тому не дивно, що й творчість, з нею пов’язана, містить багато новацій в сюжетах, у лексиці, в загальному сенсі. Незмінним, однак, залишається в ній «кровний» генотип, котрий безпомилково відводить до місць походження її творців і носіїв, пов’язує з усією пісенністю українського народу. Відірвати її від генетичного коріння фольклору етнічної метрополії було б неможливо, бо культура народу єдина, вона нероздільна, яким би простором не були роз’єднані його атоми.

Українська еміграція, котра розпочалась в останньому десятиріччі XIX ст. і проходила кількома етапами, відбувалась, в основному, із західноукраїнських земель — Галичини, Буковини, Закарпаття, що перебували під владою Австро-Угорщини, боярської Румунії. Вона була переважно селянською і влилась у міжнаціональну. Разом із зубожілими селянами-українцями виїздили поляки, словаки, чехи, угорці та ін. Один з перших дослідників цього історичного явища в Європі Л. Каро серед факторів, які її спричинили, зокрема в Галичині, називає тяжке економічне становище народу, брак землі, забитість людей, манію процесування за неї, що вела до катастрофічного її роздрібнення, ліцитацій. (Dr. Сaro L. Auswanderung und Auswanderungspolitik in Österreich/Auftrag des Vereins für Socialpolitik herausgegeben. Leipzig, 1909. Цит. за роботою: Кузеля 3. Причинки до студій над нашою еміграцією//Записки наукового т-ва ім. Шевченка. — Львів, 1911. — Т. 105. — С. 186.)

Про те ж писав у нас М. Драгоманов, займаючись народною творчістю про громадські справи у пореформовий період, аналізуючи її соціальне підґрунтя. Він вказував на ті ж причини виходів селян на заробітки: «... запродують свою працю так дешево й так надовго за завдатки од грошових людей, котрі звуть в Галичині «порціями», що знов появляється коли не старе крепацтво, то у всякім разі стара панщина».(Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи. — К., 1918. — С. 124.)

Про «порції», від яких селянин не мав за що відкупитися, які не давали йому спокою навіть у снах, згадується в одній з емігрантських пісень:

Снила ся мі тамтой ночі новина,
Же ня жена в старим краю споминат.
Споминат ня она в тим старим краю,
А же од ней на порцію питают.

Галицька шляхта, боячись втратити кращих робітників, вбачала в еміграції тільки лихо: повтікають «хлопи», не стане дешевої робочої сили. «Коли, панове, не хочете еміграції до Америки, — писав І. Франко, — візьміться до поправи його економічного і культурного стану».(Франко І. Твори в двадцяти томах. — К., 1956. — Т. XIX. — С. 313.)

Еміграція була континентальною і за межі континенту, сезонною і довготривалою. У пошуках роботи українські селяни виїжджали до Німеччини, Угорщини, Швеції, а також до США, Канади, Бразілії, Мексіки. Їх безвихіддю користувалися «агенти», немилосердно визискуючи, доставляючи мільйони людей по дешевій ціні за океан (бувало по 160 франків за голову)(Кузеля 3. Причинки до студій над нашою еміграцією//3аписки наукового т-ва ім. Шевченка. — Т. 105. — С. 187.) на найважчі роботи — плантації, копальні. Вони ж вдавались до фальшивих листів ніби-то від імені емігрантів, забезпечуючи тим безперервний потік дешевої робочої сили. На переправних пунктах у заокеанські подорожі — Бремені, Гамбургу, Відні, Амстердамі, Генуї відбувався відбір дужих, здорових, в силі віку людей, яких чекала далека небезпечна дорога, зустріч із незнайомою землею, ділками — босами. Чужина не гарантувала від хвороб, визисків, банкротств господарів. Майже з документальною точністю оповідають про це емігрантські пісні «Були у нас колись воли», «Як я з краю виїжджаю» та ін.

За визнанням дослідників того часу, становище емігранта було незавидним: земля необроблена, зв’язок між людьми неналагоджений, суворий клімат, довгі зими, а що найприкріше — самотність. Немало українських трударів, не маючи коштів, виїздило без сімей з надією на повернення.

Та стан українського селянина у чужих державах мало кого обходив. Потрібен був зиск із його праці. Працювати ж він умів, бо й на далекій чужині швидко здобув собі опінію чесного і вартісного, кмітливого трудівника. За даними дослідника Р. Пфлігля (Брно, 1909), серед суджених за злочин, провини емігрантів різних національностей у перших роках XX ст. найменший процент становили українці.(Кузеля 3. Причинки до студій над нашою еміграцією. — Т. 101. — С. 158.)

Окрім втрат, трудова еміграція потенціально створювала можливості для покращання матеріального становища емігранта (показово, що з погляду матеріального забезпечення серед виїжджаючих у ті часи українці були на останньому місці). (Кузеля 3. Причинки до студій над нашою еміграцією. — Т. 101. — С. 154.). Вона ж сприяла міжнаціональним культурним контактам, поширенню здобутків даної культури в середовищі діаспори, матеріальному прибутку для власного народу, розвивала навички співжиття, формувала специфічну ментальність людей, віддалених від корінної етнічної метрополії, особливі патріотичні почуття до неї, якщо чужина їх повністю не асимілювала.

Найважливіші віхи еміграції, психологія її учасників знайшли доволі докладне відображення у відносно новому, з погляду фольклорної ретроспективи, шарі пісенної творчості. Ця пісенність становить стрункий тематичний цикл, відтворюючи всі етапи внутріконтинентальної та, зокрема, заокеанської («міжконтинентальної») еміграції: прощання з рідним краєм, небезпечну далеку дорогу через океан, зустріч з чужиною, випробування на витривалість, щасливий або трагічний фінал далеких мандрів. Жодна з груп відомих нам українських пісень (про заробітчанство, чумацтво, рибальство, строкарство тощо) не дає такої широкої ситуативної панорами, як пісні про еміграцію до Америки, Канади, Бразілії, Мексіки, Аргентіни. Це драматична епопея про шукачів міражного «земного раю», сповнена надій, тривог, щасливих несподіванок або й розчарувань. її руховою пружиною є незвичайні для традиційного фольклору сюжети, образи, події. Вона хронікерська, публіцистична за характером. Нові факти виходу у незнаний простір знаходяться в опозиції до традиційних фольклорних канонів, сюжетів. Де ще знайдемо такі віршовані рядки:

В дампшифу сідаю, ще й тяженько здихаю, -
Як сі буря звіє, народ потопає!
Мати вповідає: «Померла ми дитина»,
Агент повідає: «Я ти не родина».

або ж:

По Канаді ходжу, смутний я завсіди,
Сімсот кільометрів йа сусід від сусіди!

Не випадково до емігрантських пісень, подібно, як і до інших заробітчанських, строкарських, заводських, вчені ставились з упередженням. Дехто вважав їх симптомом деградації фольклору, його денаціоналізації. Далековидці ж, навпаки, побачили в них нову фазу в розвитку народної творчості Один із перших їх збирачів В Гнатюк відзначав «Записавши ті пісні, я був певний, що вони лише перші вісники цілого нового циклу. І я не завівся у тій певності». (Див Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість — К, 1966 — С 78). Так же вважали й І. Франко, Ф. Колесса, Й. Роздольський. Перші записи емігрантських пісень В. Гнатюка І. Франко опублікував ще у 1898 р в «Етнографічному збірнику» (т. VI). Більше п’ятдесяти пісенних текстів про еміграцію В. Гнатюк опублікував у 1902, 1903 рр. у «Записках Наукового товариства їм Шевченка» (тт. 50-52).

Цілий блок емігрантських пісень з мелодіями записав у 1913 р Ф. Колесса на Лемківщині в Горлицькому, Грибівському, Сяніцькому повітах, що тепер знаходяться у межах Республіки Польщі, опублікувавши їх у збірнику «Народні пісні з Галицької Лемківщини» (1929). Серед них особливо виділяється масштабна оповідь-монолог «Як я з краю виїжджаю», котра до подробиць змальовує всі етапи заробіткової еміграції — виїзд з краю, працю на чужині, повернення на рідну землю. У тому ж територіальному осередку, на Карпатських Бескидах, варіанти вже відомих пісень, а також нові з мелодіями записав у 30-40-х рр. лікар і хоровий диригент О. Гижа Згодом вони були опубліковані в збірнику «Українські народні пісні з Лемківщини» (К. 1971). У післявоєнні роки цілу низку пісень про еміграцію записали від українського населення Пряшівщини великі ентузіасти, збирачі фольклору Ю. Костюк, Ю. Цимбора, А. Дулеба і подали їх, серед інших, у фундаментальних збірниках «Українські народні пісні з Пряшівського краю» (1957), «Народні пісні Східної Словаччини» (кн 2, 1963 і кн 3, 1977), а також М. Мушинка в збірнику «Срібна роса» (з репертуару народної співачки Анці Ям-бур із Стащина), (1970) та у збірнику «На чужині».

Один із найпопулярніших зразків емігрантських пісень про Канаду («Ой Канадо, Канадочко») знаходимо у збірнику К. Квітки «Українські народні мелодії» з приміткою «Еміграція до Канади, як видно з артикула В. Гнатюка в Записках Наукового Товариства їм Шевченка — т. 52, викликала чимало таких новотворів. Мелодія ч. 714 нашого збірника записана в Кам’янецькім повіті, але занесена туди з Галицького Поділля, як видно зі слів 4 і строфи «пішов до Борщева пашпорт виробляти», скілько мені відомо, є перший публікований музичний зразок до цеї групи» (Квітка К. Українські народні мелодії — К, 1922 — С IX)

Це зауваження зайвий раз підкреслює локалізацію циклу емігрантських пісень у західних теренах України, звідки найактивніше відбувалось переселення українців у інші країни

Еміграція поширилась і на бачванських українців, що жили поміж сербами в Югославії Звідтіль маємо теж декілька варіантів, які подав О. Тимко у трьох випусках «Наша писня Зборнік народних і популарних пісньох югославянских русинох» (Керестур, 1953 — 1954)

Обсяг пов’язаних з еміграцією пісень, котрі прищепилися у фольклорі, не такий вже великий. Це ряд найбільш поширених, новостворених «стрижневих» сюжетів, таких як «Подме, хлопці, подме до той Гамерики», «Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива», «Мій муж в Гамерице», «Добре тим невістам, гей, у краю», «Як я ішов з Америки додому», «Були у нас колись воли», що мають значну кількість словесних і мелодичних варіантів. Входять у цей цикл і, пристосовані до нових обставин, традиційні лірично побутові пісні, балади, котрі як безцінний і невід’ємний духовний скарб мандрували разом із людьми, втішаючи їх у тяжку годину. Серед них «Бувай ми здорова, ти дівчино моя», «Плине качур до Дунаю», «Гой росте спориш», тобто ті, котрі найбільше відповідали настроям прощання з рідною домівкою, служили розрадою у душевних переживаннях. Є серед них перетекстовки жовнірських, вояцьких пісень, як, наприклад, «Там в зеленім гаю, там пташки співають», «Як я ішов з Америки додому».

Емігрантські пісні — рідкість у збірниках українського фольклору XX ст., вони унікальні й в побуті. Час їх творення — в основному, в перших десятиріччях XX ст. — був, як для фольклору, надто коротким. Середовища, як такого, для їх поширення, виспівування на землях метрополії не було. Очевидно не було його і на початкових етапах життя переселенців, розпорошених по різних місцях на чужині. Фольклорні ж твори, а зокрема пісні, які не мають простору для живого побутування, поступово забуваються, бліднуть.

У спеціальних експедиціях 1969, 1970 рр., присвячених збиранню заробітчанських пісень, епічних новотворів, вдалося записати декілька таких зразків на Тернопільщині від лемків — переселенців з Польщі, декілька на Чернівеччині та Львівщині. Більшість із них у порівнянні з давніми варіантами спрощені, редуковані в словесному тексті, чого не скажеш про мелодії. Характерно, що зразки пісень про еміграцію, котрі знаходимо в доступних нам зарубіжних публікаціях, у більшості випадків тотожні з корінноукраїнськими і, якщо навіть не у повних варіантах, то, у всякому разі, в тих же генотипних блоках, що складають основу циклу пісень про еміграцію. У більшості випадків вони надруковані там без мелодій. Вони демонструють єдність двох половинок роз’єднаної етнічної цілісності.

Відносно невеликий обсяг пісень емігрантського циклу не зменшує їх пасіонарності, як тієї частини фольклору, котру вчені кваліфікували як нову фразу в його розвитку.

«Сі пісні, — писав Ф. Колесса, — складаються на широкий цикл, справжню епопею, що з різних боків змальовує долю емігрантів. На піснях про еміграцію бачимо, як на наших очах твориться нова група пісенна, що найсильніше виступає на західних окраїнах та поволі охоплює щораз то ширші круги». (Колесса Ф. Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку//Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 42.) Порівняно недавні за часом творення, складені по свіжих слідах подій, вони уступають фольклорній класиці, зокрема з погляду поетичного вислову. В них чимало труїзмів, йдучих від безпосереднього сприйняття життя:

Приїхав до Пруса, став ся мельдувати,
Дали до копальні вугля ладувати.

Дали до копальні вугля ладувати,
Зачали кавалки на него спадати.

«Подибуємо в них цілий ряд нерівностей і хиб, — писав В. Гнатюк, — вони часто кульгаві, подекуди недоладні й недотепні, бо не мали ще часу походити по широких кругах людей, огладитись між ними... Тим-то вони, в порівнянні з іншими, старшими піснями, особливо ліричними, стоять нижче щодо артистичного викінчення». (Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. — К., 1966. — С. 78.)

У фольклорних новотворах дія йде попереду рефлексії, самозаглиблення («Як я з краю виїжджаю», «Десь я маю жену в Еуропе», «По Канаді ходжу та й думку думаю», «Понад море, понад море».)

Прискорений час дії обмежує в них місце для поетичних тропів, паралелізмів, котрі у фольклорі відіграють роль інтравертних ліричних відступів. І тільки, коли новотвори проходять крізь покоління, «презенс» перетворюється у «перфект», у пам’яті залишається від них узагальнений образ, позбавлений локальних подробиць, вивільняється місце для роздумів, оцінок, епічну розповідь змінює рефлексія.

Заробітчанські пісні — фабричні, заводські, строкарські, емігрантські при всій своїй «шершавості» є зламом в еволюційному поступі фольклору, пов’язаним з кардинальною зміною суспільних порядків — розселянюванням у пореформений період головного героя і творця цих пісень, а тому циклом винятково значущим. Цей злам для трудівника землі, звиклого протягом століть від діда — прадіда до свого рідного гнізда, рівнозначний потрясінню:

Бідний чоловік, бідний, та не має звідки жити,
Продав своє імущество та й пішов служити.
Продав своє імущество й усі свої склади,
Продав свої усі склади — їде до Канади.
Ой іде він до Канади та й ступні рахує,
Де’го нічка захопить, там переночує.

Тема мандрівок у далекі землі відома і в інших тематичних циклах і жанрах українського фольклору, зокрема, в кобзарському епосі, чумацьких, наймитських піснях. В емігрантських вона має незмірно більший «заокеанський» простір, котрий вводить у зовсім відмінну для традиційного українського фольклору об’єктивну дійсність, в «чужу» мовну атмосферу. Нерідко вона стає серйозним бар’єром у спілкуванні між людьми, а заразом зручним, для господарів ситуації, фактором визиску «прохача» праці і притулку: «... вельо ся напсує, хто не знать язика».

«Гей, так мі підвищили
П’ять і двадцять центів,
Тогди ня запрягли,
Гей, тогди ня запрягли,
Як коня до чверти»

Звідсіль постійна туга за домом, нагадування про себе умовними «знаками — формулами»:

Якби-сь, мила, знала, як в Канаді горе,
Ти би мені передала горобчиком солі...

Усе на відстані від дому набирає іншого змістовного сенсу і завжди з користю для ідеалізованого рідного вогнища: «А в нас на Великдень, як мак процвітає, а в тії Канаді сніжок пролітає, йа у тії Канаді зозульки не чути — ми за свої краї не можем забути!»

Особливе значення мають епістолярні зв’язки у цій поезії. Пишуть листи рідним з проханням приїхати, або ж навпаки, з застереженням від небезпечної подорожі; пишуть чоловіки жінкам, обнадіюючи швидким поверненням додому; пишуть діти в тузі за батьком. Пишуть листи «агенти» з метою вербування нових партій робітників. У формі листів виникають деякі сюжети емігрантських пісень, як, наприклад, пісня «Ой Канадо, Канадочко», яку склав у формі листа молодий український емігрант В. Стащук, надіславши його селянинові В. Палагнюку з с. Вікно Заставнівського повіту на Чернівеччині приблизно у 1900 р. (Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності. /Записки НТШ. — Т. 53. Кн. В. — С. 54-55.) Пісню «А тисячу вісімсот літ дев’ядесять п’ятий» надіслав емігрант — дяк своєму синові як останнє слово — заповіт «а вже ми ся не зобачим аж на тамтім світі, шануй церкви, шануй ксьондза і добрії люде, і цілуй там святу землю, добре тобі буде». (Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності. /Записки НТШ. — Т. 53. Кн. В. — С. 44-45.)

У новій фазі розвитку фольклору за умов розширення функцій писемних засобів інформації характерне піднесення ролі індивідуума в творчому процесі, ролі авторства, інтеграція писемної та усної творчості. Одначе це більше стосується форм функціонування новотворів, ніж їх змісту і стилю, що міцно тримаються фольклорної основи.

Розглядаючи цикл емігрантських пісень як єдине ціле, виділимо в ньому п’ять опорних сюжетних мотивів, котрі формують його драматургію, а саме: а) роздуми і настрої, пов’язані з ідеєю виїзду з краю; б) подорож на чужину, тривоги в дорозі, переправа через море, океан; в) складні обставини життя у процесі освоєння нових земель; в) драматичні переживання розлучених сімей, зниження моралі; г) повернення на батьківщину «грошовите», щасливе з надіями на краще майбутнє або й трагічне, без доробку, в розорене, осиротіле гніздо; д) адаптація на чужині, поліпшення матеріального стану.

Відзначені сюжетні мотиви іноді зустрічаються поспіль, утворюючи завершені хроніки — новели про життя емігранта («Були у нас колись воли», «Як я з краю виїжджаю»), пісні баладного характеру («Моя жена в Евуропі жиє», «Як я ішол з Каселгарди дому»).

У більшості випадків кожен із перелічених мотивів утворює свою парадигму варіантів, котрі розробляють і доповнюють мотив, утворюючи окрему мікросистему на дереві єдиного емігрантського циклу. Візьмімо пісенні парадигми «Подме, хлопці, подме до той Гамерички», «Добрі є то тим невістам в краю», «Як я ішов з Америки додому» та ін. Розподіл емігрантських пісень на відзначені тематичні групи до певної міри умовний, оскільки мотиви переплітаються, контамінуються, розщеплюються, а в житті фольклорних новотворів це особливо помітно. Буває так, що вельми значимі смислові блоки мігрують із пісні в пісню, утворюючи семантичні містки поміж тематичними групами пісень, як, скажімо, такі:

Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,
Не одного чоловіка з жінков розлучила...

А на морю біда превелика,
Бо там не дбат нихто о чловека...

У мініатюрі цикл емігрантських пісень репрезентує основні стильові шари традиційної української пісенності — епіку у вигляді масштабних розповідей новелістичного характеру; рефлексійну лірику, яка тяжіє до традиційної ліричної пісенності; гумористично-сатиричні приспівки на теми емігрантського життя. Найширше представлений другий шар. Мелос цих пісень, як і загалом мелос західних теренів України, звідкіль переважно походять пісні, «економний», здебільшого двох типів — парландового, речитативного, та речитативно-танцювального. Майже відсутній тип розспівно-орнаментального плану, властивий центральним районам. Але говорити про жанрово-стильові особливості емігрантського пісенного фольклору неможливо поза модусом мислення тих конкретних середовищ, з яких вони походять. Тими середовищами є Західне Поділля, Прикарпаття і Карпати, де зосередились три західно-українських діалекти — бойківський, гуцульський та лемківський. У вербальній мові емігрантських пісень вони доволі легко пізнавані. Бойківський, що найближчий до нормативної мови, з погляду морфології відзначається у піснях вживанням в іменниках у називному відмінку множини форми ове (братове, господарове), в прикметниках — нестягнених форм (добриї, крутиі), складних форм дієслів у минулому часі (мав-ім, бив-ім), енклітичних форм у займенниках в родовому відмінку однини (я тя буду споминати) У фонетиці є багато неповторних нюансів, з яких особливо помітний перехід н перед приголосним к в й, як, наприклад, пару бойки, горойки, дрібойки і т. д.

Більш своєрідний, з погляду вербальної лексики та фонетики, гуцульський діалект. Дуже характерний в ньому перехід наголошених а, я в е, є (свйєта, ходєт), вживання в піснях енклітичних форм займенників ми, ти, си замість мені, тобі, собі, умовного способу дієслів прийшли би сме, ходили би сме, своєрідних закінчень іменників в орудному відмінку однини дівчинов, матінков і т д

З усіх трьох діалектів найбільше виділяється лемківський, представлений у цій збірці численною кількістю пісень з украінсько-польського пограниччя (Горлицького, Грибівського, Новосандецького і Сяніцького повітів) та украінсько-словацького (Бардіївського, Свидницького, Гуменського і Пряшівського округів) «Різносусідні» пограниччя відповідно позначились на лексиці і музичній мові пісень двох теренів Лемківщини. Лексика лемківських говірок, як відзначив перший їх дослідник І. Верхратський, найбільше зазнала словацького впливу, частково мазурського, німецького. (Верхратський І. Про говор галицких лемків — Львів, 1902 — С 19). У порівнянні з рештою українських мовних діалектів лемківський «мічений» неповторною для інших і дуже часто вживаною часткою лен, лем (але). Серед своєрідних фонетичних форм, якими переповнена лемківська пісенність, варто відзначити тверді закінчення дієслів (плавают, одривают, шмаряг). Вживані архаїчні форми дієслів (складені присудки) — буду ходив, буду мав, бив єм, ходили сме. Дуже поширені сполучник кед, прислівники теди, тоди, вельо, прийменники брез, през, енклітичні частки што, си з прислівником (откаль си і т д ), зустрічаються складені форми чисельників з уживанням одиниць перед десятками (п’ять і двадцять).

Фонетичні відмінності й різночитання у лемківських текстах зумовлені місцевими говірками, звідкіль походять пісні.

На пограниччях виникало немало спільних «міжнаціональних» емігрантських пісень — українсько польських, словацько українських, що створювались в середовищі різнонаціонального населення в дорозі, на новому континенті. Повнішої характеристики спілкування людей, ніж ця пісня, можливо, навіть не зафіксувала науково кримінальна хроніка

Що там було того люду, Господь святий знає,
З усіх країн, з всього світу, хто їх відгадає
Були шваби, були німці були також хіни,
І словаки, і мадяри, були і літвіни,
Були чехи і словаки з русько польскей страни

До згаданих вже локальних говірок в емігрантських піснях додалась лексика німецького, англійського походження нові поняття, зв’язані з новими умовами життя і праці (гавз, бос, шифа, фарма і т д )

Українці з Галичини, Буковини, Закарпаття найбільше селилися на північ від Вінніпегу, в провінціях Манітоба, Альберта, Онтаріо у північно східних теренах США — \ Пенсільванії у Нью Йорку частково у Південних штатах Америки — в Аргентіні, Бразілії. Всього з кінця XIX по 20-ті роки XX ст. переселилося понад 400 тис. українців. (Кобцзан В. М., Чорна В. М. Заокеанська міграція слов’ян у XIX — на поч. XX ст. /НТЕ, 1989, № 6. — СЮ.)

До нових елементів в емігрантському фольклорі слід якраз віднести топоніми (Америка, Канада, Амбург-Гамбург, Манітоба, Нью-Йорк і т. д. ), незвичні тропи, пов’язані з новими формами занять («фабрика уж трубит, мій бас на ня криво смотрит», «як машину пущам, нитки ся торгают», «дав єго під землю вуглє шанкрувати, над ним риштоване зачало тріщати» і т. д. ). З боку ж поетичного і музичного стилю емігрантські пісні дуже міцно пов’язані з генетичними джерелами усіх раніше відзначених локальних осередків. Довгі пісні — хроніки, здебільшого з Буковини, Гуцульщини, складені коломийковим віршем (4+4+6)2, якому відповідає однорядковий варійований колон («Ай виріс я гарний хлопчик», «В Вінніпегу дороженька») або паратактична строфа («Ой Канадо, Канадочко») у різних варіантах. Ритмічний малюнок і мелодика гуцульських хронік скупі, парландового характеру з мелодичною орнаментикою здебільшого в кінці фраз і періодів («Жінко ж моя дорогая, що будем робити»). Домінуючою у цій групі пісень є епічна розповідь, опора на слово, яке підпорядковує собі мелодію.

Значно багатші з погляду ритмоструктури і мелодії емігрантські пісні з Лемківщини. Не випадково лемківські пісні свого часу, як особливо оригінальні, виділила Леся Українка, відзначивши, що з усіх українських (маючи на увазі «Галицько-руські народні мелодії» Й. Роздольського, С. Людкевича) там найкращі лемківські.

У них переважають моделі вірша (6 + 6)2, (4 + 6)2, (8 + 8)2, що виступають у різних комбінаціях в паратактичній і репризній строфах. Тут, як і у сусідніх слов’ян і угорців, улюблена репризна строфа секвентного типу АВ3В3А («Добрі женам у тим старим краю»), АВ5В5А («Як я ішов з Америки додому»), з розширенням середини пісні шляхом повтору колін (6+6) |:6:|+6 («Добре би нам било»). Загалом лемківський діалект відзначається «мажорним» мисленням і мелосом, схильним до танцювальності, надає перевагу парним козачковим, польковим ритмам («Ей пуст ня, мила, пуст ня»), вальсовим («Понад море, понад море»), мазурковим («Як я сой заспівам красні премілені»). Продовженням «ігрового» мелосу є найрізноманітніші повтори пісенних колін, частин строфи («А там долов, а там долов при Дунаю»), цілих музичних блоків («У тим Уругваю пташкове співают»). На мікрорівні «ігрова» тенденція у формотворенні виявляється в акцентній грі у стосунках поміж словесною і музичною акцентуацією — потраплянням сильних акцентів слова на слабку долю в мелодії і навпаки, що можна вважати наслідком ізометрії в умовах нерозспіваного танцювального ритму. Звідсіль часті дисцендентні ритмічні фігури ямбічного нахилу:

дисцендентні ритмічні фігури ямбічного нахилу
дисцендентні ритмічні фігури ямбічного нахилу

зіставлення поруч двох сильних акцентів у вигляді антиметаболи

зіставлення поруч двох сильних акцентів у вигляді антиметаболи
зіставлення поруч двох сильних акцентів у вигляді антиметаболи

Дуже поширені синкоповані ритми в поєднанні анапесту та амфібрахію:

синкоповані ритми в поєднанні анапесту та амфібрахію
синкоповані ритми в поєднанні анапесту та амфібрахію

До діалектних ознак пісенності з Лемківщини слід віднести улюблені односкладові рефрени (ей, гой), котрі не входять у складочислову систему вірша, можуть попереджати його як предикт («Гей, а не є то, не є, як младі невесце», «Канада є розширена»), роз’єднувати його по середині («А маю я, ей, жену в старим краю»), розширені рефрени (ей я-я, гей йо йой) як у пісні «Гей, поїхав мій милий аж до Гамерики»

Танцювальний характер мелосу — передумова його легкої засвоюваності, міграцій. Моторна танцювальна мелодика є зручною ритмічною матрицею для підтекстовування нових пісенних сюжетів. 3 цим явищем у фольклорній новотворчості зустрічаємося на кожному кроці. Звідсіль і досить часті неузгодженості поміж семантикою словесного тексту, пройнятого не раз трагедійними настроями, та «легенькими» танцювального характеру і мажорного нахилу мелодіями («Мої мамця дома, а я в Америце», «Десь я маю жену в Еуропе», «Маю мужа в Америці», «Писала ні моя жена лист з краю» та ін.) Одначе, в такому контрастному поєднанні тексту і мелодії бачимо не тільки механічний процес адаптації слова в стосунку до придатної для «тиражування» ритмічної матриці, а й зсув у стадіальній еволюції фольклору, порушення в ньому функціонального механізму «раціонального» піснетворення та закономірностей регламентації в стосунках слова і мелодії, а ширше — це амбівалентне відображення світу через жартівливо гротескне — серйозного, сміху крізь сльози. Це характерна риса новітнього фольклору.

На жаль, небагато можемо сказати про виконавсько фонічний бік вміщених тут пісень, оскільки більшість із них, як вже відзначалося, походить із друкованих джерел. В сучасному житті емігрантські пісні — рідкість. Принаймні серед багатьох тисяч пісень що надходили на радіоконкурс «Золоті ключі» (а він є дзеркалом побутуючого зараз фольклору на Україні) не трапилось ні однієї емігрантської. Ті, що пощастило записати в експедиціях 70 — 90 х років у Тернопільській, Чернівецькій, Івано Франківській областях, виконувалися в традиції сольного, камерного співу і, якщо гуртом, то переважно в унісон або з терцовою второю, дуже чітко фіксованою музичною інтонацією. Лише декілька пісень, поданих тут із збірника О. Тимка від бачванських українців з Югославії, мають багатоголосу фактуру. Не виключено, що вони були записані від аматорських ансамблів, котрі вдавалися до незначних обробок.

Новелістичні, громадського змісту, пісні про еміграцію нерідко брали у свій репертуар західноукраїнські лірники і, цілком певно, й самі докладали рук до їх творення. Так, довгу «Бразілійську пісню» («А в Бранзолії весола новина») записав В. Гнатюк від В. Залецького у 1898 р. в Ходачкові Великім Тернопільського повіту, а той вивчив її від лірника, котрий, за словами інформатора, виконував її на жалібний лад. (Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько руській народній словесності /ЗНТШ 1 52, кн В — С 54 — 55). Пісню «А в том року вісімсотнім девятдесятьпятім» (про від’їзд до Бразілії) записав М. Павлик у 1898 р від лірника Д. Рендавця з Луки Великої біля Тернополя, яку нібито склав двоюрідний брат Рендавця Іван Греськів, просячи співати її серед людей і відвертати від еміграції до Бразілії. (Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько руській народній словесності /ЗНТШ 1 52, кн В. — С. 44-45) Пісню «По Канаді ходжу та й думку думаю» записав у 1910 р. Й. Роздольський в селі Худиківці на Тернопільщині від лірника Й. Ковдраша. Емігрантські хроніки набирали виразно епічного характеру завдяки помірно речитативному мелосу та інструментальному супроводу з елементами імпровізації.

Важко судити, як співалися пісні, перейняті з заокеанського канадського збірника (Reading in Canadian Slavic Folklore), у якому надруковані одні тексти. За мовним діалектом, лексикою вони майже не відрізняються від пісень автохтонних середовищ, звідкіль походили емігранти. Із десяти наведених у нашому збірнику канадських зразків, сім мають відповідники у фольклорі західних областей України і добре зберігають генетичні ознаки у мові, сюжетах, смислових утоках. Один із зразків «У Канаді в Манітобі» є яскравим прикладом того, як сюжет давньої української балади про Яцька-вбивцю пристосовано до нових життєвих обставин і як під впливом цих обставин з’явились нові локальні реалії (дія в пісні відбувається «на фармі», за вбивцею Салимоном з’являються полісмани, а його дрібних дітей радять віддати на виховання «в заклади», будинки для дітей)

Серед новозаписаних заокеанських пісень про еміграцію є й варіанти поширеної пісні «Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива», «Ой Канадо, Канадочко, якась нещаслива». Одна одну доповнює на кшталт першовзору, котрий був створений вихідцем із Галичини. Окремі ж заокеанські варіанти імпліфіковані незнаними для галицьких атрибутами, котрі заземлюють їх на новому, специфічному грунті.

Ой Канадо, ти чужино, ти чужино,
Та що ж в тобі так студено?
Тільки сніги та морози,
Повні очі дрібних сльозів

Шлях малозабезпеченого українського трудівника до здобуття певного соціального статусу на чужині був непростим. Спочатку незадоволені убогістю українського населення, влади американського континенту в скорому часі змушені були визнати, що «галичани успішно хазяінують, не викликаючи антипатії місцевих жителів», що «це люди заощадливі, багато працюючі, розумні». (Цитується за працею Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді — К. вид-во АН УРСР, 1960 -С 128, 130). Дослідники еміграції писали про те, що «отримавши дикий, запущений край вони (українці — С. Г.) зробили з нього живну землю своєю працею, невибагливістю, старанністю» (Кузеля З. Записки наукового т-ва ім. Шевченка — Львів, 1912 — Т. 107 — С. 160).

Отже плоди праці, моральних чеснот українського трудівника не забарились у сходах. Добра опінія приносила йому матеріальні винагороди, якими він ділився зі своїми рідними, земляками. Про що думав, за що вболівав, чим радувався — про те й складав оповіді, пісн.і Типово канадські зразки («Заспіваймо си в Канаді», «А в Комарні добре жити») не мають відповідників у фольклорі України. Очевидно, з-за океану прийшов до нас трансформований варіант довгої пісні «По Канаді ходжу та й думку думаю», яку виконують зараз на весіллях, забавах як жартівливу пісню — танець «Канада»

Більш ніж мільойонна українська діаспора не раз ставала у пригоді у складних ситуаціях життя метрополії, провокувала до задуми над переоцінкою національних справ. Емігрантський фольклор є духовною аркою, перекинутою через океан поміж єдинокровним народом. Гама його психологічних настроїв, що змінюється ніби у пришвидшеному темпі, багата — від трагедійних до безжурно-оптімістичних. Поетика невибаглива, реалістична аж до труїзмів. Мелодія новотворів «снується» звичайно із локальних інтонацій, закладених у пам’яті творця, чи носія

У чому ж, нарешті, оригінальність фольклору про еміграцію? Очевидно у виклику фольклорній канонічності, сакральним заборонам, які оберігають і утримують її дома. У ньому чогось більше, ніж дозволено у батьківській хаті, що дисонувало б з уявленнями творця-аборигена більше непередбаченості, неупередженості у зіткненні з новим світом, повернення до «початків» творення з ознаками вільного, безпосередьного, нелукавого примітиву

Емігрантський фольклор неоднорідний, він має два відгалуження про виїзди за межі вітчизни і повернення до неї (рееміграцію) та про іміграцію.

На відміну від «однопростірного» фольклору у стані відносного спокою, емігрантський фольклор «багатопростірний» у стані руху Тим то він являє значний інтерес для простеження динамічних процесів культури, змін її генотипів, збереження та дисперсії національних традицій, їх знакових функцій в етногенному та інонаціональному середовищах. Це фольклор діалогу тою ж народу в різних просторах. Він, як мова, живе в людях, мандрує з ними, має здатність континуувати їхній спосіб мислення, кріпи ти їх національні традиції, їхні кровні інтереси.

С. Й. Грица,
доктор мистецтвознавства