Терен, мати, коло хати,
Треба його обламати.
Треба кума попросити,
Щоб той терен обтрусити.

Крикнув, свиснув на малого:
— Сідлай коня вороного,
А для себе — буланого
Та поїдем в чисте поле.

Та поїдем їв чисте поле,
Там дівчина просо поле.
Просо поле, ячмінь в’яже,
Вона мені правду скаже.

Як приїхав під ворота,
Вийшла мила, краща злота.
Ой чи мила, чи не мила
Ворітечка відчинила.

Взяла коня у станицю,
А милого у світлицю.
Дала коню вівса їсти,
А милому кресло сісти.

Дала коню вівса, сіна,
А милому меду, вина.
Сіла вона задумано,
Карі очі заплакано.

— Чи жаль тобі вівса, сіна?
А милому меду, вина?
— Не жаль мені вівса, сіна,
А милому меду, вина.

Не жаль мені вівса, сіна,
А милому меду, вина,
А жаль мені свого світа,
Що проходять марне літа.