Ой ти, мати моя, та нежаліслива!
Ти ж віддала мене та й не жалувала.

Ти віддала мене у чужую сторону,
У чужую сторону, в превелику сім’ю.

Превелика сім’я вечеряти сіла,
А мене, молоду, посилають по воду.

Я по воду ішла, як голубка гула,
Із водою ішла спотикаючися.

Із водою ішла спотикаючися,
Під прічним вікном прислухаючися.

Щось у хаті гомонить, ненька з милим говорить:
— Треба, сину, жінку бить, бо не вміє робить.

Треба, сину, жінку бить, бо не вміє робить.
Треба її научать, щоб вміла всім догоджать.

— За що її, мати, бить? Вона вміє робить.
За що її научать? Вона вміє догоджать.