Рекрутські, солдатські, жовнірські пісні

Значна частина рекрутських та солдатських пісень генетично пов’язана з козацькими, які пристосовувалися до обставин солдатського життя. Іноді в пісні мінялося тільки слово «козак» на «рекрут», «солдат», «жовнір». Але складалося і багато нових. Типовим для них було поєднання усталених традицією образів з поетичними узагальненнями, що відбивали нові явища й події. Примусовий набір до війська, запроваджений на Україні з другої половини XVIII ст. Служба в царській армії спочатку була довічною, з кінця XVIII ст. двадцятип’ятилітньою, пізніше — двадцятилітньою (тільки з середини XIX ст. цей термін скоротився до десяти років). Надії повернутися додому, побачитися з рідними у солдата майже не було. Тому, проводжаючи в рекрути, прощалися навічно, оплакували в голосіннях, як померлого. Звідси й пісенний образ «вічної служби», «вічної розлуки».

Життя жовніра — солдата австрійської армії — нічим не відрізнялося від життя солдата царської армії. Про це переконливо свідчать жовнірські (їх ще називають вояцькі) пісні. Ідейно-тематичні мотиви у них такі ж, як і в піснях про царську службу. Тому й розглядаються вони разом із солдатськими.

Рекрутчина виступає у піснях як соціальне зло, від якого в першу чергу страждали найбідніші. Під час набору панували несправедливість, хабарництво. Поміщик здавав у солдати навіть того, хто не був придатний до служби: «Хлоп до міри не дістав, панок грішми підсипав...» Віддавали в рекрути сироту, у якого «ні неньки, ні вітця», або вдовиного сина-одинака. Типовим для багатьох пісень є опис тієї ради, що її радять пани й багачі, «кого в некрути дати». Вибір їхній падає на сироту, на вдовиченка.

Є чимало пісень, у яких народ відверто осуджує царя і загарбницьку політику: цар, цісар не відпускає рекрутів додому, бо «здобич має», хоче «чужу землю звоювати», «цілий світ звоювати». Він байдужий до людських страждань:

Сльозми моря не доповниш, Царя грішми не вдовольниш, Сина з війська не визволиш.

Народна уява створила образ тяжкої, голодної, кривавої «цісарської дороги», якою женуть новобранців.

Рекрутські та солдатські пісні у переважній більшості глибоко трагічні за змістом. Кожне їхнє слово породжене болем і відчаєм, облите гіркими слізьми. Вся образна система їх спрямована на те, щоб передати горе й страждання, настрої туги, суму, розпачу. У новобранців очі позаплакувані, дорога, якою їх ведуть, «слізоньками перелитая», іде вона через терен (символ страждання); на хлопця кують кайдани, шиють чорним шовком сорочку, чорний ворон кряче, віщуючи смерть; поширений образ гори теж асоціюється з горем, тяжким життям; солдат служить з бідою, у нього — смерть за плечима; доріженька кривавая, течуть кривавії річки (потічки), «неня-удовиця кервавими плаче», солдати бродять «в кирві по колінця».

Лейтмотивом пісень про рекрутчину й солдатчину б підневільність, примусовість служби, насильство над людиною. Це позначилося і на художніх образах. Так, поряд з традиційним метафоричним описом бездомного життя («мене змиють дрібні дощі...»), з’являються і такі: «змиють мене капралі, розчешуть улани», «будуть нас промивати, а щорання по сто палок давати»; опис битви (мостити мости, гатити греблю тілами) доповнюється словами про те, що рекрутів женуть на смерть: «Загатимо ними глибокеє море та будем їх м’ясом звір’є годувати...»; відомий образ битва — оранка поєднується з новими поетичними асоціаціями: солдат — той же ґазда, тільки має він «в царя плужок — через плечі карабінок», орють на війні карабіном.

Чимало пісень складено про смерть солдата. Основна їх думка — жорстокість війни, марність смерті солдата в ім’я чужих інтересів, часто на чужій землі. Жахливі картини кривавого бою, людських страждань, каліцтва постають із цих пісень. Народ осуджує й проклинає війну і тих, хто її затіває: