А в полі, в полі, близько дороги
Стоїть наметець з самого шовку.
На тім наметці золотий стільчик,
На тім стільчику легіниночка,
Легіниночка Василиночка.
Ой сидить, сидить а в карти грає,
А в карти грає, красно співає.
Хто тебе навчив та в карти грати?
Мене навчила ненечка мила,
Ненька, ненечка, мамка рідненька,
З ночі, в півночі повиваючи,
Червоним юпком покриваючи.

А в полі, в полі, близько дороги,
Там стоїть наміт з білого шовку.
Під тим наметом дорогий стільчик,
На тім стільчику ґречная панна,
Ґречная панна на ім’я Анна.
Ой сидить собі, в косточки грає,
В косточки грає, красно співає.
Ой бував туди здавна гостинець,
Над’їхав туди ґречний молодець:
— Що ж там такого так красно грає?
Та повертає ід наметові,
Ой рече слівце ід ґречній панні:
— Біг помагай біг, ґречная панна!
Хто ж тебе навчив так красно грати,
Так красно грати, красно співати?
Навчила мене моя ненечка,
І ніч від ночі не досипляла,
На білих ручках похитувала,
Злотим яблучком покачувала.

А в полі, в полі, близько дороги,
Близько дороги стоїть коршмонька,
А в тій коршмоньці дівча-шинкарча,
Шинкує она мід-горілочку.
Ой десь ся взяли два волошини,
А й взяли собі підпиваючи,
Дівча-шинкарча підмовляючи.
Єдин волошин барзо хороший,
Другий волошин ще ліпше кращий:
— Дівча-шинкарча, ходи ти з нами,
Ходи ти з нами, з волошинами.
Бо й у нас гори а й не такії,
А й не такії, а й високії.
Бо й у нас трави а й не такії,
А й не такії, а й шовковії.
А й у нас ліси а й не такії,
А й не такії, а й терновії.
Бо й у нас води а й не такії,
А й не такії, а й бистренькії.
Ой виїхали в чистеє поле,
В чистеє поле коня попасти,
Дівча-шинкарча в повоз покласти.
— Ой ти, кременю, викреши огню,
Запали сосну зсподу і зверху!
А й гори, сосно, топися, смоло,
Топися, смоло, на біле тіло,
Щоби шинкарча преч не кортіло!