Українські народні пісні
А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Народні пісні-романси

Серед багатьох жанрів і форм української народної творчості важливе місце займає пісня-романс — сольна, переважно лірична пісня (рідше, дует або тріо), що виконується здебільшого з інструментальним супроводом.

Пісня-романс — це, по суті, один з різновидів пісні — поняття більш широкого, яке охоплює різноманітні види хорової і сольної вокальної творчості.

Термін «романс» — іспанського походження. Вже з XVI ст. він вживався для визначення сольної світської пісні з інструментальним, переважно гітарним, супроводом, а в XVIII—XIX ст. набув загальноєвропейського поширення.

Характерними рисами цього жанру є перевага особистих інтимних мотивів, психологічно-заглиблене, деталізоване відображення почуттів та настроїв, наспівна кантиленна мелодика.

В наш час пісні-романси широко розповсюджені і в селах і в містах серед усіх верств суспільства.

Будучи одним з основних видів камерної музики, романси виконуються частіше в домашніх умовах, на дозвіллі, на вечорах, де збираються любителі співу. Це відрізняє їх від багатьох гуртових пісень, які співаються скрізь: у приміщенні і на широкому просторі, під час роботи в полі і на масових народних гуляннях.

Поряд з тим, народні романси часто звучать і на концертній естраді. Вони займають помітне місце в репертуарі багатьох професійних та самодіяльних співаків-солістів.

Порівняно з хоровою піснею, яка повсюди супроводжує людину в її повсякденному побуті, романс є в цілому більш «вибагливим», витонченим видом мистецтва як щодо змісту, так і щодо умов побутування. Та й сама його природа (спів у супроводі інструмента) вказує на те, що для його виконання потрібні відповідні умови.

Якщо у виконанні гуртових пісень при нагоді бере участь кожний, хто хоч трохи володіє голосом, то виконання романсів нерідко передбачає слухання хоча б і невеличкою аудиторією, набуваючи, таким чином, характеру концертності.

Від часу зародження народний романс тісно пов’язаний з професіональною музикою та писемною літературою. Індивідуальне творче начало відіграє тут набагато більшу роль, ніж в інших жанрах пісенного фольклору.

Багато прекрасних романсів створив народ на тексти відомих або й невідомих нам поетів. Побутуючи в усній народній традиції, вони нерідко поширюються в різних варіантах, часом істотно відмінних від своїх літературних першоджерел. Автори текстів багатьох романсів уже забуті, і лише окремі риси змісту та художньо-поетичного стилю вказують на їх літературне походження («Місяць на небі», «Чорнії брови, карії очі», «Ой покрились білим снігом полонини»).

Отже, усність, колективність та безіменність творення, хоч і відіграють велику роль у розвитку цього жанру, не є його обов’язковими ознаками. Найважливішою рисою, яка визначає пісню-романс як один із жанрів фольклору, є усність побутування — довговічне поширення в усній народній традиції. Саме це відрізняє її від романсів, створених професіональними композиторами, серед яких лише окремі зразки, що наближаються своїми художньо-стилістичними рисами до народних пісень, міцно увійшли в побут, збагативши скарбницю українського фольклору. Це, наприклад, такі всім відомі пісні, як «Дивлюсь я на небо» (музика Л. Александрової), «Нащо мені чорні брови» (музика Д. Бонковського), «Тихесенький вечір» (музика К. Стеценка), «Тихо над річкою» (музика П. Батюка) та ін.

Важливу роль у піснях-романсах відіграє інструментальний супровід. У романсах композиторів-професіоналів він є невід’ємним компонентом художньої форми. Розвиваючи мелодичний образ романсу, доповнюючи його зміст, супровід часом розкриває такі його відтінки, які не завжди вдається передати співом.

У народних піснях-романсах, як і взагалі в сольних піснях, супровід є обов’язковим в умовах концертного виконання. В домашньому ж побуті він використовується по можливості. Найчастіше романси виконуються у супроводі фортепіано, баяна, бандури або ж гітари.

Різкої межі між романсом та власне піснею, звичайно, провести не можна. На першому етапі свого розвитку романси обмежувалися переважно строфічною формою, виділяючись з-поміж усіх пісень вказаними особливостями змісту, характером музично-поетичних образів та особливостями виконання.

Але з часом, приблизно з середини XIX ст., у професіональній музиці як українського, так і інших народів романси починають все більше відособлюватись від інших пісенних жанрів. Чимдалі вони все більше виходять за межі строфічної форми, внаслідок чого створюються більш складні й розвинені за формою романси: двохчастинні, трьохчастинні та ін. Пісенна основа в романсах композиторів нерідко змінюється речитативно-декламаційною, що пов’язано почасти з прагненням передати в музиці конкретні інтонації поетичної мови. Безперервно збагачується й розширюється їх ідейно-тематичний зміст та музично-поетичні засоби виразності, що поєднано з бурхливим розвитком всіх інших жанрів професіональної музики та художньої літератури.

Однак у народній творчості помітного відокремлення романсу від пісні не спостерігаємо. Народні романси, в тому числі і романси, які створені композиторами і стали народними, зберігають переважно строфічну форму та пісенний характер мелодики. Тому термін «пісня-романс» є найбільш точним і відповідним природі цього жанру. Народна пісня-романс є до певної міри попередником жанру романсу в професійній музиці, займаючи проміжне місце між професійним романсом та народною ліричною піснею.

Термін «пісня-романс» чи не вперше вжив М. Лисенко у своїй праці «Народні музичні інструменти на Україні». (К., 1955, стор. 8). Задля стислості викладу ми вживаємо також і термін «романс», враховуючи при цьому його неточність по відношенню до народної пісні.

Пісня-романс виникла на Україні приблизно в другій половині XVIII ст. Якраз у цей період вона набуває таких форм, які дозволяють говорити про неї як про самостійний жанр.

Розвиток романсу — тривалий і дуже складний процес. Саме романс був тим видом мистецтва, в якому найактивніше відбувалося взаємодіяння й схрещування, з одного боку, усної народнопісенної творчості, а з другого — писемної літератури та професіональної музики, які привносили з собою різнорідні художні течії та впливи. Власне й сам жанр романсу виник як результат цього взаємодіяння народного та професіонального мистецтва.

Формування пісні-романсу тісно пов’язане з розвитком світських тенденцій в українській культурі XVII—XVIII ст., який проходив паралельними руслами в усіх її галузях: літературі, музиці, театрі і т. д.

Одним із цікавих явищ українського музичного мистецтва цього періоду є так звані канти — хорові побутові пісні. Основні їх стильові ознаки: куплетна форма, переважно трьохголосний виклад, чітка ритміка. Будучи відгалуженням поширеного в той час на Україні «партесного» культового співу, канти були разом з тим одним із перших жанрів світського писемного мистецтва.

Тематика кантів була дуже різноманітною. Поряд з «покаянними» та моралізаторсько-повчальними кантами духовного змісту (частіше вони називалися «псалмами») широко побутували любовно-ліричні, преславні, застольні, жартівливі та сатиричні. Творцями та виконавцями кантів були переважно представники середніх верств суспільства: семінаристи, вчителі, дрібні урядовці, нижче духівництво, церковні півчі та ін. Поширювалися канти головним чином в рукописних збірниках та усним шляхом. Автори текстів та музики здебільшого не вказувалися, навіть якщо це були й відомі на той час поети та композитори.

Ряд кантів любовно-ліричного та жартівливого змісту, відомих нам із рукописних збірників XVIII ст., за своїм характером наближається до народнопісенної творчості («Йшов казак з Украины», «Два каплуна-хоробруна жито молотили», «Щиголь тугу мает» та ін. (Т. Ливанова, Русская музикальная культура XVIII века, М., 1952, нотний додаток, стор. 38.)). Фактично це народні пісні, записані в типовому для того часу трьохголосному «кантовому» викладі.

Окремі з таких пісень, як наприклад, «Ах под вишнею, под черешнею», дійшли до нас і в багатоголосному, і в одноголосному варіантах. Хоровий «кантовий» варіант пісні вміщено у «Вертепі» П. Галагана, запис якого відноситься до XVIII ст. (Малорусский вертеп, «Киевская Старина», 1882, т. IV.), а одноголосний — у збірнику М. Львова — І. Прача (перше видання — 1790 р.).

Ах под вишнею, под черешнею
Ах под вишнею, под черешнею ноти

Цю пісню можна вважати одним із найбільш ранніх зразків української пісні-романсу. Її музично-поетична форма має типові для цього жанру риси: квадратно-симетричну будову строфи, чітку ритміку, просту й визначену ладово-гармонічну структуру. Особливої уваги заслуговує те, що основою ладово-гармонічної будови тут виразно виступають елементи мажоро-мінорної системи. Для свого часу це було відносно новим явищем, яке мало безпосередній зв’язок з міським побутовим музикуванням та загальним розвитком світських раціоналістичних тенденцій у всій європейській культурі.

Пізніше, в XIX ст., канти занепали і поступово припинили своє існування, поступившись місцем іншим жанрам, в тому числі романсові. Хоча за своїм характером трьохголосний хоровий кант істотно відрізнявся від свого наступника — романсу, він відіграв дуже важливу роль у розвитку мажоро-мінорної функціональної системи та силабо-тонічного віршування, на основі яких пізніше сформувався жанр сольної пісні-романсу.

Поряд із кантами, приблизно в той же період, на Україні поширюється так звана «пісня-вірша», або, інакше, «світська пісня». Це також один із перших в українській літературі видів світської поетичної творчості, яка з цього часу все більше витісняє релігійну тематику. Поширювалися пісні-вірші переважно в рукописних збірниках, головним чином тому, що можливості для друкування творів світського змісту були в той час дуже обмежені.

Творці пісень-віршів, як і творці кантів, лишалися здебільшого невідомими. До нас дійшли імена лише окремих авторів пісень та власників збірок. Це З. Дзюбаревич, О. Падальський, І. Пашковський, Я. Семержинський, І. Бачинський, Левицький та інші.

Твори цих авторів, а також і безіменні пісні-вірші, що дійшли до нас, виявляють досить значну ідейно-тематичну різнобічність. Значного поширення набули вірші на історичну тематику, вірші героїко-патріотичного та сатиричного змісту, а також ліричні вірші сентиментального характеру. Саме останні найчастіше клалися на музику і виконувались як пісні, нерідко з супроводом музичних інструментів. До нас дійшло чимало записів мелодій таких пісень.

Терміном «пісня-вірша» користується О. Я. Шреєр-Ткаченко у своїй праці «Українська пісня-романс в її джерелах і розвитку», К., 1947 (рукопис зберігається в Київській консерваторії). Цінними джерелами для вивчення історії українського романсу та ознайомлення з старовинними піснями літературного походження є також збірка «Пісні та романси українських поетів» (том І, К., 1956), впорядкована Г. Нудьгою, та робота М. Грінченка «Український романс» (Вибране, К., 1959).

Мова пісень-віршів спочатку була нерідко штучною, насиченою старослов’янізмами та полонізмами, що йшли від шкільної, «книжної науки». В ній ще не був цілком переборений і вплив церковної схоластики, яка сковувала розвиток літератури та мистецтва. Однак чимдалі вона все більше звільняється від пут сухої шкільної піїтики, наближаючись до народної мови. Ось кілька популярних пісень-віршів, поширених у рукописних списках XVII—XVIII століття: «Ой біда, біда мні чайці небозі», «Скажи мені, соловейку, правду», «Ой перестань, перестань до мене ходити», «Перепеличенька я невеличенька». Зміст та музично-поетичні образи цих пісень-віршів розвивалися у тісному зв’язку а народно-пісенними традиціями. Тут знаходимо типові для народних пісень психологічні паралелізми, постійні епітети, типову народну символіку, використання образів природи, чітку строфічну будову вірша. Окремі з цих творів вдосконалились і відшліфувались в усній традиції, ставши популярними народними піснями.

Перші записи мелодій цих пісень, як можна бачити з нижченаведеного прикладу, ще досить схематичні. Інструментальний супровід, наявність якого при їх виконанні можна припускати, тоді ще не записувався. (Роль бандури, як інструмента, що вже тоді широко використовувався для супроводу українських пісень, відмічав, зокрема, М. Львов у передмові до пісенного збірника, виданого спільно з І. Прачем.)

Ой біда, біда мні чайці небозі
Ой біда, біда мні чайці небозі ноти

Важливу роль у розвитку української пісні-романсу відіграла музично-поетична творчість видатного українського філософа й письменника Григорія Сковороди. Він є автором ряду популярних у свій час кантів а також і солоспівів, музику до яких він складав сам. Щоправда, мелодій своїх пісень Сковорода не записував, відомо лише, що він виконував їх у супроводі різних інструментів.

Отже, існуючі записи пісень Сковороди — це народні варіанти або ж переробки його власних мелодій. Такі популярні поезії Сковороди, як «Всякому городу нрав і права», «Стоїть явір над горою», є ранніми зразками українського романсу. Як справедливо зауважує М. Грінченко, в цих творах відчувається яскрава творча індивідуальність автора, вплив його гуманістичної філософії (М. Грінченко, Вибране, К., 1959, стор. 225.). Використана І. Котляревським у «Наталці Полтавці» пісня «Всякому городу нрав і права» здобула широку популярність у музичній редакції М. Лисенка.

У порівнянні з кантом, який виконувався переважно хором, сольна «пісня-вірша» була гнучкішою за формою, придатнішою для вияву особистих почуттів. Своїм походженням та побутуванням вона, як і кант, була тісно пов’язана з міським побутом. Саме в сфері домашнього побутового музикування найактивніше проходив процес розвитку гомофонно-гармонічного мислення, на основі якого формувався стиль сольної пісні-романсу. Не останню роль у цьому процесі відігравала й та обставина, що якраз у музичному побуті міста проходило активне взаємопроникнення культур різних народів.

Показовим прикладом щодо цього може служити відома пісня «Їхав козак за Дунай», автором якої є, як вважають, український козак Семен Климовський, що жив у першій половині XVIIІ ст. У наступному столітті ця пісня здобула величезну популярність у багатьох країнах Європи. З’явилися її переклади німецькою, французькою та іншими мовами.

Їхав козак за Дунай
Їхав козак за Дунай ноти

Мелодія пісні має цілком світський і, як на той час, справді новаторський характер. В ній неначе передбачено шляхи розвитку сольної пісенної лірики на всю наступну епоху. Чітка, виразна ритміка, строга пропорціональність окремих фраз, секвенційний розвиток мелодики, ладотональна стійкість і визначеність, мажоромінорна основа з чергуванням основних функцій (Т і О) і, нарешті, автентичні каданси з підвищеним ввідним тоном — всі ці риси одержали дальший розвиток і в жанрі народних пісень-романсів, і в професіональній музиці.

Таким чином, побутовий світський кант та «пісня-вірша» є найближчими попередниками української пісні-романсу по лінії професіонального мистецтва та художньої літератури.

Поряд з художньою літературою чималий вплив на розвиток цього жанру мав театр. Вже в старовинному українському ляльковому театрі «вертепі», перші рукописні записи якого відносяться до XVIII ст., зустрічаються у вигляді вставних номерів ліричні солоспіви, близькі своїм характером до пісень-романсів. Такою є, наприклад, пісня козака-запорожця «Та не буде лучче, та не буде краще» (Малорусский вертеп, «Киевская старина», 1882, т. IV, нотний додаток № 15.).

В багатьох театральних п’єсах-водевілях кінця XVIII—початку XIX ст. сольні пісні-романси використовуються здебільшого як вставні номери. Та згодом вони стали вживатися і як засіб характеристики окремих персонажів.

Особливе місце в історії українського музичного театру посідає славнозвісна «Наталка Полтавка» І. Котляревського, яка значною мірою побудована на піснях. Деякі з них, як наприклад, «Сонце низенько», «Віє вітер горою», «Ой під вишнею» та інші, автор запозичив з фольклору, а деякі — «Чого вода каламутна», «Віють вітри», «Ой я дівчина Полтавка» — створив сам за народними мотивами. Останні пісні також стали народними.

Всі вони відіграють в опері (музику її написав на основі народних мелодій М. Лисенко) певну драматургічну функцію, розкриваючи почуття та характери окремих дійових осіб. Цьому, безперечно, сприяло те, що й самий сюжет твору побудований на народно-пісенних мотивах. Недарма відомий український вчений Із. Срезневський назвав «Наталку Полтавку» першою збіркою пам яток української народності, взірцем для всіх наступних.

Важливе місце пісня-романс посідає і в п’єсах інших авторів: Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), С. Писаревського («Купала на Івана»), В. Александрова («За Німан іду», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), М. Кропивницького («Вій», «Зальоти соцького Мусія») (Цікаво нагадати, що видатні українські актори М. Садовський, М. Кропивницький, М, Заньковецька і П. Саксаганський були прекрасними знавцями та виконавцями народних романсів. Всебічно обдарований М. Кропивницький сам створив ряд пісень та романсів, що стали народними: «Соловейка», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Удовицю я любив» та ін.

Розвиток жанру народного романсу, збагачення його новим ідейно-тематичним змістом, новими образами весь час відбувався паралельно з розвитком літератури та професіональної музики. Якщо XVIII століття є періодом становлення цього жанру, то XIX століття можна вважати періодом його розквіту. Саме в цей час з’являється велика кількість яскравих, художньо завершених пісень-романсів, які стали класичними.

Чималий вплив на розвиток пісні-романсу мала творчість українських поетів-романтиків В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, С. Писаревського. Провідна тематика їх ліричних поезій — самотність, нещаслива доля, туга за минулим тощо. В них знайшли відображення невдоволеність навколишньою дійсністю та бажання втекти від неї в якийсь інший, кращий світ, створений їх власною фантазією.

Незважаючи на пасивно-споглядальний характер та певну ідейно-тематичну обмеженість, в їх творчості приваблює щирість почуттів, близькість до народнопісенної лірики. Саме яскраво виражена пісенність, музикальність і сприяла популяризації їх віршів.

Могутній вплив на українську народну пісню виявила творчість Тараса Шевченка. Овіяні духом щирої народності, поезії Шевченка надзвичайно близькі до народних пісень і своїм змістом, і поетичною формою. Разом з тим, вони позначені неповторно яскравою творчою індивідуальністю великого художника.

Мелодії до багатьох із них створив сам народ, який ще за життя поета почав складати музику на тексти Великого Кобзаря. Народними піснями стали також і окремі твори відомих нам композиторів на слова Шевченка. Це — «Нащо мені чорні брови» (мелодія Д. Бонковського), «Реве та стогне» (мелодія Д. Крижанівського) та ряд інших.

В народних піснях-романсах на слова Шевченка надзвичайно правдиво і глибоко відбито думки й переживання простих людей з народу. Тут і характерний для творчості поета образ самітньої зрадженої і скривдженої дівчини («Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови»), і образ безталанного козака, який, не знайшовши щасливої долі, гине на чужині («Тече вода в синє море»), і образ чумака, що помирає, всіма забутий, у дорозі серед степу («Ой не п’ються пива-меди»), і образи рідної української природи («По діброві вітер виє», «Плавай, плавай, лебедонько»).

В окремих романсах розкривається громадська туга поета, його вболівання за долю рідного краю та свого народу («Думи мої», «Все йде, все минає», «Єсть на світі доля»).

Важливу роль у розвитку українського романсу відіграла також творчість видатних українських поетів — С. Руданського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, С. Воробкевича і багатьох менш відомих або й зовсім невідомих поетів з народу, кожен з яких збагатив народно-пісенну культуру новими художніми образами й настроями, властивими його творчій індивідуальності. Велику й дуже корисну роботу по виявленню й збиранню народних пісень літературного походження та встановленню їх авторства здійснив літературознавець і фольклорист Г. Нудьга. (Див. «Пісні та романси українських поетів», в двох томах, К., 1956 і «Пісні та романси українських радянських поетів» К., 1960).

Особливо слід відзначити заслуги художньої літератури у збагаченні народнопісенної творчості суспільно-політичними мотивами, ідеями революційної боротьби проти національного та соціально-економічного гніту. Проте у сольних піснях-романсах суспільно-політичні мотиви відображаються в більш інтимному плані, головним чином, крізь призму особистих настроїв та почуттів людини. Яскравим прикладом може служити пісня «Зелений гай, пахуче поле» на слова П. Грабовського. В ній змальовано особисті переживання поета-революціонера, борця за свободу рідного народу, закутого в неволю царськими катами.

Цікавим зразком пісні-романсу суспільнополітичного змісту є також «За Сибіром сонце сходить» (слова Я. Комарницького). Активний бунтарський протест проти безправ’я й гноблення трудящих за феодально-кріпосницького ладу виражено тут у формі ліричної сповіді народного месника-героя.

Надзвичайно важливу роль у розвитку романсу (як народного, так і професіонального) відіграла народна лірична пісня. Традиції сольного виконання українських пісень дуже давні. Такі різновиди української народнопісенної лірики, як козацькі, чумацькі, бурлацькі, родинно-побутові пісні, внаслідок самих умов побутування дуже часто виконувались соло. Думи — типово сольний жанр, як правило, виконувались солістами-кобзарями в супроводі бандури (рідше — торбана або ліри). Поряд з думами до репертуару кобзарів входили також і пісні різних жанрів, зокрема історичні.

Важливу роль думи та історичної пісні в становленні жанру українського романсу відзначав, зокрема, відомий український музикознавець і фольклорист М. Грінченко. (Див. «Вибране», К., 1956, стор. 189).

Мелодика багатьох історичних пісень цілком підпорядкована нормам гомофонно-гармонічного мислення, а їх виконання передбачає інструментальний супровід. Це, наприклад, такі відомі пісні, як «Ой Морозе, Морозенку», «Ой п’є Байда», «Ой не гаразд, запорожці» та інші.

Окремі з них, як наприклад, «Ой біда, біда чайці небозі», «За Німан іду», «Їхав козак за Дунай» та ін., своїм походженням пов’язані з писемною літературою, на що вказують деякі особливості музично-поетичного стилю. їх можна було б назвати піснями-романсами на історичну тематику.

Тісну спорідненість з романсами виявляють також численні народні пісні про кохання, про жіночу долю. Пригадаймо хоча б такі відомі солоспіви, як «Зеленая ліщинонько», «Не співайте, півні», «Ой у полі тихий вітер віє», «Ой ішов козак з Дону», «Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране» та ін. Визначити час виникнення цих пісень досить важко. Однак безсумнівним є те, що, будучи джерелом розвитку народного романсу, подібні пісні й самі зазнали впливу романсового стилю. Тому ряд народних ліричних пісень ми можемо умовно віднести до пісень-романсів, виходячи з їх змісту та характеру музично-поетичних образів.

Як уже відмічалося, основною сферою розвитку романсу було домашнє побутове музикування, в якому поряд з хоровим співом активно розвивалися традиції сольного виконання з інструментальним супроводом. Народні пісні, які в сільському побуті виконувались переважно хором без супроводу, потрапляючи в міський домашній побут, нерідко видозмінювались, пристосовувались до особливостей сольного або ансамблевого виконання з супроводом і набували, таким чином, деяких стильових ознак романсу.

Цей процес був цілком закономірним, і було б невірним вбачати в ньому псування народних пісень, хоча на перших порах інколи це траплялося. Нерідко й самі збирачі та гармонізатори дещо «підправляли» та видозмінювали народні мелодії, намагаючись узгодити їх із нормами шкільної науки, на засадах якої вони були виховані.

Показово, що перші друковані збірники російських та українських пісень (В. Трутовського. М Львова — І. Прача та ін.) були розраховані саме на домашнє побутове музикування. Відбираючи для своїх збірників, насамперед популярні у міському побуті пісні, упорядники часто подавали їх у власній редакції з фортепіанним супроводом. Окремі з них — це типові зразки народних пісень-романсів («Ой кряче, кряче та чорненький ворон», «Ой коли я Прудивуса любила», «Ах под вишнею, под черешнею», «Ехав козак за Дунай» та ін.) (Див. В. Трутовский, Собрание русских простих песен с нотами, М., 1953, стор 109—111; Львов — Прач, Собрание народних песен с их голосами, М„ 1955, стор 295, 309).

Репертуарний характер мали й пізніші збірники українських пісень: Вацлава з Олеська (1833), М. Максимовича — О. Аляб’єва (1834), А. Коципінського (1861), А. Єдлічки (1861), В. Александрова (1887). Сольна пісня-романс посідає в них дуже важливе місце.

Міський побутовий романс, у свою чергу, виявив і тепер виявляє помітний вплив на музичний побут села і на протяжну селянську пісню.

Вживаючи досить умовне визначення «міський романс», ми маємо тут на увазі, насамперед те, що романс є найбільш характерним жанром для міського побуту. Селянська ж пісня і сільський побут відіграли в розвитку цього жанру загалом не менш важливу роль. Розмежувати сільську та міську пісню в наш час взагалі нелегко,— настільки переплелися вони між собою і щодо змісту і щодо музично-поетвчного стилю.

Цікаво відзначити, що ряд популярних народних пісень побутує в наш час у цілком відмінних музичних варіантах, які співіснують паралельно, представляючи зовсім різні музичні стилі. Одні з цих варіантів мають типово романсовий характер, інші ж витримані в стилі підголоскової поліфонії («Ой не світи, місяченьку», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Стоїть явір над водою» та ін).

Отже, в деяких випадках один і той же пісенний текст може трактуватися і як романс, і як гуртова пісня, залежно від характеру мелодики та її викладу, які відіграють у даному разі вирішальну роль. Це є ще одним підтвердженням того, що різні види та жанри народної музично-поетичної творчості не існують відокремлено, їх постійні взаємовпливи та взаємопроникнення нерідко руйнують умовні межі, встановлені між ними наукою, завдаючи чималого клопоту теоретикам-дослідникам.

* * *

Романс — це перш за все ліричний жанр музично-поетичного мистецтва, в якому глибоко і всебічно розкривається внутрішній світ людини, її інтимні почуття, думки та настрої. Це, однак, не виключає наявності в багатьох романсах епічних елементів, тим більше, що в українській народнопісенній творчості епос та лірика особливо тісно переплітаються.

Слід зауважити, що у визначенні самого жанру романсу серед музикознавців та літературознавців помічається деяка розбіжність поглядів. Якщо музикознавці вважають романс переважно ліричним жанром, то деякі літературознавці, навпаки, відносять його до епосу. Приналежність літературного романсу до епосу обстоює, зокрема, С. Шаховський у статті «Малі форми віршованого епосу» («Літературна газета» від 22 вересня 1959 р.).

Діапазон охоплення різноманітних сторін життя в романсах досить широкий. Поряд з відображенням суто інтимних переживань та почуттів людини, які посідають у романсах чільне місце, в них відбилися також соціаль-побутові та суспільно-політичні мотиви, історико-героїчна тематика і т. п.

Чи не найбільше українських народних романсів присвячено темі кохання. Почуття глибоко індивідуальне й інтимне, кохання розкривається в народній пісні-романсі з усією повнотою й багатогранністю. Тут і щасливе взаємне кохання, і нещасливе, сповнене мук і страждань, тут і туга за коханим в розлуці, хвилюючі зустрічі, тривожні прощання, ревнощі, зрада і т. п. Бурхливі прояви радості змінюються романтичною замріяністю, пекуча туга — філософсько-споглядальною лірикою.

В народних піснях про кохання з величезною художньою силою оспівується й возвеличується життя, фізична й духовна краса людини. Все, що пов’язане з коханим чи коханою, опоетизовується, набуваючи особливого змісту, краси й принадності:

Чорнії брови, карії очі —
Темні, як нічка, ясні, як день!
Ой очі, очі, очі дівочі.
Де ж ви навчились зводить людей?

Ці слова звучать справжнім гімном дівочій красі. Мелодія пісні на диво органічно поєднана з текстом, створюючи вкупі з ним радісно-піднесений, узагальнений музично-поетичний образ, її широкий діапазон, стрімкі зльоти у верхній регістр прекрасно відтворюють збудженість і піднесеність настрою, гаряче прагнення до життя, до щастя.

Ось іще приклад:

В чарах кохання моє дівування.
Хочу я вільно, як пташка прожить!
Вільне кохання, вільне обрання, —
Серденьку воля, як хоче любить!

Могутнім життєстверджуючим пафосом пройнятий кожний рядок цієї чудової пісні. Палке серце дівчини прагне великого самовідданого кохання. Гаряче й пристрасно проголошує вона свободу почуття і кидає рішучий виклик зашкарублому міщанству з його забобонами й передсудами:

Нащо питати, якого кохати? —
Серденько зразу вгадало само.
Нащо шукати, которий багатий? —
Там, де багатство, там певне ярмо.

Прекрасний образ української дівчини! Неначе уявляєш її перед собою: гордо відкриту назустріч всьому прекрасному і готову безжально висміяти всяку потворність, яка насмілиться зачепити її на життєвому шляху.

Зовсім інший образ постає перед нами в пісні «Ой ти, місяцю-зоре».

Ой ти, місяцю-зоре,
Та світи на все поле,—
Там десь моя миленькая
Та й пшениченьку поле.

Характер пісні спокійний, задумливий, лірично-споглядальний. Тут перед нами зосереджені роздуми людини (можливо, вже й немолодої), яка тонко відчуває красу природи й поезію праці, хоч і виявляє певну стриманість у почуттях, її любов не має зовнішніх бурхливих проявів, але вона глибока й поетична. Особливо це відчувається в мелодії: плавна, зосереджена, неквапна, з спокійно-розважливими цезурами після кожної фрази, вона якраз і створює в нашій уяві образ «статечний» і стриманий. Це стане тим більш помітним, якщо порівняти її хоча б з такою піснею, як «Чорнії брови, карії очі».

Ще по-іншому оспівується кохання в піснях «Ой на гору козак воду носить», «Козак од’їжджає, дівчинонька плаче». Дівчина здатна йти на будь-які жертви, терпіти злигодні похідного козацького життя, аби тільки бути разом з милим.

Мотив прощання та розлуки дівчини з козаком є одним з найхарактерніших для українського пісенного фольклору, зокрема для романсів. Саме романс, в силу своєї специфіки, є особливо зручним для втілення цього суто інтимного мотиву.

Розлуку коханих в минулому здебільшого викликали війни, рекрутчина, заробітчанські мандрівки по чужих землях («Їхав козак за Дунай», «За Німан іду», «Ой покрились білим снігом полонини»).

Причиною нещасливого кохання в численних старовинних романсах виступає соціальна нерівність закоханих. Приватна власність, матеріальні розрахунки та злиденне існування нерідко, мов іржа, роз’їдали свідомість людей, заважаючи їм вільно й безпосередньо віддаватися своїм почуттям. Прикладами можуть служити такі відомі пісні-романси, як «Там, де Ятрань круто в’ється», «Віють вітри, віють буйні», «Ні, мамо, не можна нелюба любить» та ін.

Великого поширення в народних піснях-романсах на тему кохання набув мотив зради. Зрада частіше виступає в піснях на фоні вірного кохання. Співставляючись поряд, обидва ці мотиви утворюють глибокий психологічний контраст («Ой не світи, місяченьку», «Не питай, чого в мене заплакані очі», «Скажи, за що тебе я полюбила»).

Інколи в народних піснях виступають також ревнощі, породжені зрадою або підозрою в зраді. Це почуття зображується як природне й загалом позитивне, бо воно здебільшого поєднується з вірним коханням. Симпатії народу завжди на стороні скривджених зрадою. Проте в деяких піснях, зокрема у відомій пісні-баладі «Ой не ходи, Грицю», розповідається про трагічні наслідки, до яких інколи призводять ревнощі та зрада.

Зауважимо тут принагідно, що балади — переважно сольні пісні оповідального характеру з чітко окресленим драматичним сюжетом — частково входять до романсів як один із різновидів. Насамперед, це стосується балад, які мають спільні з романсами риси музично-поетичного стилю.

Серед численних родинно-побутових пісень варто виділити групу пісень-романсів про тяжку жіночу долю.

Це, насамперед, романси на слова Т. Шевченка— геніального співця жіночої долі («Ой одна я, одна», «Така її доля», «Нащо мені чорні брови», «Ой люлі, люлі, моя дитино»), а також «Ні, мамо, не можна нелюба любить» (слова Є. Гребінки), «Кажуть люди, що-м щаслива», «Чи я в лузі не калина була» та ін. Зворушливо й правдиво змальовуються в них гіркі переживання самітної, безправної в минулому жінки.

Як уже зазначалося, назва «романс» закріпилася в основному за ліричними піснями літературного походження, в яких розкриваються переважно інтимні почуття людини, і особливо за піснями любовного змісту.

Проте й серед суспільно-побутових та історичних пісень є чимало зразків, що мають окремі стильові риси романсу. Такими є вже згадувані «Ой біда, біда чайці небозі», «Гомін, гомін, по діброві», «За Німан іду» та ряд інших,

В піснях-романсах цього типу знайшли своє втілення народна героїка, патріотичні ідеї захисту рідної вітчизни від ворогів та боротьби за кращу долю народу.

Добрий вечір тобі, зелена діброво
Добрий вечір тобі, зелена діброво ноти

Це одна з численних пісень нашого народу, в яких він втілив свій героїчний гордий дух, невгасиму любов до свободи. Проте втілення героїчного образу досягається тут цілком оригінальними засобами, найбільш придатними якраз для ліричного солоспіву, а саме — за допомогою поетичної розмови-діалогу козака з «зеленою дібровою» та «темним байраком», які уособлюють в собі простір, широту — волю, якою він дорожить над усе в світі.

В мелодиці пісні не помічаємо тієї скутості рамками мажоро-мінорної системи, яка є типовою для суто міського романсу. Секундове (не кварто-квінтове) співвідношення ладотональних устоїв, так звані «хроматизми на віддалі», відносно вільна ритміка споріднюють її з протяжними ліричними піснями, для яких ці риси є найбільш характерними.

Поєднання й переплетення стилістичних прикмет романсу та протяжної ліричної пісні спостерігаємо і в ряді інших солоспівів на історичну тематику («Гомін, гомін по діброві», «Стоїть явір над водою»). Окремі з них, як наприклад, «Ой сів пугач на могилі», «Ой біда, біда чайці небозі», побутують і в сольних і в хорових варіантах. Проте в хоровому викладі їх мелодика зазнає здебільшого досить істотних видозмін, пристосовуючись до особливостей колективного виконання.

Окремі зразки романсової лірики трапляються й серед бурлацьких, чумацьких та заробітчанських пісень. До таких можна віднести пісні «Ой не п’ються пива-меди», «Ох і не стелися, хрещатий барвінку». Гіркі поневіряння тих, хто змушений був кидати рідні оселі й шукати щастя на чужині, надзвичайно яскраво й глибоко змальовано в піснях «Чуєш, брате мій» (виконується як соло, так і хором), «Тече вода в синє море», «Ой покрились білим снігом полонини», «На чужині тяжко жити».

На чужині тяжко жити,
Мов той камінь підоймити,
Камінь здійму — відпочину,
На чужині марно згину.
Бо чужина — не родина,
Плаче серце, мов дитина,
Плаче воно — знає чого:
Нема правди ні від кого.

Велике горе чується в цих словах. Віриться, що зміст цієї, як і багатьох інших пісень-романсів, має автобіографічний характер, що тут співається про глибоко відчуте й пережите. Цілком можливо, що ця пісня, як і «Чуєш, брате мій», народилася в трагічні часи масової еміграції трудящих Західної України за кордон (записана вона в Чернівецькій області).

Надзвичайно поширеними в українській пісенно-романсовій ліриці минулого є мотиви самотності, шукання долі, невдоволення оточуючою дійсністю.

Як уже відмічалося, ці мотиви особливо типові для творчості українських поетів-романтиків, з якою тісно пов’язаний розвиток народного романсу. Нерідко ці мотиви поєднуються із спогадами про героїку минулого та козацьку волю, яка часом дещо ідеалізується і в творчості цих поетів, і в народній свідомості («Віє вітер, віє буйний», «Та не жур мене, моя мати» тощо).

Гаряче поривання до якогось невизначеного світлого ідеалу, пристрасне бажання визволитися з тенетів сірої міщанської буденщини, яка так гнітила людську особистість за царизму, виражено, наприклад, у широко відомому романсі «Дивлюсь я на небо» (слова М. Петренка). До нього наближається своїм змістом також пісня «Та не жур мене, моя мати». В тяжкій тузі козака за волею, в його прагненні вирватися десь на простір, подалі від людей, чується щось визивне й непримиренне, палкий внутрішній протест великої й вільної душі, здатної на величні подвиги, але змушеної задихатися в гнітючому оточенні.

Пісні, в яких розкриваються мотиви самотності й безталання, здебільшого позначені психологічною глибиною й драматизмом. Серед них чимало творів високого поетичного натхнення й великої сили художнього узагальнення. Такі пісні, як наприклад, «Скажи мені правду», «Ні родини нема, ні дружини», «Ой одна я, одна», сповнені глибоко трагічного звучання і становлять не що інше, як зворушливу щиру сповідь людської душі.

Окремо варто згадати такі романси, як «Втіш мене, занедужала я», «Ой принесіть мені пролісків з лісу», «Скажи, чому не цвіте більше май». В них звучать мотиви розпачу й безнадії, викликані або ж тяжкою недугою, або ж нещасливим коханням.

Подібні пісні часом наближаються до сентиментальних «жорстоких» романсів, поширених у російському міщанському побуті минулого. Однак характер їх здебільшого відмінний: у них не відчувається тієї «надривності» й гіпертрофії почуттів, що йдуть від «циганщини» та міщанського «жорстокого» романсу.

Можна твердити, що «жорстокий» романс в українському побуті не дістав скільки-небудь помітного розвитку, хоч окремі зразки псевдонародної й песимістичної романсової лірики інколи й зустрічаються («На захід сонце вже схилилось», «Як лиш сонце зайде», «Пропала надія, забилося серце»). Тут можна згадати також і штучні «малоросійські» романси колишніх двірських музикантів — торбаніста Г. Відорта, Т. Падури та інших, які в свій час мали деяке поширення на Україні, головним чином, у поміщицьких маєтках.

Цікаві своїм змістом романси, в яких розкривається туга за молодістю. Здебільшого — це овіяні легким смутком спогади, сповнені глибоких філософських узагальнень. Часом тут промайне й ледь помітна усмішка, викликана згадкою про молоді літа, дні радості й кохання.

Стоїть гора високая,
Попід горою гай, гай...
Зелений гай, густесенький.
Неначе справді рай.

Мабуть, не знайдеться на Вкраїні людини (та й не тільки на Вкраїні), яка б не знала цієї пісні. Чарівні картини української природи, верби, що задумливо схилились над водою, навівають спогади про давно минулі дні, про молодість, що пройшла і вже не вернеться... Все це пройняте елегійним, на диво задушевним настроєм, повите легким серпанком смутку.

Великий інтерес становлять романси, в яких відбито філософські роздуми про рідний край та його природу («Думи мої», «Родимий краю, село родиме», «Ой Дністре мій, Дністре»), про життя і смерть («Я бачив, як вітер берізку зломив»), про багатство і бідність («Ой доле людськая») та інші подібні мотиви. Характер таких романсів здебільшого зосереджено-споглядальний, в них відчувається прагнення глибше пізнати життя, осмислити й пояснити різні сторони суспільних відносин.

Взагалі народним пісням-романсам, як і романсам композиторів-професіоналів, властиві глибокодумні й психологічно-заглиблені мінорні настрої.

Пісні ж жартівливого змісту з рухливим і жвавим характером виконання здебільшого до романсів не відносять. Проте окремі з них за своїми музично-стилістичними ознаками, безперечно, можуть бути названі піснями-романсами.

Це такі всім відомі пісні, як «Ой казала мені мати», «Гандзя», «Чом, чом не прийшов», «А вже третій вечір» і ряд інших.

У формуванні пісень цього типу, як і всіх інших пісень-романсів, відіграли важливу роль домашній музичний побут народу та концертна естрада. Побутування їх на концертній естраді призвело до вироблення традиційних виконавських прийомів (відповідні динамічні нюанси та варіаційні видозміни в певних місцях мелодії, інструментальні перегри між куплетами та ін.).

Величезну роль у народних романсах відіграють картини природи. Створюючи певний настрій, вони служать здебільшого тлом, на якому розгортається сюжет твору. Так, наприклад, якщо в піснях «Вечір надворі» або «Місяць на небі» вже самий початок схиляє нас до спокійних світлих мрій і почуттів, то в пісні «Гуде вітер вельми в полі» картина природи органічно узгоджується з бентежним і сумним настроєм безталанного козака.

В окремих випадках образи природи пронизують всю пісню наскрізь, відіграючи тим самим вельми важливу драматургічну функцію («Ой не світи, місяченьку», «Повій, вітре, на Вкраїну»). В цих піснях «місяченько» та «вітер» одухотворяються й персоніфікуються, стаючи ніби самостійними дійовими особами, з якими закохані діляться переживаннями.

В романсі «Тече вода в синє море» образ безмежного бурхливого моря, проходячи через увесь твір, надзвичайно поглиблює його психологічний зміст, підкреслюючи трагізм долі самотнього козака, загубленого на чужині.

Серед народних романсів зустрічаються й зразки більш-менш «чистої» пейзажної лірики, що для інших жанрів фольклору не властиво. Такі пісні перейшли в народну творчість переважно з літератури («Вечоріє і темніє», «По діброві вітер виє», «Тихесенький вечір» та ін.). Тут природа виступає головним об’єктом художнього зображення, а людина відступає дещо на другий план, хоч присутність її, звичайно, відчувається у кожному рядку. Так, у пісні «Зірна літня нічка» сцена прощання дівчини з парубком ніби доповнює поетичну картину тихої ночі, не порушуючи її величного спокою.

Пісні, в яких змальовуються вічні й нев’янучі картини природи, відзначаються нерідко особливою глибиною художнього узагальнення. Адже оспівується в них не природа взагалі, а рідна земля, з якою нерозривно пов’язане життя людей.

Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому!

У цьому звертанні дівчини до «місяченька» чується типово український ліризм та сердечність. В своєму замилуванні природою творці пісень одухотворяють і місяць, і зорі, і вітер, і коня вороного, і соловейка, і кожну билинку в полі. Одухотворяються ж вони з природної людської потреби поділитися з навколишнім світом своїми почуттями, своїм горем і радістю. Прикладів можна навести безліч. Згадаймо хоча б такі пісні, як «Ой зійди, зійди, ясен місяцю», «Добривечір тобі, зелена діброво», «Повій вітре, на Вкраїну», «Зоре моя вечірняя», «Чи я в лузі не калина була» і багато інших.

Такі основні, найбільш типові мотиви українських народних романсів.

* * *

Процес розвитку пісні-романсу в післяжовтневу епоху характеризується рядом нових особливостей.

Якщо в минулому можливості щодо публікацій творів обдарованих народних митців були дуже обмежені, то в наш час усе талановите, що створюється в пісенному жанрі окремими поетами та композиторами, здебільшого виходить у світ за підписом автора. Тому безіменні пісні-романси з’являються тепер рідше.

Слід визнати, що в сучасному фольклорі питома вага сольної пісні-романсу дещо зменшилась порівняно з дожовтневим. Домашнє побутове музикування, яке було в минулому головною базою розвитку пісенно-романсової народної творчості, у наш час навряд чи можна назвати основною формою музичного життя в теперішньому суспільстві.

Художня література, як і раніше, має величезний вплив на розвиток пісенного фольклору. Чимало пісень, створених сучасними поетами та композиторами, стали народними. Проте, якщо у XIX столітті основне місце серед пісень літературного походження займає романс, то для нашої доби найбільш характерною є форма масової хорової пісні. Прекрасні зразки таких пісень створили на слова М. Рильського, О. Ющенка, П. Воронька та інших радянських поетів композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, П. Козицький, В. Верховинець, П. Майборода, А. Філіпенко, А. Кос-Анатольський. Сольних же пісень-романсів, які б міцно утрималися в побуті народу, створено небагато.

Відзначимо тут, насамперед, ліричні пісні П. Майбороди на слова А. Малишка («Ми підем, де трави похилі», «Білі каштани», «Пісня про рушник»), пісні Г. Жуковського («Ти любов моя») та Є. Козака («Ой не моргайте, дівчата») на слова О. Новицького, пісню М. Колесси «І чого тікати», на слова П. Воронька.

Ряд пісень-романсів, які здобули всенародне визнання, створили самодіяльні поети та композитори України. Серед них «Гуцулка Ксеня» та «Червоні маки» (слова й музика Р. Савицького), «Марічка» (слова М. Ткача, музика С. Сабадаша), «Вівці мої, вівці» (слова народні, музична обробка М. Гринишина).

Мелодії окремих пісень та романсів на тексти українських радянських поетів створені невідомими композиторами з народу: «Коли поїзд у даль загуркоче» (слова В. Сосюри), «Яблука доспіли» (слова М. Рильського), «Ой на горі вогонь горить» (слова П. Воронька) та інші. Проте українським музикознавцям-фольклористам належить ще провести велику роботу по виявленню та збиранню сучасних народних пісень на літературні тексти, а також по встановленню авторства вже зібраних.

Як уже відмічалося, в народі побутує багато пісень літературного походження, автори яких лишилися невідомі. Встановити час їх створення, хоча б приблизно, не завжди вдається. В більшості з них оспівується кохання та інші «вічні» почуття людей, їх духовна й фізична краса, уявлення про які хоч і змінюються з часом, але дуже незначною мірою. Багато ліричних пісень взагалі не несе на собі помітних ознак якогось конкретного історичного періоду. Такими є, наприклад, «Місяць на небі», «Ой дівчино, шумить гай», «Чорнії брови, карії очі». Створені в минулому, вони продовжують жити активним життям і в наші дні, приносячи втіху і насолоду людям, виховуючи їх естетичні смаки. Більше того, побутуючи в усній традиції, входячи до репертуару самодіяльних та професіональних співаків, вони шліфуються і вдосконалюються, утворюють нові цікаві варіанти. Зустрічаються також приклади переосмислення й докорінної переробки старих пісенних текстів («У горах Карпатах», «Сидить пташок на тополі»).

Чимало пісень-романсів літературного походження, автори яких покищо невідомі, записано вперше вже у післяжовтневий час. Серед них знаходимо такі популярні пісні, як «В моєму саду айстри білі», «Місяченьку блідолиций», «Первоцвіти синьобілі», «Бувай здоров, коханий мій», «Зірна літня нічка». Ми не можемо визначити точно час їх виникнення, проте умовно відносимо їх до сучасного періоду. Ось одна з подібних пісень:

Ой вербо, вербо
Ой вербо, вербо ноти

В цій пісні багато спільного з дожовтневою народнопісенною лірикою. Цілком можливо, що це новий варіант якоїсь старої пісні. Однак зрозуміло, що пісні на такі теми, як туга за коханим в розлуці, не є лише пам ятками минулого: вони продовжують жити и розвиватися і тепер

Особливо це стосується неопублікованих пісень родинно-побутового змісту, які поширюються виключно в усній традиції. Розвивається і їх зміст, і музично-інтонаційний склад, зазнаючи часом істотних видозмін. Ці видозміни йдуть у напрямі чимраз більшого наближення до сучасних художніх смаків та норм музичного мислення народу.

Що ж до пісень на суспільно-побутову тематику, то тут виразно відбиваються характерні риси того чи іншого історичного періоду і всі ті зміни, що відбуваються в суспільному житті народу. Сучасних народних солоспівів суспільно-побутового змісту, які б мали виразні стильові риси романсу, створено небагато. Проте зміст їх цілком новий, породжений новою дійсністю.

Ой ти ниво, моя ниво,
Ниво золота,
Що за тебе, моя ниво.
Билась біднота.

Боротьба за землю проходить крізь усю історію трудового народу. І от тепер, завоювавши її ціною величезних жертв і ставши її господарем, людина оглядається в минуле. Перед очима постають картини підневільної праці на панській ниві, картини звитяжних битв із ворогами... І від згадки про це ще дорожчою стає для нас рідна священна земля, кожен клаптик якої полито кров’ю та слізьми народу:

Убирайся ж, моя ниво,
В зелень, розцвітай
І під сонячним промінням
Колос наливай!

Глибоко-патріотична ідея вирішена тут оригінально, просто й художньо переконливо. Якщо в тексті пісні помічається певний вплив літературного стилю, то мелодія її цілком витримана в дусі народнопісенних традицій. Інтонаційним складом вона нагадує відому ліричну пісню-романс «Стоїть явір над водою».

* * *

Як уже відмічалося, розвиток романсів тісно пов’язаний з писемною поезією та професіональною музикою. Цими зв язками й обумовлені особливості їх музично-поетичного стилю. Вплив літературної поезії виявляється, насамперед, у структурі вірша та ритміці пісень-романсів. Переважно квадратно-симетрична будова строфи, рівноскладовий вірш, чітка акцентна ритміка — такі типові стильові риси романсу.

Якщо будова протяжної ліричної пісні характеризується відсутністю періодично повторюваних наголосів, які утворюють однорідні стопи, то пісням-романсам властиве силабо-тонічне віршування з рівномірними акцентами та однорідними стопами.

Найчастіше тут зустрічаються двохдольні розміри: хорей («Взяв би я бандуру»), ямб («Стоїть гора високая», «Сховалось сонце за горою»), але трапляються також і трьохдольні: дактиль («Ніч яка місячна»), амфібрахій («Дивлюсь я на небо») та анапест («Ні родини нема, ні дружини»).

Нерідко вживаються і змішані віршові розміри різноманітних видів («Чорнії брови, карії очі», «Ой під вишнею»). Проте скрізь відчувається чітка ритмічність у структурі вірша і певна впорядкованість ритмічних акцентів. Кожна строфа розчленована на пропорційні симетричні фрази. Виразна рима (частіше вживається суміжне та перехресне римування) міцно зцементовує пісенну строфу.

Дуже поширеною в піснях-романсах є коломийкова строфа, яка часто вживається і в різних жанрах українського пісенного фольклору, і в літературі («Гуде вітер вельми в полі», «Якби мені не тиночки», «Нащо мені чорні брови» і т. п.).

Вказані особливості поетичної будови пісень-романсів органічно поєднуються з їх музичною структурою, зокрема з їх метро-ритмікою. Якщо протяжні селянські пісні відзначаються відносно вільною метро-ритмікою, то романси, як і жартівливі та танцювальні пісні, характеризуються стійкістю метро-ритміки, періодично правильним чергуванням ритмічних акцентів.

Поряд з двохдольним музичним метром, який в українському пісенному фольклорі переважає, в піснях-романсах часто вживається трьохдольний. Чимало зустрічається романсів у ритмі вальсу та баркароли, що, безперечно, йде від міського побуту («Взяв би я бандуру», «Човен хитається», «Ніч яка місячна», «Ой ти дівчино зарученая»). Значно рідше зустрічаються романси із змінним метром («А вже третій вечір», «Гей три шляхи широкії», «Ох і не стелися, хрещатий барвінку»).

Вище вже згадувалось про те, що жанр романсу сформувався на основі гомофонно-гармонічного акордового мислення та мажоро-мінорної системи. Підпорядкованість нормам функціональної гармонії є однією з основних рис музичної структури романсу, що істотно відрізняє його від протяжної ліричної пісні.

Якщо основу ладової будови протяжних ліричних пісень, і особливо пісень поліфонічних, становлять різноманітні діатонічні лади, то в піснях-романсах ладова структура обмежується переважно натуральним мажором та гармонічним мінором. Останній є особливо характерним для пісень-романсів. Частково це пояснюється тим, що в них помітно переважають сумні, глибокодумні, елегійні настрої.

Мелодика пісень-романсів, тонально стійка й заокруглена, міцно спирається в своєму русі на основні функції ладу, що робить її дуже зручною для гармонізації простими гармонічними засобами:

Взяв би я бандуру
Взяв би я бандуру ноти

В самій мелодиці цієї пісні неначе передбачена схема гармонізації: в першій половині куплета рівномірно чергуються О та Т (по два, такти), далі йде З, Т, О і знов Т. Як бачимо, гармонічний план тут надзвичайно простий і логічний. Становлячи нерозривну органічну цілісність з мелодією, він, безперечно, і створювався одночасно з нею.

Нерідко мелодика романсів рухається по ступенях розкладеного тризвуку, що надає їй ще більшої ладотональної стійкості («Стоїть гора високая», «Вечір надворі», «Місяць на небі»).

Деяка обмеженість пісень-романсів щодо ладової структури помітно позначається і на кадансах. Тут виробився цілий ряд стереотипних кадансових зворотів, які часто повторюються з більшими чи меншими видозмінами в численних зразках. Порівняймо для прикладу такі пісні, як «Віє вітер, віє буйний», «Гей, три шляхи широкії», «Тече вода в синє море».

Особливо типові для пісень-романсів автентичні каданси з ввідним тоном у мінорі:

автентичні каданси з ввідним тоном у мінорі
автентичні каданси з ввідним тоном у мінорі ноти

Плагальні каданси також зустрічаються, але переважно в тих піснях-романсах, які увібрали в себе деякі стильові риси протяжної селянської пісні («За Сибіром сонце сходить», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», «Та не жур мене, моя мати»). В подібних романсах трапляються й елементи ладової змінності, які також ідуть від протяжної ліричної пісні.

Однак при всьому тому, українські пісні-романси відзначаються великим мелодичним багатством, різноманітністю структурних форм та ритміки. Наспівна мелодика «великого дихання», типово слов’янська широта, поєднана з експресією, є характерною рисою багатьох народних романсів. Згадаймо хоча б такі відомі зразки, як «Дивлюсь я на небо», «Чорнії брови, карії очі», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Нащо мені чорні брови».

Мелодія романсів здебільшого не йде слідом за розвитком сюжету чи за окремими деталями змісту, а передає загальний настрій, створює узагальнений художньо-емоціональний образ.

Проте в окремих випадках помічається певна деталізація мелодики, підпорядкованість її розвиткові змісту:

Ой принесіть мені пролісків з лісу
Ой принесіть мені пролісків з лісу ноти

Цей романс, як і переважна більшість інших, має форму простого куплета-періода. Разом з тим, у межах цього коротенького куплета тонко відтворюються складні нюанси настрою та душевного стану. Патетичне піднесення мелодії в 5—6 тактах і контрастуюча речитативна фраза в 7 такті вдало передають розпач людини, її душевну та фізичну надломленість.

Подібний, дещо деталізований, характер мелодики мають також романси «Все йде, все минає», «Зелений гай, пахуче поле», «О милий мій, молю тебе».

Обмеженість куплетною формою, звичайно, не дає можливості послідовно відтворювати в мелодиці розвиток змісту, як це має місце в романсах композиторів-професіоналів. Куплетна форма інколи сковує розвиток сюжету пісні-романсу, вступаючи з ним у деяке протиріччя, що помічається на прикладі таких народних романсів літературного походження, як «Тече вода в синє море» або «Гей, три шляхи широкії».

Куплетність нерозривно пов’язана з самою природою народної пісні і є важливою передумовою усності її побутування. Проте інколи будова куплета романсу все ж виходить за межі простого періоду, переростаючи в складніші -структурні форми, зокрема в двохчастинну («Де ти бродиш, моя доле», «Думи мої», «Нащо мені чорні брови», «Кажуть люди, що-м щаслива»). Ще складнішу структуру мають романси «Човен хитається» та «Ой одна я, одна». В окремих зразках мають місце елементи так званого «наскрізного» розвитку музичного образу («За Німан іду», «Все йде, все минає»), проте такі належать до винятків і в усній традиції не поширюються. Зустрічаються також пісні-романси з постійними приспівами-рефренами («Без тебе, Олесю», «Гандзя»), які пожвавлюють пісню, створюють яскраві мелодичні контрасти.

Чимало народних пісень-романсів, особливо безіменних, поширюється в численних музичних та текстових варіантах, більш-менш істотно відмінних між собою. Особливо багато музичних варіантів пісень та романсів зібрано на слова Т. Шевченка. Так, пісня «Ой одна я, одна» нараховує 8 варіантів мелодії, «Ой три шляхи широкії» — 7, «Тече вода в синє море» — 7, «Плавай, плавай, лебедонько» —6, «Якби мені черевики» — 5 і т. п. (Див. «Українські народні пісні на слова Тараса Шевченка». Упорядкував О. Правдюк, К., 1961.)

Варіаційні мелодичні видозміни окремих куплетів не набули в піснях-романсах такого розвитку, як у протяжних поліфонічних піснях, що зумовлено їх чіткою музично-поетичною структурою, стабільністю їх метро-ритміки. Проте в деяких випадках, особливо там, де цього вимагають зміни в будові окремих строф тексту, варіаційні видозміни все ж утворюються, відіграючи певну смислову роль («О милий мій, молю тебе», «Ой ти, ниво моя, ниво»).

Поряд із сольним виконанням пісні-романси нерідко виконуються на два, три або чотири голоси. Існує чимало популярних народних пісень-дуетів, наприклад, «Місяць на небі», «Де ти бродиш, моя доле», «Баламуте, вийди з хати» та інші. Гармонізації деяких із них належать композиторам-професіоналам. Пісні-романси виконуються також і хором або солістами в супроводі хору («Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну»). І, навпаки, пісні переважно хорового складу — «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Верховино, світку ти наш», «Ой браття-опришки», «Ой дівчино, шумить гай», «Чуєш, брате мій» — виконуються і солістами або невеличкими ансамблями.

Українські композитори створили чимало концертних хорових аранжировок популярних романсів, які поповнюють репертуар професіональних та самодіяльних колективів («Чорнії брови, карії очі», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Гандзя», «Вечір надворі», «Стоїть гора високая» та ін. (Див «Українські народні пісні для хору», Державне видавництво образотворчого мистецтва і музично; літератури УРСР, К., 1959.)). Це також є одним з проявів взаємопроникнення різних видів пісенної творчості.

Як уже відмічалося, у сфері пісенно-романсової творчості особливо помітно проявляються взаємовпливи різних національних культур. Українські пісні та романси здавна користувалися популярністю по всій Росії і за її межами, про що є чимало свідоцтв у літературі.

Разом з тим на українському грунті поширились окремі пісні та романси інших народів, насамперед, російські. Останні виконуються частіше російською мовою («То не ветер ветку клонит», «Выхожу один я на дорогу». «Степь да степь кругом»), а інколи і в українських перекладах («Ой волошки, волошки», «Я бачив, як вітер берізку зломив», «Вечірній дзвін»).

Трапляються також приклади використання самих лише мелодій російських романсів. До таких належать «Мала мати сина» (на мелодію «Хас-Булат удалой»), «Розкопайте тую греблю» (на мелодію «Из-за острова на стрежень»), «Коли поїзд у даль загуркоче» (на мелодію «Слышен звон бубенцов издалека»). В окремих випадках це, можливо, є навіть не запозиченням мелодій, а просто їх співпаданням, що виникло на основі спорідненості музичних культур двох братніх народів.

В деяких українських піснях-романсах помічаються впливи мелосу інших народів: польського («Соколом-стрілою»), чеського («Ой дівчино, шумить гай»), німецького («Ой був то раз веселий час») та угорського («Ой на горі два дуби зрослися», «Через поле широкоє»).

Питання взаємозв’язків українського пісенного фольклору з фольклором інших народів, на жаль, ще зовсім мало вивчене нашими музикознавцями-фольклористами. Ґрунтовні дослідження в цій галузі, безперечно, дали б чимало цікавих відкриттів. Великий інтерес з цього погляду становить робота Г. Нудьги «Українська пісня серед народів світу», К., 1960

* * *

Пісня-романс — одна з цікавих сторінок у великій книзі культурних надбань українського народу. Життя народу, його думки й почування відбилися в піснях-романсах глибоко, правдиво і в цілком своєрідному ракурсі, притаманному цьому жанрові. Цим самим пісня-романс збагачує й доповнює народнопісенну культуру.

Л. Ященко