Пила, пила та й Немерівна на меду
Та пропила та свою дочку молоду.

— А хто купить гарнець меду, вина — два,
Того буде Немерівна молода.

Обізвався пан Василькович молодий:
— А я куплю гарнець меду, вина — два.

А я куплю гарнець меду, вина — два,
То вже ж моя буде Немерівна молода.

— Ой за що ти, моя мамцю, щодня п’єш?
Десь ти мене молодую продаєш.

— Ой продаю, моя доню, продаю
Молодому пану Васильковичу за жону.

— Ой не хочу, моя мамцю, не хочу,
Лучче піду в бистру річку ускочу.

А в неділю ранесенько, чуть на світ,
Мандрувала дівчинонька в білий світ.

Мандрувала дівчинонька в білий світ,
А за нею пан Василькович в її слід.

Ой пішла Немерівна горою,
А за нею пан Василькович другою.

Ой вернися, дівчинонько, куди йдеш?
Десь ти в мене хліба й солі не маєш.

— Ой єсть в тебе хліба й солі доволі,
— А ти, пан Василькович, не до мислі до мої.

— Ой чого ти, Немерівно, боса йдеш?
Десь ти в мене черевичок не маєш.

— Ой єсть в тебе черевички, то — твої,
Не до мислі, пан Василькович, ти мені.

Ой тікала Немерівна горою,
А за нею пан Василькович другою.

— Ой чого ти, Немерівно, пішки йдеш?
Десь ти в мене сірих коней не маєш.

— Ой єсть в тебе сиві коні, то — твої,
Не до мислі, пан Василькович, ти мені.

— Ой вернися, дівчинонько, додому,
Вчеплю тебе коникові гнідому.

Ой скочила Немерівна у росу,
Вхопив її пан Василькович за косу.

Вхопив її пан Василькович за коси
Та прив’язав сивому коню до хвоста.

Як ув’язав коникові до хвоста,
То зволочив колкий терен до корча.

— Годі, годі, кониченьку, гуляти,
Пора тобі на полудень ставати.

Пора тобі на полудень ставати,
Пора терен з білих ніжок виймати.

Іди, іди ти, мій коню, ступою
Аж до мого біленького покою.

Ой скочила Немерівна в покої
Та вхопила гострий ножик на столі.

Та вхопила гострий ножик на столі,
Та всадила в своє серденько доволі.

Нагнулася Немерівна до ніжок,
Поллялася кров червона з печінок.

— Кипи, кипи, кров червона, ти в мені,
Не до мислі, пан Василькович, ти мені.