Олег Кандиба — Ольжич
Олег КАНДИБА — Ольжич (8.07.1907 — 10.06.1944 рр.) народився в Житомирі. Син видатного поета О. Олеся. Виростав у Києві, з одинадцяти років — на еміграції у Відні, Празі. Закінчив філософський факультет Карлового університету, відвідував лекції з передісторичної археології та історії. Поет, політичний діяч, публіцист, археолог з світовим ім’ям, мав докторську ступінь, добре малював, грав на піаніно, скрипці, цікавився фольклором. Вчився на літературному факультеті Українського педінституту ім. М. Драгоманова. У 1924 р. стає членом ОУН, налагоджує військовий вишкіл. В 1936 р. в Римі зустрічається з Є. Коновальцем, сходиться з ним поглядами на історичний процес. Коновалець його високо оцінив. Керована Ольжичем культурна референтура (об’єднувала 15 комісій), розгорнула широку ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Як заступник голови проводу А. Мельника — у самому центрі карпатських подій. Його називали військовим міністром. Був у полоні в угорців, терпів тортури. Учасник підготовки і проведення в 1939 р. у Римі нелегального Другого великого збору ОУН. Боляче переживає розкол. Пише працю «Дух руїни», де розглядає причину розколу. Перебирається в Краків, звідти керує підготовкою до близького походу на Схід. Підсумовував сили, укладав плани, вишколював людей. З вибухом війни 22 червня 1941 р. підготовлені похідні групи вирушають на Україну, з ними й він як організаційний керівник східноукраїнської землі. Тут поборює холод, голод, ворожі розвідки, що проникали в ОУН, наводить контакти з Р. Шухевичем. У Києві діє під іменем О. Ольжич, псевдо Доктор. Найголовнішим завданням вважав утворення українського парламенту. Організував міську управу і перші збори Української національної ради (УНРада), яка налічувала 130 членів. До неї входили генерал М. Омелян-Павленко, інженер Осип Бойдуник, професор Кость Мацієвич, Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова, Олена Теліга, Улас Самчук та інші. У той час більшовицькі агенти вже здебільшого були співробітниками гестапо і німецькими руками нищили найкращі сили українців. Із ними вів боротьбу Ольжич. Його кипуча діяльність сприяла росту членів ОУН з Наддніпрянщини.
На окупованій території УНРада не могла діяти вільно, а лиш нелегально. Вона випускала заклики до населення, висилала меморандуми до закордонних посольств, налагоджувала українське життя. Це німцям не подобалось, і наказом з Берліна 27 листопада 1941 р. УНРада була заборонена, розігнано усі її установи, причетних арештовано. Зліквідовано газету «Українське слово». Натомість стало виходити колаборантське «Нове Українське слово» на підтримку політики німців. 13 грудня із службових кабінетів арештовано 27 співробітників міської управи. Ольжич наказує розконспірованим членам виїхати на Захід, іншим переходити на нелегальне становище. В підпілля пішла УНРада.
ОУН разом з Тарасом Боровцем-Бульбою приступили до створення УПА. В січні 1942 р. Ольжич таємно їде на зустріч з А. Мельником. Повернувся він з вимогою голови ПУН вивести з-під вогню членів ОУН. О. Теліга відмовилась виїжджати, а 9 лютого 1942 р. її заарештовано у Спілці письменників і невдовзі разом з чоловіком Михайлом, І. Ірлявським та іншими розстріляно в Бабиному Яру. Це був страшний удар для Ольжича. З кожним днем терор посилювався, але днями і ночами відбувались таємні наради, вирішувались проблеми.
У березні 1942 р. Ольжич залишає Київ. Організовує травневу конференцію ОУН в Почаєві та серпневий з’їзд ОУН у Києві. Проаналізувавши ситуацію, було вирішено, що настав час відверто нищити німецьку систему, плани, бо майже 95 відсотків членів ОУН, що рушило на Схід у похідних групах, загинули. Як свідчать факти, навіть Еріх Кох підтримував тісні зв’язки з радянською розвідкою. Значним здобутком було те, що порозумівшись з ОУН, чимало офіцерів Червоної Армії очолили бойові загони УПА.
У серпні 1942 р. цілком несподівано Ольжич одружується з дочкою професора Л. Білецького — Катериною. Шлюб був таємний у с. Яблінка на Турківщині у православній церкві. З метою конспірації жили вони окремо і на людях вдавали, що не знають один одного.
26 січня 1944 р. гестапо провело широкомасштабні арешти членів ОУН, навіть на квартирі батьків Ольжича у Празі зробили обшук, забрали численні літературні та наукові праці. Тоді арештовують А. Мельника, і обов’язки голови ПУН перебирає О. Ольжич. 27 січня він відправляє вагітну дружину до батьків і повністю віддається організаційній справі. Налагоджує зв’язки, перегруповує сили, переправляє архів на Захід, знаходить нових членів.
Бандерівський провід обстоював концепцію масового партизанського руху найширших верств населення. Ольжич не вірив в успіх відкритої збройної боротьби з армією, яка розгромила вермахт. Він переводив організацію на інший режим. Всі члени ОУН, які засвічені, мають негайно виїхати в Європу і там діяти, виходячи з обставин. Молоді залишаються в підпіллі. Юнаки призовного віку мали йти до радянського війська, пройти службу, легалізуватись, проникати в комуністичні структури і вже звідти виконувати вказівки зверхників, впливати на перебіг подій. Демонстративна агресивність виключалась. Організаційна структура мала розпастись на невеликі групи, зв’язок між ними дотримувався б виключно через Провід. Ольжич мав надію на підтримку західних союзників. Послані ним кур’єри Андрій Луцев і Роман Лисий, хоч пройшли всю Європу, були схоплені і до кінця війни просиділи в іспанському концтаборі.
У квітні 1944 р. Ольжич організовує зустріч між головою УНРади в Києві М. Величківським (він тоді був у Львові) з почесним головою УНРади у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. З цього постала Всеукраїнська національна рада, очолена М. Величківським, в яку влилась Народна рада Закарпаття.
У травні 1944 р. гестапо через провокаторів перехопило рукопис книги «Революція рве кайдани», в якій подано історію антинімецької боротьби ОУН на сході України з додатком великої кількості фотографій, автентичних документів. Дізнавшись, що її автором є Ольжич, гестапо зробило все можливе, аби схопити його і покарати. 25 травня 1944 р. Ольжича арештовано у Львові на квартирі літературознавця Романа Маланчука. Під посиленою охороною його відправили до Берліна, згодом до концтабору Саксенгаузен у секретний об’єкт «целлебау». Це залізобетонний барак-бункер, де тримали небезпечних і дуже важливих осіб. Там сиділи високі офіцери — американці, англійці, французи, син Сталіна Яків, пленінник Молотова Гриша, але найбільше було українців: весь провід, Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штунь-Жданович, Бульба-Боровець, А. Мельник. Це барак посиленого режиму, де працювали гестапівські специ індивідуально з кожним.
5 червня 1944 р. Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, увічненого О. Фадеєвим у «Молодій гвардії», бачив на коридорі бараку Ольжича. «Він йшов рішучим кроком, волосся розкуйовджене», ішов з камери № 14, де перебували в кайданах смертники, це трималося у великій таємниці, але в’язні багато знали. Камера № 14 — кам’яний мішок, карцер смертників. Закутого в’язня тримали на ланцюгу прикріпленого до цементної долівки і дуже коротко: ступити можна лише на 4 кроки, щоб не дістатись ні до вікна, ні до дверей. Поряд в камері № 15 сидів колишній ад’ютант Пілсудського Єжі Кунцевич, прислухаючись, мав уяву про тюремне буття Ольжича: ось упали кайдани — значить дають обід, ось забряжчало — знову повели на допит, повертається -ледь волочив ноги.
Вранці бачив Кунцевич Ольжича біля камери і почув від нього: «Б’ють страшенно». «Тримайтесь», — тільки й спромігся мовити Кунцевич.
Ольжич кивнув головою.
Катували його троє: оберштурбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник 4 відділу у відомстві Гімлера Вольф, гауптштурбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шельце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте, як свідчать факти, був прихованим енкаведистом. На допити тягали ніч і день, зізнань не добились. Опухлими руками Ольжич олівцем написав заяву, що він ні про свою працю в ОУН, ні про друзів говорити не буде. До нього застосували найжорстокіші заходи, він втрачав свідомість, опритомнював і знову був катований. Востаннє забрали на допит 9 червня. Вночі до камери занесли напівживе тіло. Кунцевич, хоч як прислухався, не чув ні стогону, ні дзенькоту кайданів. Ранком наглядачі виявили в камері № 14 неживого Ольжича. О 19.45, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій.
Героїчна смерть Ольжича вразила весь неоднорідний контингент «целлебау». Владислав Гураль — єпископ з Любліна — відправив у своїй камері святу літургію. Божу службу за упокій душі загиблого Незнаного Вояка. І всі в’язні, кожний на своїй мові, молилися за Ольжича. Із зміною політичної ситуації був звільнений А. Мельник і інші. Мельник звернувся до коменданта концтабору Кейделя з проханням віддати тіло Ольжича рідним для людського поховання. Цього не зробили, бо попіл спалених відправляли на мильний завод на мило для рейху. Немає на білому світі могили О. Ольжича, відоме лише місце, де його катували, збереглася оселя Ольжича, де встановлено його погруддя. У Львові відкрили меморіальну дошку на вул. Личаківській, 32, де гестапо схопило його.
22 липня 1944 р., довідавшись про загибель сина, в Парижі помер батько О. Ольжича — Олександр Іванович Кандиба, пішов з життя великий поет О. Олесь. А 31 липня 1944 р. прийшов на світ син Ольжича. Дружина нарекла його Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записала сина на своє ім’я для його безпеки. І вже згодом, як наказав О. Ольжич, по війні Катерина Білецька оприлюднила шлюбне свідоцтво з Ольжичем, і малий Олег одержав справжнє батькове прізвище — Кандиба.
Олег Ольжич — честь нації, символ її нескореності і величі, талант неординарний, сильний і мужній духом.
Посилання