Симон Петлюра
Симон ПЕТЛЮРА (10.05.1879 — 25.05.1926 рр.) — головний отаман військ Української Народної Республіки, голова директорії УНР (1919-1926), народився у Полтаві в родині старовинного козацького роду. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 р. вчився в духовній семінарії і брав участь у діяльності таємної української громади, за що в 1901 р. й виключено з семінарії, Ще в 1900 р. у Полтаві стає членом Української революційної партії (УРП). Уникаючи арешту, в 1902 р. виїжджає на Кубань, вчителює, потім працює над архівом Кубанського війська. В 1903 р. був арештований, а, звільнившись, в 1904 р. виїжджає до Львова і редагує орган РУПу «Селянин». В 1905 р. він вже в Києві. Після перетворення РУПу в Українську соціал-демократичну партію як делегат в 1906 р. бере участь у з’їзді галицької УСДРП. Того року переїжджає до Петербурга і працює в редакції місячника соціал-демократичного напрямку «Вільна Україна». Повернувшись до Києва, секретарює в газеті «Рада», а з 1907 р. по 1908 р. — співредактор «Слова», органу УСДРП. Був причетний до редагування наукового журналу «Україна».
У 1909 р. переїжджає до Москви, а з 1912 р. разом із О. Соліковським редагує журнал «Украинская жизнь» (виходив до 1917 р.). У Москві одружується з Ольгою Більською. В 1916-1917 рр. працює у «Союзі Земств», який допомагав фронту, став його уповноваженим на західному фронті, завжди активний і діяльний у громадсько-політичному житті. Можна стверджувати, що він створив умови для подій Української Національної Революції, у якій, зрештою, зіграв чільну роль.
Навесні 1917 р. С. Петлюру призначають головою Українського військового Комітету західного фронту. Як делегат І Всеукраїнського з’їзду (18—21.05. 1917 р.), що відбувся в м. Києві, він обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. Симон Петлюра став Генеральним секретарем військових справ і займався створенням Українських збройних сил.
Не погоджуючись із рішенням уряду Винниченка, восени 1917 р. виїжджає на Лівобережжя й організовує там Гайдамацький кіш Слобідської України, який під його проводом у лютому 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і в ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.
Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) очолює Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. Арештований гетьманським урядом, після чотиримісячного ув’язнення переїхав до Білої Церкви, взяв участь у протигетьманському повстанні, ввійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як головний отаман.
Після від’їзду В. Винниченка за кордон, 11 лютого 1919 р. С. Петлюра виходить з УСДРП і стає головою Директорії. У надзвичайно важких умовах очолив і згуртував Армію УНР і УГА, воює проти більшовиків, денікінців. Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5.12.1919 р. виїхав до Варшави в пошуках союзника проти Червоної Армії. Армія УНР за його наказом пішла у перший зимовий похід. Після укладення «Варшавського договору» й військової конвенції з Польщею війська УНР, очолювані С. Петлюрою, разом з поляками виступили проти більшовиків і 7.05. 1920 р. зайняли Київ. У червні під тиском переважаючих сил ворога об’єднаним арміям довелось відступати. Тоді С. Петлюра продовжив боротьбу власними силами, після перемир’я між Польщею і Росією (жовтень 1920 р.) з’єднані Армії УНР перейшли в листопаді Збруч і були інтерновані в Польщі.
Спочатку уряд С. Петлюри перебував у Тарнові, згодом у Варшаві. Більшовики вимагали видачі С. Петлюри, і він виїхав до Будапешту, потім до Відня і Женеви, а в 1924 р. — до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».
Розпочавши публіцистичну працю ще у 1902 р., він її не залишив. Тематика його статей різна і мала значний вплив на формування національної свідомості задовго до революційних років. У Польщі відновив публіцистичну діяльність, видав в 1923 р. брошуру «Сучасна українська еміграція і її завдання», а в «Тризубі» писав про недавні визвольні змагання, про становище України під більшовиками. Свої праці підписував як прізвищем, так і псевдонімами В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.
З принципових позицій не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З його іменем пов’язана збройна боротьба за визволення України від ворожої окупації. Як талановитий організатор і командувач, зумів згуртувати видатних і досвідчених військових, політичних діячів. Будучи головою Директорії, виявляв щирий демократизм, гуманність і водночас був визначним політиком.
Загинув Симон Петлюра в Парижі на вулиці Расі 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького агента Шльоми Шварцбарда, який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником всіляких погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Вбивця Шварцбард народився в Смоленську в 1896 р., жив під Одесою. В 1908 р. під час пограбування магазину у Відні був ув’язнений. В 1910 р. він уже у Франції, а в 1917 р. — в Росії. Після жовтневого перевороту — в Червоній Армії. В 1920 р. їде в Париж, підтримує контакти з російськими більшовицькими агентами М. Вороніним, Володіним. Разом з Володіним він відшукав адресу С. Петлюри і виконав завдання своїх зверхників.
Посилання