У святую неділеньку рано-пораненьку
То не сива зозуля кувала,
Не дрібна птиця щебетала,
Не у борі сосна зашуміла, — То бідна удова
У своєму домі з своїми дітьми гомоніла.
Та ручками, пучками хліб-сіль дробляла,
Та все синів годувала,
Та у найми не пускала,
Чужим людям на поталу не давала
І на стираніє ручок не подавала,
Ой та господа прохала:
«Поможи мені, господи, синів погодувати,
Та розуму подавати,
Й дома построїти,
І їх подружити!»
Ой то скоро бідна вдова їх возростила,
І грамоти повчила,
І дома построїла,
І їх подружила.
Як стали сини жити-проживати,
Стали в себе разні монетки мати,
Стали молодих княгинь до себе заручати,
Стали бідну удову з свого подвір’я зсилати:
«Ой та іди ж ти,
Вдове старая,
Куди-небудь проживати,
Бо будуть до нас гості-панове заїжджати.
Будуть пить-гуляти,
То тут тобі спокою не буде;
Бо будуть у синіх каптанах.
У китаєвих штанях,
А ти будеш у сірім ряжині
Між ними проходжати,
Будеш нас острамляти,
Як то нам своїми очима на тебе осмотряти?»
Ой то бідная вдова
Про теє зачуває
І словами промовляє,
І сльозами промиває.
Що мовить словами —
Обіллється дрібними сльозами:
«То я вас, сини, годувала,
Як камні глодала,
А чого тепер од вас діждала?»
А в святую неділеньку рано-пораненьку
Не в усі дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Свою стареньку,
Із подвір’я гонять.
Ой то старший за руку веде,
А середущий у плечі випихає,
А найменший ворота одчиняє
Та, бідну, кляне-проклинає:
«Гей, та іди ж ти,
Удове старая,
Куди-небудь проживати,
Бо нам невдобна,
Бо ти робить діла неспособна,
Оце ж тобі шлях-дорога широка і довга!»
Ой пішла-то бідна удова, плаче,
Стежки не баче,
Спотикається,
А сидить найменший син край віконця,
Насміхається:
«Ой подивіться, хлопці,
Панове-молодці,
Як наша мати на старість чи ума лишається,
Чи вона напивається,
Що попід тином хиляється?»
Ой то середущий син обізвався:
«То ж наша мати не напивалась,
Ні ума не лишалась,
А то вона на старість із сил вибивається,
Що попід тином хиляється».
Гей, то іде чужая-чужинина,
Молодая челядина,
Питається:
«Чого ти, бідна вдова,
Тут ходиш-блукаєш,
Чом не йдеш до синів проживати?
Будеш своїм синам угождати,
До смерті проживати»,
«Ой ти, чужая-чужинина,
Молодая челядина!
Нащо ти мене питаєш?
Чи маю у своїх синів проживати,
То буду тобі повік угождати».
Гей, чужая-чужинина,
Молодая челядина,
Ворота одчиняє,
Бідну вдову до себе зазиває:
«Ой іди ж ти, вдове,
До мене проживати,
Не будеш мені сіней, хати вимітати,
Тільки будеш дітей доглядати
І мені, молодому челядині, порядок давати,
Буду тебе за рідну неньку почитати
І до смерті годувати,
І до жизні доглядати,
І повік свій будеш у мене проживати!»
Ой то бідна удова
У чужої-чужинини,
Молодої челядини,
Проживала тринадцяти года,
А на чотирнадцятому годі
Стала хуртовина наступати,
Стала удовиченьків побивати:
То перша хуртовина дома попалила,
А вторая у полі хліб побила
І нічого у полі і в домі не оставила.
Ой як стали удовиченьки жити-проживати,
Не стали у себе нічого мати,
Стали дрібними сльозами проживати.
Що мовлять словами,
Обіллються дрібними сльозами.
А в святую неділеньку рано-пораненьку
Не в усі дзвони то дзвонять,
А то про удовиченьку усі люди та й говорять.
Ой то гості-панове пили-гуляли
І за двір виїжджали
І удовиченьків висміяли,
Що, мабуть, у їх хліба-солі не стало,
Що вони неньку,
Удову стареньку,
Із свого подвір’я ізослали.
Ой у святую неділеньку рано-пораненьку
То не сизі орли заклокчали,
Як три брати-удовиченьки
От сна вставали,
Біле лице промивали
І молитви сотворяли.
Що мовлять словами,
Обіллються дрібними сльозами.
Що старший син мовить словами,
Обіллється слізними сльозами:
«Ой брате мій середущий,
Брате найменший!
Та не гарно ми всі утрьох ізробили,
Гей, що ми свою неньку,
Удову стареньку,
Із свого подвір’я ізослали.
Ой ходім тепер перед богом і перед людьми
Гріх-страм потерпимо,
Свою неньку,
Удову стареньку,
До себе упросимо!»
Ой то скоро шапки у руки забрали
І на коліна впали,
І свою неньку,
Удову стареньку,
До себе прохали:
«Гей, та іди, ненько,
Удова старенька,
До нас проживати,
То будем жінок спиняти
І дітей научати,
І тебе за рідну неньку почитати!
Чи не перестане нас господь хоч мало-немного то й карати?»
Гей, то бідна удова на сльози не вдаряла,
Словами промовляла.
Що мовить словами,
Обіллється дрібними сльозами:
«Ой то як я вас, сини, годувала,
Як камні глодала,
А чого тепер од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?
То буду я на чужому подвір’ї помирати!»
То бідна удова на чужому подвір’ї померла,
Ні слава,
Ні пам’ять
Тайно не пройде,
А тільки пройшла та слава
Чи пам’ять
Між царями
І між князями,
І між православними християнами!