Сива зозулька всі луги злітала
А в калиновім ба й закувала.
Й а в тім лужечку світлонька стоїть
Мармуровая, мальованая.
Й а в тій світлоньці ґречная панна.
Ой сидить собі ба й на кріселці,
Ой сидить, сидить, хусточки шиє,
Хусточки шиє, злотом гаптує,
Злотом гаптує, парубкам дарує.
Ушила одну саму золоту,
Саму золоту свому милому,
Свому милому на подарунок.
Стала й гадати, ким би післати:
— Післала ж би я своїм батеньком,
Неслава ж мені батеньком слати.
Післала ж би я своєв матінков,
Неслава ж мені матінков слати.
Післала ж би я своїм братчиком,
Неслава ж мені братчиком слати.
Післала ж би я своєв сусідков,
В мене сусідка клеветниченька:
Як заклевече, милий ся змече,
Милий ся змече, мене не схоче.
Післала ж би я своєв сестричков,
В мене сестричка старша за мене,
Старша за мене, краща від мене;
Її полюбить, мене погудить.
Хоть сором, хоть два, понесу сама.
Вийшла під гору чорнойов хмаров,
А зійшла в село дробен дощиком.
Ввійшла до сіней ясним сонічком,
Прийшла до хати, сіла за столом,
Сіла за столом сивим соколом.
— Прошу тя, милий, на подарунок,
На подарунок та й на хусточку,
Та й на хусточку та й на золоту.
Та й бувай здоров, бо я вже іду!