Ой серед села світла світлонька,
А коло неї нова вборонька.
На ті вбороньці стоять коники.
Стоять коники поприпинані,
До них жовнярі поприбирані.
А єден коник найвороніший,
До него жовнір найприємніший.
Хоче їхати й а в Львів по дівку,
Й а в Львів по дівку, по королівку.
А вна до него переказала,
Переказала, лист написала:
— Коня не томи, людей не труди,
Бо я до тебе сама прилину,
Через моренько — дрібним дождженьком,
А через лісок — зозуленькою,
А через поле — ластівочкою,
А на подвір’я — невісточкою.
Через сіни йшла, сіни сіяли,
Ввійшла до хати, стіни палали,
Стіни палали, пани вставали,
Пани вставали, шапки знімали,
Шапки знімали та й ся кланяли,
Та й ся кланяли, та й ся питали:
— Ци то царівна, ци королівна?
— Ні то царівна, ні королівна,
То наша дочка, ґречна панночка.