Реве та стогне люд голодний,
Собі свободу здобува,
Воює з нами цар негодний,
Всю землю кров’ю залива!

Козак лихий на тую пору
З нагайкой люто набіга,
Неначе демон у тім пеклі,
Людей він муче і терза.

А цар Микола, враг народний,
Сидить в віконце погляда
І похваляє труд козацький,
Вином і медом запива...

Бо він є панський цар негодний,
Панам він тільки догоджа,
Панам він тільки гарний, добрий,
Панів він тільки награжда.

Не раз народ просив в Миколи
Свободи, правди і землі,
За це він їх штиками коле,
Потім закопує в землі.

Кого ж узнає із «цікавих».
Того саджає він в тюрму,
Його продерже там чимало,
Мовчать приказує йому.

Попам — чортам довговолосим
Велить людей він научать,
На світі жить як голим, босим,
Царя і віру почитать.

Та люди добре поумніли, —
Уже не слухають попів:
«Долой царя!» — кричать щосили,
Кричать: «Долой усіх панів!

Не треба нам царя Миколи,
З престолу ми його зіпхнем,
Напишем ми нові закони,
Нові порядки заведем!

Тоді настане для народа
Свобода, правда і земля,
Минеться тяжкая невзгода!
Долой панів, долой царя!»