— Ой ти, дівчино-чарівниченько!
Причарувала моє серденько,
Причарувала мою ти душу,
Тепер до тебе ходити мушу.

Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?
— Ой ходю, ходю засмученая,
Що не по правді зарученая.

— Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш.
— Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю.

Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю.
Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь,
Тільки не знаю, з ким повінчаюсь.

Вийду на поле, гляну на море,
Сама ж я бачу, що мені горе.
Сама ж я бачу, чого я плачу,
Свого милого більш не побачу.

Буду стояти на тім камені,
Поки не прийде милий до мене.
Буду терпіти велику муку,
Поки не скаже: «Дай, мила, руку».

Вийду на поле, на ту забаву,
Де я з миленьким мала забаву.
З ріжного цвіту вінки сплітала,
Біленьким личком всіх чарувала.

Ти присягався передо мною
Буть моїм мужем, а я — жоною.
Не щира була присяга твоя,
Буду казати світу цілому.

Буду казати світу цілому,
Щоб він не вірив нігде нікому,
Бо я самая теє узнала,
Коли невірного вірно кохала.

Бо я самая теє узнала,
Коли невірного вірно кохала.
Кого любила, той за дверима,
Кого не знала, мужем назвала.