Заплакала Верховина гіркими сльозами,
Відай, браття, пропадемо в неволі, з панами.
Ой як тяжко без водиці рибі пробувати,
А ще тяжче в панській Польщі життя коротати.
Гине народ без роботи, діти без освіти,
Пани кричать: «Знищить хлопа, не буде смердіти».
А податків та додатків без ліку, без міри,
Пани кричать: «Так вам треба, ви бидло, псявіри».
Та прийшов день, день великий, щаслива неділя,
Сповнилася наша мрія та наша надія.
Задзвонила дванадцята на Кремлівській го́рі,
Вчули голос того дзвону аж на Чорногорі,
Сказав слово любий Сталін, Молотов говорить,
Ворошилов із бійцями вже кордон проходить.
Плаче народ із утіхи щирими сльозами,
Цілуються невільники з вільними орлами.
Гучна пісня визволення, червоні прапори —
Не забудем тої днини ніколи, ніколи!
Не віриться, чи то правда, чи то тільки сниться —
Ми вже вільні, славний Київ — то наша столиця.
Спасибі вам, більшовики, що нам волю дали,
Що з кайданів, із неволі ви нас розкували.