Ой у садочку а в черешневім,
А в черешневім та й у вишневім
Стоять жовніри збуйна всі вбрані.
Виїздить ід ним пан Заведович,
Став з ними в плече та й до них рече:
— Жовніри мої, збуйна убрані,
Ой поїдемо в Угорь на війну,
В Угорь на війну по вгорську панну.
Ой поїдемо за першу й гору,
Блиснем мечами, як луна в хмарі.
Ой поїдемо за другу й гору,
Гримнемо з гверів, як дрібен дощик.
Ой поїдемо за третю й гору,
Гримнемо з гармат, як грім на небі.
Аж си й вугренці поналякали,
Поналякали, до землі впали.
Виносять йому капелюх грошей,
Гой він на тоє не подивився,
Шапки не здіймив та й си не вклонив.
— Ой будем бити, мури ломити.
Що мур уломить, сім брам утворить.
Аж си й вугренці поналякали,
Поналякали, до землі впали.
Виводять йому коня сивого,
Коня сивого й нарядженого.
Гой він на тоє не подивився,
Шапки не здоймив та й си не вклонив.
— Жовніри мої, збуйна убрані,
Ой будем бити, мури ломити.
Що мур уломить — сім брам утворить.
Виводять йому угорську й панну,
Виводять йому а два й вугринці,
А два й вугринці, його шуринці.
Гой він на тоє барзо вдивився.
Шапочку здоймив й знизька си вклонив.
— Гой стій погоди, наш милий зятю,
Бо у нас сестра барзо й маленька.
Не вміє вона шити й робити,
Шити, робити, золотом ткати.
— Ой божу неї ненька старенька,
Ненька старенька в бога вірненька.
Гой навчить її шити, робити,
Шити, робити, золотом ткати.