Вже сонце низенько, Вже вечір близенько,
Спішу я до тебе, Ти ж моє серденько. (Двічі)

Спішу я до тебе, Ще й до твої хати.
Як ти мене пустиш, Щоб не чула мати. (Двічі)

Ой як упускала, За ручку стискала,
Ой як випускала — Плакала, ридала. (Двічі)

— Чи ти мене любиш, Ой чи ти смієшся?
До другої ходиш Та й не признаєшся. (Двічі)

— Ой я тебе люблю, Ще й любити буду,
Тільки признаюся, Що брати не буду. (Двічі)

Вже сонце низенько, вже вечір близенько,
Спішу я до тебе, ти моє серденько. (Двічі)

Спішу я до тебе, ще й до твеї хати,
Як ти мене впустиш, щоб не чула мати. (Двічі)

Ой як упускала, за ручку стискала,
Ой як випускала, плакала-ридала. (Двічі)

Ой як випускала, плакала-ридала,
В оченьки дивилась, правдоньки питала: (Двічі)

— Чи ти мене любиш, йо чи ти смієшся,
До другої ходиш, та й не признаєшся? (Двічі)

— А я тебе люблю, ще й любити буду,
Тільки признаюся, що брати не буду. (Двічі)

— Ой Боже ж, мій Боже, що я наробила,
А він жінку має, а я полюбила. (Двічі)

А він жінку має, ще й діточок двоє,
Ще й діточок двоє, чорняві обоє. (Двічі)

— Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
Чом ти не виходиш,
Ти моє серденько?

Чи ти мене судиш?
Чи ти мене гудиш?
Чи з мене смієшся
Та не признаєшся?

— Я тебе не суджу,
Я тебе не гуджу,
Я з тебе сміюся
Та не признаюся.

— Ой прийди, козаче, я рибку варила,
Я рибку варила, перцем заправила.

Ой прийди, козаче, та до меї хати,
То я тебе впущу, не знатиме мати.

Я тебе пускала, рученьку стискала.
А впустила в хату, то тебе питала:

— Козаче, козаче, зелений барвінку,
Скажи мені правду, чи маєш ти жінку?

— Ой маю я жінку в далекій країни,
Крається серденько на дві половини.

Ой маю я жінку ще й діточок троє,
Крається серденько на четверо моє.

— Ой боже мій, боже, що я наробила:
Козак має жінку, а я полюбила.

— Ой боже мій, боже, дурень я зостався,
Що я на чужині за жінку признався.

Ой маю я жінку та й на пожарини,
Ніхто не пригорне без вірной дружини;

Не пригорне отець, не пригорне мати
Ні тая дівчина, що мав її взяти.

Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
Ой прийди, прилини,
Ти ж моє серденько.

Ой прийди, прилини
До нової хати,
А я тебе впустю,
Не почує мати.

До хати впускала,
Легенько здихала,
З хати випускала,
Плакала-ридала.

Вийшла за ворота,
Правдоньки питала:
— Козаче-барвінку!
Чи маєш ти жінку?

— Ой маю я жінку
Ще й діточок троє,
Крається серденько
І твоє і моє.

Ой маю я жінку
В далекій країні,
Крається серденько
На дві половини.

Ой десь ти, дівчино,
Із паперу звита,
Що ти дотримала
До білого світа.

— А я не з паперу,
А з самого злота,
Не я тебе держу,
То твоя охота.

Ой боже мій, боже,
Що я наробила?
В козака є жінка,
А я полюбила.

Іди ж ти, козаче,
Та не оглядайся,
Хто скаже «добридень»,
Ти не обзивайся.

А іди, козаче,
Яром-долинами,
Хто буде питати,
Скажеш: «За волами».

— Тепер же я, браття,
Дураком остався,
Що я на чужині
За жінку признався.

Тепер мені, браття,
Хоть з моста та в воду,
Бо вже на чужині
Я не маю роду.

Дівоцькая врода
Та все за плечима,
Мені, молодому,
Все перед очима.