Зміст

• Від упорядника
• Звичаєво-обрядова поезія трудового року

• Веснянки та гаївки

  • Хороводи з іграми й танцями

  • Веснянки та гаївки під кривий танець і без танкового та ігрового супроводу

    • Оспівування весни красної. Образи веснянки, гаївки. Картини весінньої природи
    • Заохочення до веснянок і гагілок. Викликання на гулянку
    • Веснянкові залицяння, жарти, насміхи, глузування
    • Глузування з дівчат. Сатира на багачок
    • Перекори між парубками й дівчатами з сусідніх кутків, вулиць і сіл
    • Кохання. Зародження почуттів, похвала хлопцям і дівчатам. Вибір пари. Побачення, взаємна любов
    • Побоювання лихої слави, ворожих поговорів
    • Розлука з милим, туга за ним
    • Чари. Принада
    • Нещасливе кохання
    • Протиставлення милого нелюбові
    • Думки про сватання і шлюб
    • Порівняння дівочої і жіночої долі, життя у батьків і свекрів
    • Баладні веснянки
    • Відгомін господарських, історичних та соціальних подій
    • Закінчення веснянок та гаївок
  • Риндзівки

• Русальні та царинні пісні

  • Русальні пісні
  • Царинні пісні
• Петрівочні пісні
• Косарські та гребовицькі пісні
• Купальські пісні

• Жниварські пісні

  • Пісні женців з вінком по дорозі з ниви до двору господаря
  • Пісні перед двором, на обійсті і в хаті господаря
  • Сучасні обжинкові пісні
• Характеристика мелодій
• Мелодії

Від упорядника

Збірка «Ігри та пісні» містить найяскравіші та найхарактерніші зразки календарно-звичаєвої поезії українського народу. Ця книга вперше за всю історію збирання і видання народної творчості дає цільне уявлення про пісенність весняної і літньої пори трудового року, пов’язану з обрядово-звичаєвим циклом.

В збірках М. Максимовича, В. Залеського, Жеготи Паулі, А. Метлинського, Я. Головацького, П. Чубинського, Б. Грінченка та інших веснянки (ігри й пісні), русальні, петрівочні, купальські та жниварські пісні представлені в невеликій кількості і тільки з певних районів української території. В. Гнатюк перший зробив спробу наукового зведення веснянок з усієї української землі, видавши у випусках «Етнографічного збірника» том «Гаївок».

Використавши близько тисячі джерел — найрізноманітніших публікацій в фольклорних збірках, журналах та газетах українською, російською ї польською мовами, а також ряд найбагатших фольклорними записами архівних фондів, головно Києва і Львова, упорядник відібрав найбагатші за змістом і художньою формою зразки. Отже, в книзі представлені кращі твори весняно-літньої календарно-обрядової пісенності з усієї української території.

В межах кожного жанру пісні розміщені в послідовності їх виконання під час того чи іншого народного звичаю, свята чи обряду (свята весни, русальної неділі, звичаїв на жнивах і т. д.). Це дає змогу через пісні відчути хід та характер кожного з урочистих звичаїв народного трудового року.

Розділ пісень про кохання і родинні відносини побудований за тематичним принципом (цим, зокрема, пояснюється, що виконувані під кривий танець веснянки розміщені в різних підрозділах).

Вичерпати все багатство певних сюжетів веснянок, петрівочних та купальських пісень, відзначити варіантні твори, куплети, рядки чи образи поруч з основним текстом і дати в примітках бібліографічні вказівки про варіанти, що не ввійшли до збірника, — річ майже неможлива, бо це вимагало б публікувати коло кожного найхарактернішого зразка спеціальний додаток, часом в десятки і сотні разів більший від поданого тексту. Тому для повнішої характеристики багатства кожного жанру, високого поетичного обдарування творців та виконавців народних пісень

до збірника введено лише ті варіанти, що з боку змісту і художньої викінченості певних мотивів суттєво відрізняються від відібраного найкращого твору. Подані варіанти свідчать про певні нашарування в піснях на протязі їх довгого побутування, про щедрість поетичної образності народної поезії, про своєрідність і різноманітність лексичного оформлення і мовного звучання певних пісенних тем в різних місцевостях України.

До значної кількості текстів в кінці книги подано мелодії. В окремих випадках вони відносяться не до опублікованого в збірнику зразка, а до одного з не включених у книгу варіантів пісні. В таких випадках у примітках вказано, де можна знайти текст. Разом з тим відзначено інші записи мелодій, що не ввійшли в нотний додаток цієї книги.

Збірка «Ігри та пісні» є своєрідним підсумком, узагальненням протягом 150-ліття накопичених збирачами творів календарно-звичаєвої пісенності — від найстаріших записів кінця XVII ст. до зразків, зафіксованих напередодні видання цієї збірки. Поруч із традиційними, старими за часом виникнення і довготривалими в побутуванні творами до неї включені також веснянки і жниварські пісні, що народились в окремих місцевостях України недавно і відобразили радянське життя. Останні показують, як трудящі підпорядковують традиційні форми і стару канву художніх творів для оспівування нашої дійсності, для створення поезії трудового колгоспного року.

Пісні друкуються зі збереженням лексики діалектних форм, але за сучасним правописом.

Не зберігаються такі риси діалектної вимови: дифтонги північних

говорів (діевчина, стоул, утєли — утяли тощо); тверде закінчення дієслів третьої особи множини в західних та деяких інших говорах (гуляют замінено гуляють і подібні); паралельне вживання ненаголошених голосних (кучирики — кучерики, чириз — через, вада — вода, а також дзвінких та глухих приголосних (люпка — любка); не відтворювано властивого окремим місцевостям пом’якшення шиплячих (шєпчина, шіпчина замість шапчина).

Ці особливості збережені лише там, де вимагала мелодика римування. Маловживані і незрозумілі слова пояснені в словнику в кінці книги.

В усіх випадках, де в пісні послідовно повторюється постійний приспів, його подано, як правило, один раз (на початку пісні, іноді — ще й у кінці її). Кількість рядків, що передує приспівові, вказує на характер його чергування у тексті й мелодії. Складніші випадки повторюваності приспіву і його видозміни подані або безпосередньо в текстах пісень, або відзначені окремо (виносками внизу чи словом «приспів» між рядками пісень).

В примітках до кожної пісні, де це було можливо, вказано місце і час запису, подано прізвище виконавця і записувача, а також джерело, за яким публікується пісня. Неповнота деяких приміток зумовлена відсутністю окремих елементів паспортизації творів у першоджерелах. Назви місцевостей подаються за адміністративним поділом на час запису творів, а в деяких випадках — за назвами етнографічних районів української території: Галичина, Закарпаття, Волинь, Поділля тощо.

В круглих дужках подано лаконічні коментарі записувачів чи упорядника щодо виконання пісень, значення окремих слів, в квадратних — пропущені під час виконання в публікованому тексті слова або рядки, які наявні в варіантах даної пісні.

В процесі підготовки книги чималу допоміжну роботу виконали М. Г. Марченко та А. Ю. Ясенчук, за що упорядник складає їм щиру подяку.

Звичаєво-обрядова поезія трудового року

Українська народна лірика — це чудове втілення поетичного генія трудових мас, окраса їх духовного життя, одне з найдорожчих національних надбань. Численними перлинами пісень, що виблискують всіма барвами людських почуттів, вливається вона в скарбницю світової культури. Здається, весь вогонь свого від природи щедрого обдарування, всю ніжність і велич душі, глибину і силу натхнення та думки вклали в свою пісню на протязі віків легіони безіменних народних творців, щоб вона завжди вабила вічно юною красою, випромінювала живі хвилюючі почуття, ширяла над українською землею на дужих крилах поезії і тішила в горі, чарувала в радості, множила сили в труді та в борні.

Українська пісня ніколи не відривалася від життя. Воно завжди було її джерелом і об’єктом відображення. «Казка — складка, а пісня — бувальщина», — так визначив сам народ естетичне відношення своєї пісні до дійсності. Отже, скажемо словами В. Г. Бєлінського, «поезія народу — це дзеркало, в якому відображається його життя з усіма характерними відтінками й родовими ознаками. Оскільки ж поезія є не що інше, як мислення образами, то поезія народу є ще і його свідомістю». ¹ Народна пісенність, як дзеркало життя і поглядів трудових мас, відзначається винятковою вірністю, бо ж воно вивірене багатим досвідом поколінь, відшліфоване на протязі віків найталановитішими представниками народу, облагороджене чистим

народним сумлінням. Саме в цьому — секрет її невмирущої поетичної краси і загальнонародного звучання.

Тяжка і бурхлива історична доля судилася українському народові до Великого Жовтня. Десятиріччями і століттями відстоював він зі зброєю в руках своє право на свободу, боронив рідну землю від напасників. І завжди в боротьбі й труді пісня була його вірною супутницею. Шмагали його канчуки ханських наїздців, ошаліло кидалася на нього польська шляхта, прагнули повергнути на коліна «свої» пани, збиткувалися над ним царські поплічники, ладні замкнути йому вуста, відібрати рідну мову. Але трудовий народ жив і боровся. І ніколи не змовкала його пісня, виливаючи мелодійними тонами й чудовими поетичними образами тугу за щастям та все зростаючу жагу трудової людини до справедливості і волі. Жила і розвивалася українська пісня, бо були живими, як Прометеєве серце, сила і почуття нескореного народу. Подібно до повноводного Дніпра — ніколи не міліли й не висихали її джерела. І як Дніпро в своєму бігові набирав все більшого розгону й поглиблював русло, так і потік народної пісенності ставав дедалі ширшим і величнішим у своїй емоційній силі і художній красі. В кінці XVIII — на початку XIX ст. він був уже настільки могутнім, що став животворним грунтом нової національної літератури і музичного мистецтва.

На протязі всієї історії трудового народу пісня постійно була висловом духовного життя, скарбницею художньої правди. За найрізноманітніших життєвих нагод і душевних зворушень до неї звертались колективно і поодинці, молоді й старі, чоловіки й жінки. В ній повсякчас чули вони рідний своєму серцю голос батьківщини, відлуння своїх інтимних почуттів і затаєних дум, ловили золотий промінь надії, слово мудрої поради і ніжної ласки. Словами пісні можна було поскаржитись на свою гірку долю, бо пісня має чудову здатність тамувати душевні болі і окрилювати нестихаюче прагнення людини до щастя. За це народ зворушливо любить свою пісню, пишається нею перед усім світом, по-материнському береже її і збагачує все новими кольорами.

Тріумфальний шлях української народної пісні до світової слави, її високий авторитет у слов’янських народів якнайяскравіше свідчать про її високі ідейно-художні якості.

Справді, здавна українська пісенність вабить до себе своєю чарівною красою. Вже в середині XVI ст. українську пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» зустрів чех Никодим аж у Венеції, перейняв її і доніс на свою батьківщину — в Моравію, де від нього її почув Ян Благослав та записав у свою граматику.

Так з’явився найстаріший з відомих нині записів української балади. Приваблююча сила української народної лірики зумовила й те, що в різних російських, польських і навіть німецьких хроніках та мемуарах кінця XVI і XVII ст. не раз натрапляємо на записи наших пісень і навіть їх мелодій. Російські рукописні збірники пісень XVIII ст. фіксують уже широкий розлив української пісні на братній російській землі; її залюбки слухають в Петербурзі й Москві, включають як невід’ємну складову частину в свої пісенники і Чулков, і Новиков, і Львов та Прач, і анонімні складачі збірочок на зразок «Молодчик с молодкою на гулянье с песенками» (1790) тощо. Бандуристи, кобзарі й співаки з України завжди були бажаними гостями на російських базарах, а часом навіть — і в царських палатах. У XVIII ст. вже склалося прислів’я, зафіксоване збірничком Янькова з 1749 року, що «русак — до читання, а козак — до співання», яке своєрідно відображало авторитет української пісні і співаків серед братів росіян.

В першій половині XIX ст., коли під впливом соціальних антикріпосницьких рухів література високо піднесла прапор народності, а народна творчість була проголошена її джерелом, основою національної літератури, українська народна пісня набуває ще ширшої популярності. На її грунті виростає і творчість геніального Шевченка, який, кажучи словами І. Франка, ввібрав весь сік української народної пісні; на її грунті розцвітає буйним цвітом нова українська поезія. Протягом всієї історії нової української літератури не знайдемо жодного поета, жодного художника слова, який би не звертався до джерел народної пісні, який би не живив свого таланту її поетичною силою. І якщо сьогодні українська література пишається І. Котляревським і М. Шашкевичем, Г. Квіткою-Основ’яненком, Марком Вовчком і Панасом Мирним, Ю. Федьковичем і С. Руданським, велетнями Т. Шевченком і І. Франком, чудовими талантами М. Коцюбинського і Лесі Українки, Максима Рильського і Павла Тичини, Юрія Яновського і Михайла Стельмаха та цілою шерегою інших письменників, то в цьому — видатна роль національної народної поезії, цього вічно свіжого джерела, з якого черпали і черпатимуть поетичну наснагу художники слова. Недаремно так високо оцінив його вагу для народу і для національної культури найбільший поет України Тарас Шевченко:

«Пісня, — писав І. Франко в одному з численних своїх творів про народну поезію, — має в нас в сучасний момент не лише мистецьке, але й громадське значення, як один з об’єднуючих людей чинників, полегшуючих їх організацію і співпрацю для справи народного відродження» ². Подібні надзвичайно високі оцінки ідейно-естетичної ролі народної поезії в житті й розвитку трудового народу знаходимо в спадщині багатьох діячів української культури — письменників, вчених, композиторів, акторів.

В радянський час скарби вільного возз’єднаного українського народу користуються великою любов’ю всіх народів Радянського Союзу, всього прогресивного людства.

Поетична скарбниця нашого народу справді невичерпна в своїй багатобарвній різноманітності. Тисячами дорогоцінних чудових перлин збагатила вона національну культуру. Серед них і найстаровинніші за своїм походженням обрядові пісні, і історичні пісні та думи, і глибокі змістом соціально-побутові пісні, і небаченої краси лірика кохання, і бадьорі та дотепні танкові пісні-мініатюри, і авторські твори, що влилися в потік народної поезії і побутують як народні.

Народна творчість як мистецтво виникла в далеку давнину, формувалась ще в праслов’янську добу, зміцнювалась і розросталась в часи Київської Русі, маючи племенні ознаки, з яких розвинулись національні особливості народної поезії. Український фольклор, перебуваючи в постійному розвиткові й збагачуючись, як і мова, передував виникненню української літератури, став джерелом її зростання і продовжує співіснувати з нею. Генетично він незрівнянно старший за літературу, а функціонально — її попередник, а потім і постійний супутник. В фольклорі, як писав М. Горький, — початки мистецтва слова. Вони сягають сивої давнини.

* * *

Найглибшим і найдревнішим шаром народної пісенності є звичаєво-обрядова поезія. Початки її сховані в далекій імлі віків. Ще Київська Русь успадкувала від первіснообщинного

періоду історії східних слов’ян календарні обряди і звичаї, що супроводились співами й хороводами. Ці обряди знаходилися в органічному зв’язку з трудовою практикою і анімістичними віруваннями людини докласового суспільства, які відображали її залежність від незрозумілих їй явищ природи, іншими словами — із землеробським культом і річною господарською діяльністю. Поклоніння силам природи — божествам, магічне заклинання їх, уславлення з піснями, танцями та іграми мало під собою практично-трудову основу — прагнення домогтися від оточуючої природи милості і таким чином забезпечити собі статок, добро і благополуччя. «Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальні стосунки людей, в мову реального життя. Утворення уявлень, мислення, духовні стосунки людей є тут ще безпосереднім породженням матеріальних відносин людей... Свідомість ніколи не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя» ³. Саме в такому органічному зв’язку з первіснородинним життям слід і розглядати процес виникнення та функцію календарно-обрядової поезії наших далеких предків з дохристиянських часів. Саме так ставив питання М. Горький, говорячи про народну творчість язичницької доби. «Для того, щоб розкрити вплив релігійних уявлень на художню творчість стародавніх [народів], — писав він, — треба спочатку показати цю творчість, засновану на праці, творчість, що облагороджує і «освячує» працю, фантазує про повну владу над матерією і силами природи, що вважає можливим змінювати цю матерію, загнуздувати ці сили в інтересах людей» ⁴.

З введенням християнства в Київській Русі розпочався наступ панівних верств на язичницькі звичаї, обряди і творчість, сповнену дійового ставлення до природи. Календарно-обрядова поезія та різні обрядово-магічні елементи фольклору, як символи переслідуваного язичництва, починають відігравати певну роль в класовій боротьбі епохи феодалізму, відображаючи демократичну ідеологію. Християнські проповідники і церква оголошують нещадну війну стародавнім народним звичаям і обрядам проводжання зими і зустрічі весни, святкування дня русалій, Купала, коляди тощо. «Слово про кари божьи» (XI ст.) зазначає, що диявол заманює людей «трубами і скоморохи» і що «игрища утолочена, и людей много множьство на них... а

церкви стоять [пустими]». Новгородський архієпископ у своїх правилах (1166) вимагає, щоб попи уймали віруючих «и о турех и о лодыгах и о колядницех». В одній з постанов собору 1274 р. про весінні свята говориться: «В суботу (перед паскою) вечер собираются вкупь мужи и жени и играють и пляшуть бестудно и скверну деют в нощь святого воскресенья, яко Дионусов праздник празднують нечестивии елини (греки), вкупе и мужи и жени, яко и кони вискають и ржуть...». Одно із повчань «Изборника» XIII ст., яке відноситься до ще ранішого часу, перестерігає християнина виходити на вулицю, коли «играют русалья или скомороси или пьяницы кличут» ⁵.

Наступ християнства не пройшов безслідно для народних звичаїв і обрядів. Як образно писав І. Верхратський, «пилом і румовищем припала наша старовина оддалених язичницьких віків; християнство, водворившись на нашій землі, розбило посудини, в яких колись приношено жертви давнім богам» ⁶.

Проте органічний зв’язок народних звичаїв і поезії з трудовим господарським роком забезпечив їм живучість та стійкість. Вони не зникли, а почали своєрідне, примусове співіснування з християнською обрядовістю, що в окремих проявах дожило аж до наших днів. Так, стародавній звичай зустрічати весну, водити з цієї нагоди веснянки та гагілки календарно співпав з великодніми християнськими святами, а пісні та хороводи, переслідувані духовенством, в окремих місцевостях навіть опанували для себе місце коло церкви; русальні свята співпали з християнською тройцею, Купало — з днем Івана Хрестителя, коляди — з різдвом, щедрий вечір — з іорданськими святками. Звичайно, це співіснування в якійсь мірі позначилось на чистоті народної поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) на протязі століть не могла не ввібрати в себе елементи християнських понять, окремі мотиви та образи християнських легенд.

Все ж це були порівняно мізерні впливи на народну поетичну стихію. Народні календарні свята і обряди були настільки живучими, що по них, а не по християнських святцях, вів цілими століттями народ визначення часу і поділ господарського року. Характерно, що здавна це знаходило відображення і в офіційних документах: в Іпатьївському літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події «на русальной неделе», а під 1262 роком — «накануне Йвана дня, на самые купалья»; в договорах литовських князів 1350, 1396 років

зустрічаються дати: «писана (грамота) во вторник перед купалы», «до Йвана дне до купал» тощо.

Винятково яскравим показником живучості язичницької старовини в формі календарної обрядовості і зв’язаної з нею поезії є органічний розвиток останньої на мовах трьох східнослов’янських народностей, що оформлялися як окремі етнічні одиниці в процесі розпаду багатоплеменної Київської Русі. Як наслідок цього процесу оформились надзвичайно багаті потоки обрядово-календарної поезії українського, російського і білоруського народів. Яскрава спорідненість пісенності трьох братніх східнослов’янських народів була передусім обумовлена старовинністю її походження, наявністю у всіх трьох її потоках єдиної основи і спільних древніх поетичних елементів.

Колективне виконання обрядово-календарних пісень з хороводними рухами й співами, яке в первіснообщинні часи було невід’ємно пов’язане з певними магічними діями, а також органічна спаяність їх словесного тексту, мелодії і пісенного ритму забезпечували тривкість цим народним творам, сприяли їх довгому життю, консервації в них багатьох старовинних рис. Проте розвиток економічного життя й культури народу не міг не покласти свого відбитку і на цей тривкий за своєю внутрішньою структурою вид народної поезії. Тому найстаровинніша за походженням календарно-обрядова поезія в процесі свого побутування на протязі століть зазнала значних змін у змісті, мотивах тощо. І все ж, як зазначав Ф. М. Колесса, «чим глибше сягаємо в пісенні поклади, переконуємося, що величава будівля, яку уявляє з себе українська народна поезія, на всіх просторах української етнографічної території спирається на однакових підвалинах, має здебільшого однаковий зруб, а різниці й розходження з’являються щойно в пізніших надбудовах, починаючи з XVI в.» Саме до таких найглибших покладів належить обрядова поезія, що на східнослов’янських землях дійшла до нас в українському, російському і білоруському мовному оформленні в досить пізніх своїх видах, коли обряди як складники колишнього народного релігійного культу язичницької давнини вже зовсім зблідли.

Буйний розквіт української ліричної поезії, як самостійного потоку творчості, що задовольняла світоглядні і художні запити та смаки народу, впливав і на характер обрядової пісенності. Не нівелюючи окремих її традиційних особливостей — архаїчних образів, уособлень, закостенілих звертань, рефренів та приспівів, мелодійно-словесних формул, — широкий розвиток народної позазвичаєвої лірики не міг не вплинути на зміст обрядової поезії. В ній з’являлись все нові й нові нашарування, викликані

новими обставинами життя носіїв і творців народної поезії, блідла і втрачалась первісна практична і магічна функція обряду і пісні, все більше й більше заполонювали поезію цього циклу особисті й громадські мотиви. Ось чому ці твори, записувані на протязі XIX — XX ст., так голосно перегукуються з «чистою» (необрядовою) ліричною народною піснею. Розуміється, фіксуючи це, не слід забувати й про пряме споріднення поетики ліричної пісні з поетикою звичаєво-обрядовою, що остання вплинула на розвиток позазвичаєвої лірики.

Весь хід культурного розвитку на східнослов’янських землях також сприяв зникненню обрядово-магічної функції календарної поезії та зміцненню її естетично-виховного значення. «Кінець XIV і все XV століття характеризуються поступовим нагромадженням емпіричних знань. Все більше відходять в минуле язичницькі вірування, анімістичні уявлення, принаймні серед вищих класів суспільства» ⁷. Атмосфера середньовічної дійсності кладе свій відбиток на давню, особливо хороводну та ігрову, пісню.

Обрядово-календарна українська пісенність в тому вигляді, в якому вона дійшла в записах та публікаціях до нас, — винятково багата поезія народного року. Це — витвір колективного ліризму, що відображає «труди і дні» українського села минулих віків, розкриваючи простими поетичними образами людські почуття і роздуми, життєвий досвід, побажання і надії, викликані певною порою трудового року і овіяні диханням оточуючої природи.

Кращі зразки звичаєво-обрядової поезії — поетично довершені твори нестаріючого суспільно-етичного змісту, багаті емоційно і естетично. Вони входять в нашу сучасність не як сухі пам’ятки минулого, а як жива поезія, здатна і сьогодні полонити нас, служити радянським людям, їх культурним запитам і потребам. Немеркнуча поетична краса звичаю, по вінця налитого чудовою пісенністю, вабить і нині до себе, породжуючи в різних місцях України якісно нові, але оперті на кращі здобутки народної традиції свята весни, врожаю тощо. Творче використання звичаєвої пісенності минулого дає в цих випадках позитивні наслідки, варті широкого розповсюдження.

* * *

В дореволюційній науці про народну творчість обрядово-календарну поезію звичайно розпочинали з колядок і щедрівок, орієнтуючись на введений Петром І календар з 1 січня та рахуючись із християнськими релігійними святами різдва й Нового року, з якими хронологічно співпали звичаї колядування і щедрування. Проте далеко вірніше на чолі обрядової поезії народного року ставити веснянки і гагілки, бо наші предки починали річний круг з весняного оживлення природи. З її пробудженням і оновленням, з поворотом сонця на літо вони пов’язували новий рік, що й виявилось у староруському літочисленні, яке було березневим. Саме за цим літочисленням розпочата легендарним літописцем Нестором його «Повесть временных лет» з березня 6360 року від «сотворення» світу.

Взагалі з сивої давнини у слов’янських народів вважалася першим річним святом весна, і її всюди зустрічали пишно й радісно, з піснями та іграми. В українського народу це свято молодості породило могутній життєрадісний і барвистий, як сама весна, потік ліричної поезії, верхів’я якого сховані в далеких язичницьких часах. Це — звичаєво-обрядові пісні та ігри, що на Наддніпрянщині, Поділлі і Волині мають назву веснянки, а в Галичині — гаївки чи гагілки ⁸. В окремих районах Поділля, на Холмщині і Підляссі зустрічалися паралельно обидві назви. Як зауважив В. Гнатюк, «не кожну веснянку можна зачислити до гаївок, хоч кожна гаївка є веснянкою» ⁹, бо гаївки співаються переважно в час великодніх свят, а веснянки — від ранньої весни аж до зелених свят. І веснянки, і гаївки співають дівчата на вулицях, на цвинтарі або ж на вигоні за селом. В одних місцевостях України починають водити весінні хороводи й танки та виспівувати пісні-веснянки з того дня, коли вперше закує зозуля, в інших — коли з’явиться веснянка з своєю пісенькою, в якій нібито чуються слова: «шмаровіз, шмаровіз, покинь сани, візьми віз», ще в інших — з часу, як «щука хвостом розбиває лід». І хоч іноді ця пора весіннього пробудження співпадала з постом напередодні великодня й попи не дозволяли молоді збиратися на весінні забави та співи, все ж по українській землі гучно розливалися бадьорі мелодії веснянок і гаївок. Церковні заборони не спроможні були припинити багатовікову традицію радісного відзначання приходу весни, скасувати народний звичай складання їй поетичної хвали.

За часом виникнення і за своєю функцією всі веснянки і гаївки діляться на дві групи: старовинні, архаїчні своєю обрядовою функціональністю хороводи та співи з пантомімою, іграми й танками (їх збереглося менше) і новіші ліричні та жартівливі пісні, співані дівчатами «на злобу дня» як пісенний супровід до старовинного за походженням кривого танцю чи кривого колеса або й просто на вечірніх сходинах десь на вулиці. Всі вони разом були своєрідним поетично-музикально-хореографічним компонентом найдовшого народного свята — свята весни, що тривало від раннього пробудження природи до літньої робочої пори. «Дівочі танки, — писав відомий дослідник української народної поезії М. Максимович, — за зовнішнім виглядом бувають: 1) кругові, які ведуть, зімкнувшись в коло, це: «Мак», «Кріп», «Перепілка», «Заюшка», «Ящур», «Король», «Нелюб», «Переборець» та ін.; 2) ключові, які ведуть, зімкнувшись одним ключем, це: «галка», «чечітка», «горобей», «лісаниця», «кривий танець» та ін., або ж зімкнувшись в два ключі, як у танці «Просо сіяти» і в «Шумі» ¹⁰.

Веснянки й гаївки, що зберегли в собі багато старовинних елементів, виконували в глибокій давнині важливу магічну функцію: в танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди розбуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій, прагнучи передати їх і оточуючій природі, розбуркати своїми імітаційними рухами й діями її сили до нового життя, вплинути на неї в бажаному напрямі. Вся синкретична цілість веснянок і гаївок (коли слова, мелодія, міміка, танкові рухи й драматична дія ще не розчленовані) підпорядковувались в первіснообщинну добу практично-магічній меті; прикликати весну, прогнати зиму, виворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і хлопцям щасливе обрання пари і весілля. Живучи в умовах натурального господарства, перебуваючи в постійній залежності від природи, людина на ранніх ступенях свого розвитку уважно придивлялася до природних явищ і ставилася до них чисто практично. Весна з відродженням навколишнього життя, з її сонцем, грозою, буйним розквітом рослинності робила такий могутній вплив на уяву людини, що людина обожнювала сили природи, схилялася перед ними, запобігала їх ласки, цим творячи своїм божествам гімн певними обрядами. Чарівними діями вона прагнула привернути оточуючу природу на свій бік, полегшити свою працю. Реальні матеріальні обставини життя і настійні потреби людини в конкретну пору господарського року викликали, таким чином, магічну функціональність древніх весняних обрядів, в чому відобразився ще низький рівень свідомості людей того часу.

Звичайно, веснянки й гаївки, що дійшли до нас, не зберегли свого магічного змісту в первісному вигляді. Під впливом нових суспільних умов життя, під тиском християнської релігії затемнилося, а то й зовсім втратилося первісне значення багатьох весінніх пісень і хороводів, інші зникли взагалі, бо записувати їх стали досить пізно, тільки на початку XIX ст. Все ж в пісенності весняних обрядів, зібраній в останні півтора століття, зустрічаємо багато законсервованих елементів, що відображають ставлення наших предків до навколишньої природи.

Яскравим відблиском дохристиянського обожнювання природи виступає у веснянках і гаївках щедра персоніфікація її явищ, міфологічні уявлення про неї. Так, дехто з дослідників вважає, що наявні в рефренах вислови «Лелю-полелю», «Див», «Ладо» мали якесь міфічне значення, незрозуміле вже в час записів цих веснянок і гаївок ¹¹. Так само, як затьмарені віками обриси персоніфікованих язичницьких богів, розглядають вони образ Кострубонька, що вмирає з приходом весни, образ Мари, що ще в XIX ст. в деяких місцевостях України була невіддільним атрибутом звичаю прогнання зими (опудало одягали як жінку і, винісши на гору, палили при співі веснянок). Уособлено виступають у весінніх піснях та хороводах образи весни та її дочки («Ой весна, весна, весняночка, де ж твоя дочка-паняночка»), образ ягілки або рогуленьки, уявлюваної в постаті дівчини («Ягіл-ягілочка, ягілова дочка»), та персоніфікуючі весну образи зеленого шуму (гра «Шум»), вітру, сонця, дощу («Ой не хвалися, та березонько») тощо. Саме хороводне коло, найбільш характерне для гаївок і веснянок, нібито теж, як гадав X. Ящуржинський ¹², відображає зовнішню форму благодатного сонця — символу весни і життя. В усіх цих образах, як і в описі бажаних весінніх дарів («Ой весна-красна, що нам винесла»), в звертаннях до птахів — вістунів весни («Вилинь, вилинь, гоголю, винеси літо з собою», «Ремез», «Чом ти, жавороньку, рано з вир’я вилітав»), до дібров і гаїв, до дерев та квітів, як і в трудових мотивах веснянок та гагілок, ще й тепер можна вловити приглушений відгомін магічного обряду — піснею й танком випрошувати у природи сприяння людині. В них відображено очікувальний настрій, повний світлих сподіванок від пробудженої і визволеної з-під зимових оков природи.

Особливо виділяються в цьому відношенні сповнені символіки сільськогосподарських робіт весінні хороводи й ігри хліборобського циклу, що славлять родючу землю й весінню працю. Наслідування в танках та іграх хліборобських рухів при оранці, сівбі, плеканні молодої рослини (хороводи «Просо», «Мак», «Огірочки», «Грушка», «Льон» і т. п.) мало на меті сприяти трудареві й допомагати буйному зростові врожаю. Ці веснянки відбивали діловий погляд трудівників на весну як на пору відповідальної праці, від якої залежатимуть статки цілого року. Вони були органічно пов’язані з практичною діяльністю людей своїм змістом і магічною функціональністю. Тому нема жодних підстав розглядати їх образність як міфологічно-містичну символіку, що робили деякі фольклористи-міфологи. Наприклад, гаївка «Просо» їм уявлялась відображенням боротьби двох міфічних сил — зими й весни, поданих нібито відповідно в образах тих, що «витоптують просо», і гожої дівчини, перед якою ці сили відступають. Зрозуміло, що така ідеалістична, надумана символізація не допомагає проникнути в суть і функцію веснянкової поезії давніх віків.

І вже зовсім шкодять цьому такі дослідники-ідеалісти, як К. Сосенко, що навіть в двадцятих роках нашого століття прагнув примирити обрядову поезію народу з її ворогом — християнською церквою, вбачаючи в гаївках «симфонію природи і церкви», «сердешньої пісні народу з воскресною християнською піснею». Це клерикальне перекручення весінньої пісенності народу заслуговує на згадку остільки, оскільки воно є одним з найновіших своєрідних виявів класово ворожого паплюження народної творчості, особливо такої демократичної, якою є пісні та ігри календарного циклу.

Окрему, очевидно, пізнішу групу веснянок і гаївок становлять пісні, в яких збереглися спогади про княжі і козацькі часи. Суперечка князя з Даж-богом, образ князя Романа, згадки про медову данину, охорону замків і міських воріт («Воротар»), постать Журила, що виступав у одноіменній веснянці і, на думку М. Драгоманова, є спорідненим із билинним Чурилом Пленковичем ¹³, — все це відгомони дійсності періоду Київської Русі. Оспівування козакування й мандрів, що до них кличе весна, згадки про весінній дар для хлопців — «шабельку до війни», мотиви розлуки з козаком, козацької хоробрості, без сумніву, з’явилися в веснянках та гагілках під впливом пізніших історичних умов життя України. А згодом до весінньої пісенності влилися твори з новими громадськими мотивами — гагілки про скасування панщини.

Характерно, що ряд весінніх ігор («Воротар», «Жельман», «Ягел-ягелочка», «Білоданчик», «Мости» та ін.) має дуже близькі паралелі у чеському, словацькому, моравському обрядовому фольклорі. Оскільки тексти цих пісень-ігор зафіксували властиву середньовічній добі дійсність, деякі дослідники прагнуть пов’язати виникнення їх з певними конкретними часовими умовами і територіями, а наявність паралелей у різних слов’ян — запозиченням. В останній час О. Зілинський під таким кутом зору дослідив ігри «Жельман», «Дунай», «Воротар» і «Мости» ¹⁴. Його праці на ці теми багаті співставленнями і спостереженнями, проте загальна теза про виникнення більшості цих ігор в пізні середні віки в середній Європі і мандрівку звідти на схід залишається всього-навсього гіпотезою. О. О. Потебня з більшими підставами символіку цих ігор відносив до явищ, глибокої давнини.

Слід зауважити, що міфологічні, магічно-обрядові чи історичні відгомони у весінніх іграх і піснях для їх виконавців були чисто традиційним елементом. Головну цінність для їх авторів і перших виконавців являла животрепетна побутова тематика веснянок (вибір дівчини, сватання, сімейні відносини) та їх краса.

Основна маса веснянок та гаївок саме й присвячена темам кохання та родинних відносин. Як повноводдя весни, заливають любовні мотиви народну поезію весіннього циклу. Відродження природи, краса весни зачіпали чуйні струни молодих сердець, будили в них ніжне почуття кохання, викликали веселість, радість, надії, а іноді й тихий смуток. Все це відгукувалось у веснянках та гагілках, що розлягалися над українськими селами мажорною поезією, сповненою неусвідомленого прагнення в далеч, до чогось ваблячого й бажаного. Всі вони вщерть сповнені жаги молодого життя.

Весна — це чудова пора молодості, зустрічей, товаришування, поетична пора кохання, найліричніших почуттів, а отже й найніжніших пісень. Навесні гулянки в селі набирали найбільшого розмаху. Дівчата й парубки своїми піснями та іграми вносили в трудову атмосферу села бадьорий, піднесений настрій;

радість, що била ключем в хвилини веселих забав і хороводів молоді, змушувала й старих забувати прикрості життя, нестатки, біду. Тому не дивно, що навіть в часи кріпосництва, в 1840 р., мандруючи по Україні, В. Пассек ось в яких світлих тонах писав про українське село весною: «В перших днях березня я по дорозі опинився в невеликому українському селі на лівому березі Дніпра. Був уже пізній вечір. Натовпи людей з піснями гуляли на вулицях, дівчата вели ігри з танцями... Річка з шумом несла і ламала кригу, околиця рясніла залишками снігу і плямами чорної землі, і зеленню озимини... Все жило, шуміло, говорило: природа воскресла для нового життя. Людина була царем цього світу...» ¹⁵

Це інстинктивне благородне відчуття людиною своєї сили й свободи, єдності з бурхливою природою та пориви юності і породили могутній потік веснянок та гаївок з любовними мотивами, що став справжньою окрасою української народної ліричної поезії. Ідея цього циклу народної поезії, як влучно визначив її М. Костомаров, — це «юність, і то переважно в житті жінки, зображена в послідовному розвитку почуттів і збуджень в зв’язку або краще у відповідності з розвитком життєвої сили оточуючої природи. Ось чому в цих піснях постійно зустрічаються порівняння і символи, ось чому деякі з пісень співають перед іншими, ніби узгоджуючись зі станом, у якому перебуває природа. Тут ви знайдете: безтурботну веселість тієї пори, коли дівчина перестає бути дитиною, таємну потребу кохання, соромливе освідчення перед власним серцем, перше побачення, докори, ніжність, жарти, сльози, надії, побоювання — всю історію молодості в тихому сільському світі» ¹⁶.

За своїм змістом, як бачимо, веснянки та гаївки дуже подібні до ліричних дівочих пісень. Вони були найулюбленішими піснями українських дівчат. І якщо серед цієї багатої, бадьорої, безжурної поезії й трапляються образи та мотиви смутку, то вони або ж несуть ігрову функцію, стають основою для розгортання забави, або ж передають роздуми дівчат про своє майбутнє. Та й ці мотиви (скарги на гірку долю, злу свекруху, тяжку працю, сімейні турботи тощо) у весінніх хороводах розробляються миролюбно, з легкою посмішкою, по-дівочому ласкаво.

Центральним в любовних веснянках і гагілках є образ дівчини. В поетичній передачі гармонії її зовнішньої краси і щирої благородної душі народна фантазія виявила себе винятково щедрою і неперевершеною в простоті зображення. Образ дівчини, як жоден інший образ в українській поезії, виписаний з такою любов’ю і такою ніжністю, на які здатний тільки народ з надзвичайно високим відчуттям поезії і краси. Передусім любовні веснянки і гаївки відзначаються виключним багатством мотивів і тем з дівочого життя. Безтурботне дівування, передчуття кохання, залицяння, викликання на вулицю, дівочі чари, зустрічі з милим, щира любов, подарунки, оспівування дівочої краси, розуму, правди; неприязнь до нелюба і старого жениха, ставлення матері до зустрічей дочки з козаком; тривожні прощання і розлука з милим; заклики до одруження, інсценізація та оспівування сватання, становища в сім’ї свекрів, вислів дівочих настроїв в найрізноманітніших ситуаціях життя, — все це теми любовних веснянок та гаївок — і хороводних, і ігрових, і пісенних.

Найстаровиннішим елементом цієї поезії, де відчувається глухий відгомін її обрядово-магічної ролі, є наспівування жениха, напророчування весілля, родинного щастя. Тема одруження домінує в цій поезії; в ній, як у фокусі, зливаються любовні мотиви багатьох веснянок та гаївок. Та й не дивно: весінні зустрічі, вибір пари є прологом до майбутніх весіль. Звідси зрозуміло, чому навіть хороводи побутового характеру («Просо», «Воротар», «Король» та ін.) овіяні любовними настроями та чому багато веснянок і гаївок так голосно перегукується з родинно-обрядовою весільною поезією.

В образній системі цієї групи творів дуже широко розвинена символіка, багаті асоціації й чудові порівняння та часті прийоми розгорненого психологічного паралелізму. Вибір в хороводі дівчини («Качурик», «Зайчик»), тестя, тещі, діверів та зовиць, прохання парубка, щоб дівчина напоїла коня, звивання вінків і дарування їх, поління рути, заманювання соколонька, збирання милим намиста, рятування милої, що тоне, і т. п. — все це символи кохання, сватання та шлюбу. О. О. Потебня, аналізуючи символіку весняних ігор «Просо», «Воротар», «Мости», «Вербова дощечка» та ряду інших, ствердив, що в багатьох випадках вона вказує на глибоку старовинність веснянки чи гагілки. Особливо переконує в цьому подібність образів-символів і розміру українських пісень і пісень інших слов’янських народів (російського, сербського, болгарського). На думку О. О. Потебні, це пояснюється не пізнішими запозиченнями, а первісною спорідненістю або ж запозиченнями настільки старовинними, що відрізнити їх від первісної спорідненості уже

неможливо ¹⁷. В такій же мірі велику давність окремих веснянок засвідчує наявний в них відгомін старовинних сімейних та громадських відносин (викуповування дівчиною, одержання викупів за дівчину, викрадання дівчат і т. п.).

Використання психологічного паралелізму як художнього засобу особливо властиве тим веснянкам та гаївкам, що оспівують красу дівчини, її одяг, переживання. Чудовим зразком, справжнім шедевром в цьому циклі є веснянка «Хвалилася та березонька». Розгорнений образ з життя природи, що виступає тут як емоціональний символ, свідчить про високий розвиток художнього пізнання у творців цієї веснянки, коли явища природи уже розглядаються окремо від людини, коли вони стають Своєрідним живим екраном для проекції людських почуттів і відносин, дзеркалом людських емоцій.

Крім паралелізмів веснянкам та гаївкам властиве і контрастне змалювання почуттів та поведінки молоді. Але в цьому випадку протиставна паралель стосується не природи (що типово для психологічного паралелізму), а людей: гумористичним способом протиставляється дівоча і парубоча краса, «дівоча правда» і «парубоцька неправда», пісні вихваляють дівочий одяг і насміхаються над парубочим, в них контрастно подаються образи милого і нелюба, батька і свекра, матері і свекрухи і т. д.. Особливо часто застосовується цей художньо-композиційний прийом в сатиричних веснянках та гагілках, що є новішим шаром цього циклу народної поезії, дуже багатим і різноманітним за своїм змістом. Тут і глумливі звертання до парубків, що є своєрідним дівочим залицянням до них, і показ смішних сторін подружнього життя, і дотепні шпильки на адресу багачок, заможних парубків, нероб тощо. І всюди відсвічується чиста, здорова мораль трудового народу.

Водночас веснянки та гаївки відображають естетичні смаки їх творців та співців. Як вірно зауважив Ф. Колесса, ці пісні задовольняють естетичні потреби молоді, і тому вони мають широку популярність та довго живуть. Говорячи про цю особливість весінньої пісенності, слід в однаковій мірі враховувати її словесну і музичну сторони. Їх багата ритмічна будова і нескладні, але бадьорі й сердечні мелодії приносять глибоке естетичне задоволення. Багато веснянкових мелодій супроводжується милозвучним ауканням («гукання» весни), що чудово відлунюється на широкому степовому просторі і в лісі.

Пісні цього жанру не в однаковій мірі збереглися на українських землях в дожовтневий період. Під тиском переслідувань і заборон церквою вони подекуди забувалися і зникали. Особливо це спостерігалося на Закарпатті і в деяких інших районах України.

Веснянки та гаївки чимало спричинилися до розвитку лірики в новій українській літературі. Разом з ліричною народною піснею вони вплинули не лише на тематику ліричних творів українських поетів, але й стали основою специфічного жанру української поезії — жанру веснянки.

Вже у віршах Григорія Сковороди відчувається вплив народних веснянок. В XIX ст. веснянки привернули увагу багатьох поетів. В 1831 р. М. Маркевич в сентиментальних, ідеалізуючих Україну віршах збірки «Украинские мелодии» широко змалював хороводи українських дівчат, а в поезії «Веснянка» навіть піднявся до журливих нот, викликаних долею закріпаченого українського люду:

До веснянки як жанру лірики звернувся М. Шашкевич, створивши під прямим впливом народної поезії свою «Веснівку». Т. Г. Шевченко глибоко сприйняв обрядову поезію народу і вона дала себе знати не лише у його «Перебенді», де він згадує, як на вигоні кобзар співав веснянку дівчатам, але й в ряді поезій, особливо в їх художніх засобах. В 1862 р. в «Основі» В. Кулик та Миколайчик Білокопитний (псевдонім М. Вербицького) виступили з своїми «Веснянками». В цьому жанрі пишуть окремі ліричні твори Л. Глібов, далі — І. Манжура, Я. Щоголев, І. Франко, Ц. Білиловський, П. Грабовський, Леся Українка та інші автори. За винятком Івана Франка та П. Грабовського, які жанр веснянки майстерно піднесли на рівень революційної громадянської лірики, всі поети користувались ним в повній відповідності з його народною специфікою — як жанром пейзажної та інтимної лірики.

Зустрічаємо веснянку (на жаль, рідше) і в творчості радянських українських поетів. Можливості використання надбань цього жанру народної творчості, як свідчить видатний приклад І. Франка, ще далеко не вичерпані українськими поетами, і він, без сумніву, заслуговує на широку розробку нашими майстрами художнього слова.

Окремі народні весняні ігри описані в українській прозі, а деякі (як, наприклад, гра «Король» в драмі «Бондарівна» І. Карпенка-Карого) використані драматургами і введені в сюжети п’єс. Для сцени це особливо вдячний матеріал.

Не менший вплив мали веснянки та гаївки на розвиток української професіональної музики. Не кажучи вже про гармонізацію окремих веснянкових мелодій, над чим працювали майже всі українські композитори, мелодії веснянок неодноразово ставали джерелом для оригінальних музичних творів видатних композиторів України (П. Ніщинського, М. Лисенка, М. Леонтовича та ін.). Помітний відгук знайшли веснянки і в українському образотворчому мистецтві: полотна під назвами «Гагілки», «Весняні розваги» зустрічаємо в доробку І. Труша, С. Томасевича, О. Кульчицької, Я. Пстрака та ін.

Виконання веснянок хронологічно збігається з виконанням західноукраїнських риндзівок. Проте своїм змістом і характером риндзівки споріднені з колядками та щедрівками. Це величальні пісні, співані хлопцями (групою в 20 — 30 чоловік) під час великодніх свят попід вікнами. Адресовані вони звичайно дівчатам та молодицям. За спів риндзівок хлопці одержували, як при колядуванні та щедруванні, певну нагороду — кілька писанок і гроші для почастунку. Риндзівки зафіксовані збирачами головним чином на Яворівщині в Галичині. Вони стоять в тісному зв’язку з російськими і білоруськими так званими волочебними піснями і вказують на глибоку спорідненість народних культур східних слов’ян.

* * *

Наступною за веснянками та гаївками групою пісень, що зберегли відгомін весняної обрядовості, є русальні пісні. За порою виконання вони співпали з святом тройці, введеним християнською церквою, і тому в деяких місцевостях України їх називають ще «троїцькими». Русальні пісні співалися під час «русального тижня», який починався в так звану зелену, або клечальну, неділю і четвер якого звався «русальним Великоднем» ¹⁸.

В язичницькі часи, як зазначав ще М. Максимович, русальна неділя була одним із головних річних свят — святом переходу весни в літо. Святкування його супроводилося спеціальними обрядами та іграми на честь різних божеств. Від прадавніх обрядів та звичаїв цього тижня надовго збереглися залишки пантеїстичного ставлення до природи — шанування лісів, гаїв і вод, окремих дерев і квітів (берези, липи тощо), магічні дії над рослинами. Це, зокрема, проявляється в замаюванні хати й обійстя зеленню (клечанням, звідки й назва «клечальна неділя») і передусім — обожнюваними в наших предків деревами (липа, клен, тополя, дуб ¹⁹ тощо), віти яких мали б відганяти злі сили від людини і її двора; в наряджанні дівчини в «тополю» або в «куст», яку потім водили по селу з піснями. Це вбирання людини в листя колись мало магічну мету допомагати ростові рослин, передусім збіжжя. З другого боку, в уявленнях про русалок і в звичаї проводів їх знаходимо помітні сліди первісного культу покійників, в даному разі особливо тих, що померли не своєю смертю ²⁰. Такими за старовинними віруваннями були русалки, що невидимо мешкали у водах, лісах та полях і проявляли себе в найчудовішу пору року, коли все починало зеленіти і розквітало. Вшанування померлих, їх поминки, таким чином, являли собою своєрідний епізод великого свята весни. До речі, на поминальний зміст цього обряду в старовині вказують і самі назви: «русалка», що виводиться від назви поминального греко-римського свята розалій, та «нявка» («мавка»), що утворена від слов’янського слова «навь» — мрець.

Свято русалок на східнослов’янських землях зафіксовано в пам’ятках вже з XI — XII ст., де зустрічаємо і цю назву, і вказівки на веселі ігри та «сатанинські» пісні під час святкування.

Творча фантазія українського народу під впливом залишків первісних уявлень про русалок і зв’язаних з ними обрядів витворила навколо них своєрідну світлу атмосферу, в якій відійшли в забуття стародавні культові та магічні елементи і наперед виступила поетизація весни, молодості й вічної дівочої краси. За народними уявленнями, що були поширені на Україні, русалки — це істоти, які населяють ліси, поля і води краю, всі вони молоді, вродливі, стрункі, легкі й граціозні в рухах, майже прозорі, з довгими й пишними русими або зеленими косами, з синіми очима. Русалками стають нехрещені діти (так звані «русалки-семилітки») і втоплені дівчата (в деяких місцевостях вважають русалками й тих заручених дівчат, що померли перед шлюбом). Русалки люблять хороводи, танці, музику й співи. Для цього вони збираються місячної травневої ночі на берегах озер та річок. Під час русального тижня напівголі русалки-семилітки, вбравшись у вінки з маків, бігають по житах, танцюють і б’ють в долоні, приспівуючи:

Старші русалки нібито в цей час ходять по берегах своїх річок і озер, в близьких дібровах, де люблять гойдатися на вітах, співом зваблюють до себе гарних хлопців і дівчат і залоскочують їх до смерті. Особливо небезпечні вони для молоді в русальну неділю та в ніч на Івана Купала. Коли лоскочуть, то ніби приспівують:

Нападають вони, за народними уявленнями, і на своїх матерів, особливо на тих, що не пом’янули їх в суботу перед зеленою неділею ²². Щоб уберегтися від русалок, треба мати при собі часник або полин або ж досить, мовляв, сказати «часник і полин», як русалки в один голос закричать «плюнь та покинь» і гуртом зникнуть в гущавині лісу або в житах. В зв’язку з такою поведінкою русалок не рекомендувалося весь русальний тиждень купатися, а також працювати в їх свято — на «русальний Великдень». В останній день свого тижня русалки закінчують забави, тому й наступна після зеленої неділя називається «русальними заговинами», а в понеділок відбуваються проводи русалок. В окремих місцевостях, наприклад, біля Десни в Городнянському повіті, проводжання робилося так: сільська молодь квітчала свої голови вінками з пахучих трав, яких бояться русалки, брала до рук листя любистку і йшла за село проводжати русалок в озера й ріки. В лісі в цей вечір відбувалися гулянки. В деяких інших місцевостях робили опудало у вигляді жінки, несли його в певне місце і водили навколо нього хороводи. Потім ділилися на дві групи, одна з яких тримала і захищала опудало, а інша нападала, щоб відібрати. Після цих забав виносили його за село, розривали й розкидали по полю. Так закінчувалися проводи русалок, а разом з ними подекуди припинялися й хороводи та ігри молоді ²³.

На грунті цих поетичних народних уявлень та звичаїв і виникли своєрідні пісні про те, як русалки просять у жінок намітки, а в дівок сорочки (очевидно, щоб краще себе почувати під час перебування на просторі в свій тиждень), як загадують дівчині загадки, щоб залоскотати, коли не відповість, як проводжають русалок тощо. Переважна ж більшість пісень цього циклу продовжує мотиви веснянок про дівоче життя, кохання та родинні відносини.

Поетичні уявлення українського народу про русалок і рясна пісенність, пов’язана з русальним тижнем, дали багатий матеріал для творчого опрацювання письменникам, особливо поетам-романтикам, а також художникам та композиторам. Нагадаємо, що лише завдяки цим народнопоетичним впливам з’явилися такі твори, як «Майская ночь или утопленница» М. Гоголя, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Причинна» та «Утоплена» Т. Шевченка, опера М. Лисенка за щойно згаданим твором М. Гоголя, «Утоплена або русальна ніч» М. Старицького, «Русалка» Лесі Українки, «Лоскотарки», «Лоскотарочка» та «Клечана неділя» Я. Щоголева, оповідання Ганни Барвінок «Русалка», П. Куліша «Русалка», Д. Яворницького «Русальчине озеро», збірник Петруся 3[алозного] «Русалочка», комедія Устенка-Гармаша «Майська ніч» та ряд інших. Образ русалки зустрічається і в радянській поезії, де одним з найновіших є вірш «Русалка» В. Симоненка (зб. «Тиша і грім», 1962). Характерно, що М. Шашкевич назвав свій альманах «Русалкою Дністровою», що в 60-х роках XIX ст. в Галичині виходила газета «Русалка», що таку ж назву спочатку хотів дати І. Франко своєму літературно-фольклорному журналові «Житє і слово». Образи русалок приваблювали і майстрів пензля: в 1859 — 1860 рр. Т. Шевченко, наприклад, працював над ескізом монументального розпису «Русалки». Поетичні перекази про русалок подарували українському живопису полотна і малюнки багатьох художників.

* * *

З русальним тижнем у часі співпадає звичай обходити поля, йти цілою процесією за село, за царину й оглядати врожай. Цариною, або коворотом, як зазначав І. Кульжинський в своєму творі «Малороссийская деревня» (1827), називалась загорода,

що її робили на виїздах із села, як тільки починало колоситися жито. Вона припиняла доступ на молоді хліба домашній птиці й худобі і охоронялась спеціальним сторожем-коворотним. Ось за неї і йшли в поле хлібороби, обходили поле, співаючи спеціальні пісні, які й дістали назву ц́ринних. Це були своєрідні поетичні молитви, які мали на меті забезпечити добрий врожай та зберегти його від злив, градобоїв і вітрів. В давнину ці обходи супроводжувались хороводами й танцями та певними діями (почастунками, качанням по ниві тощо), що мали магічне призначення — сприяти зростові буйного врожаю, отже несли в собі язичницьке забарвлення. Саме тому проти них виступав на початку XVII ст. відомий письменник Іван Вишенський, вимагаючи від духівництва заборонити «праздник диявольській на поле изшедших сатане оферу танцами и скоками чинити». Церква справді повела наступ на цей обряд, але не шляхом заборони, а шляхом підкорення його церковній церемонії; з цього часу попи і дяки почали виходити на чолі процесій за ца́рину і, співаючи молитов, освячували посіви. Давнім обрядовим діям та пісням тут уже місця не лишалось. Це й стало, очевидно, однією з головних причин відмирання останніх. В XIX ст. царинні пісні в малій кількості ще зберігалися на Лемківщині та Бойківщині, але й до них було додано церковно-молитовні елементи.

За своїм характером царинні пісні наближаються до колядок. В окремих із них не лише ритміка вірша, а й зміст перегукується з колядками (пісня про дівчину, що стереже ви́но). З інших мотивів для царинних пісень характерні: оспівування походу в поле і прохання в бога «ачей би квітли гори, долини»; скарги сонця на нешанобливих господарів, викуп милої з турецької неволі тощо.

* * *

Чималий цикл в українській календарно-обрядовій пісенності становлять петрівчані, або петрівочні, пісні. Співали їх в середині літа, в пору найбільших літніх днів, яка (пора) називалась петрівкою (від християнського свята Петра). За своєю тематикою петрівчані пісні є ніби продовженням веснянок, хоч емоційно вони сповнені більшої, ніж веснянки, пристрасності — бурхливої і гарячої. Настрої перших соромливих зустрічей і прихованого закохання, що властиві веснянкам, в петрівках переростають в жагуче чекання вечірніх побачень, стримуваних ласк і вкрадливих пестощів та сподіванок на одруження. В піснях чуємо роздуми дівчат про свою майбутню долю в заміжжі, про відносини з чоловіком, свекрухою і т. д. Оспівана

і сама пора року з її довгими трудовими днями та короткими ночами, в які дівчата не встигають ні нагулятися, ні виспатись:

В петрівочних піснях вже звучать, овіяні ледь вловимим сумом, мотиви прощання з весною і безтурботним дівуванням, мотиви очікування заручин і весіль. Дуже тонко ці почуття передають співачки образами-заспівами «уже наша пісенька минає, половини літечка немає», «уже петрівочка минається, зозуля кувати забувається», «ой Петрівна зозуленько, не куй рано на дібровоньку, не збуди мене молоду, [бо] в мене свекорко — не батенько» і т. д. Змальовуючи кохання молоді в зрілій, передшлюбній його стадії, петрівочні пісні не скупляться на щирість і ласку. Це вже не образи-натяки ранніх веснянок і не жарти-залицяння, а відвертий гомін щирих глибоко закоханих сердець:

З другого боку, в петрівках постійно звучать мотиви материнської остороги не ночувати нічку на подвір’ячку та заборони дочкам гуляти на вулиці. Широко оспівано в них і сварки парубків за руку дівчини, причому українська народна пісня віддає право вибирати судженого самій дівчині, що свідчить про високий рівень етики народу. Повні глибокого ліризму петрівочні пісні, що передають душевний стан зарученої дівчини та малюють її долю в майбутній свекровій сім’ї, як правило, оперують дуже тонкими й емоційно насиченими психологічними картинами — паралелями з життя природи; вони малюють дівчину то в образі зеленого листка, що йому вітри не дали домаяти, то цвіту, якому не вдалося досяяти, то конопельок, що їм не дали достояти, то утоньки, що не наплавалася і не накахкалася. Вся ця образна система дзвінко перегукується з весільними піснями.

Як і для веснянок та купальських пісень, для петрівочних характерний сатиричний струмінь. Значне число співаних у Петрівку пісень має жартівливо-насмішливий зміст та колорит, що, звичайно, не виходить із сфери взаємовідносин між дівчатами

й парубками. Вістря сатири і гумор їх то зачіпає парубків, представляючи їх в непривабливому світлі, то спрямовується проти молодих пар, де відносини між дівчиною і хлопцем здавалися з якогось боку вартими насміху або осуду, то проти недотеп, старих женихів тощо. Як правило, ці петрівки мали «злободенний» для села, вулиці чи кутка зміст, були спрямовані проти конкретних осіб, чиї імена і називалися в піснях.

Ніби заключним акордом петрівочних співів є пісні із зачином «Уже петрівочка минається», в яких на фоні картин природи змальовується закінчення гулянок молоді напередодні великої роботи — жнив. Деякі з пісень чудово живописують природу цієї пори за народними її прикметами:

Петрівочні співи на українських землях майже всюди закінчувалися напередодні народного свята Івана Купала. Подекуди у цей день після заходу сонця дівчата також проводили з піснями русалок, а потім розкладали за селом вогонь і починали святкувати Купала.

* * *

Окрему значну групу обрядово-календарної української поезії складають купальські пісні (на західних окраїнах української етнографічної території їх звуть ще собітковими). Вони супроводили обрядові ігри й вірування, зосереджені навколо свята Купала, що відбувалося на початку жнив і в часи християнської Русі пов’язалося з церковним днем народження Івана Хрестителя (24 червня за старим стилем). В язичницьку давнину то було одне з винятково важливих свят. Про це свідчать дуже живучі традиції відзначення його та порівняно багаті залишки вірувань і обрядів з вогнищами та іграми, пов’язані з днем Купала, з одного боку, і поширеність останніх у багатьох народів Європи та в Індії, — з другого. Відомо, що ввечері напередодні Купала збиралися, запалювали вогні, веселились дівчата й хлопці в Польщі (тут це свято має назву «соботки»), Чехії («купадло»), Болгарії («Иван-день); в давнину в той же день у Франції сам король запалював вогонь, навколо якого

відбувались обрядові танці; багато таємничих повір’їв про літню ніч перед Іваном відомо в Англії (на основі їх Шекспір і створив свої «Нічні видіння на Іванів день»), в Шотландії, у генуезців (Італія), датчан, скандінавських народів, литовців (тут це свято відоме навіть під іменем Купайли) тощо. Таку поширеність купальських звичаїв та обрядів можна пояснити не стільки запозиченням, скільки тим, що первісні племена мали в основі свого духовного життя спільні вірування та релігійні обряди, які в дуже загальних рисах дійшли до нових часів.

Перші письмові свідчення про купальські обряди та ігрища на східнослов’янських землях, як прослідкував відомий дослідник слов’янської старовини Л. Нідерле, відносяться до XI — XII століть. Під 1262 р. в Іпатьївському літописі вперше зустрічаємо назву «Купала». Але вона набагато старовинніша. Про це свідчать не тільки дані про купальське свято в інших народів, але й окремі пісні. Одна з купальських пісень, записана в с. Ясень на Станіславщині, зберегла ще ім’я бога Перуна (бог грому і блискавки) та бога вогню, світла — Лада. В цій пісні співалось:

Свято Купала згадується також в перших церковних заборонах і поученнях, спрямованих проти язичницьких обрядів, з якими церква вела гостру боротьбу, розчищаючи собі шлях до панування на Русі. В цих документах раз по раз читаємо, як християнське духівництво намагається змусити молодь відвикнути від «сатанинських» або «бісовських» ігрищ на лоні природи під час народних свят, що перейшли з язичництва, головним чином, при русальних і купальських обрядах, святкуванні Ярили, Костроми, суботніх святкуваннях («соботка») чи в день Івана Хрестителя. «Слово св. Іоанна Златоуста», проклинаючи такі нічні ігрища, підкреслює, що «жена на игрищах єсть любовница сатаны и жена дьявола. Ибо пляшущая жена многим мужам жена єсть. А что мужи? После пития начинают плясание, а по плясании начаша блуд творити с чужими женами и сестрами, а девицы теряют свою невинность. Потом все они

приносят жертвы идолам...» ²⁴. Як побачимо далі, цей еротичний момент купальської обрядовості знайшов деяке відображення і в українських купальських піснях.

Подібні описи обряду дають і пізніші церковні діячі і писемні пам’ятки, в яких вже не раз в XVII ст. зустрічається назва «Купало». Хоч в цих описах, як правило, досить відчутна ненависть церкви до обряду Купала, все ж вони являють науковий інтерес як для розуміння характеру давньої купальської обрядовості, так і для характеристики тих умов гоніння й заборони, в яких народові довелося зберігати традиційний язичницький обряд в християнську епоху і які пізніше спричинили його занепад.

Один з ширших давніх описів Купала зустрічаємо в посланні ігумена Памфіла в 1505 р. «Егда приходит день рождества предтечева, — писав він до свого псковського намісника, — и прежде того, исходят огньницы, мужия и жени чаровницы по лугам, и по болотам, и в пустыни и в дубровы, ищущи смертные отравы на пагубу человеком и скотом; ту же и дикия корения копают на потворение мужем своим. Сия вся творят действом диаволим в день предтечева рождества, с приговоры сатанинскими. Егда бо приидет праздник, то святую ту нощь мало не весь град возмятется, и в селах возбесятся, в бубны и сопели и гудением струнным, плясканием и плясанием; женам же и девкам и главами киванием, и устами их неприязнен крик, вся скверныя песни, и хребтом их вихляния, и ногам их скакание и топтание, ту есть мужем и отроком великое падение, мужеско, женско и девичье шептание, блудное им воззрение и женам мужатым осквернение» ²⁵.

Недоброзичливо згадує про святкування Купала пам’ятка з 1551 р. «Стоглав» — збірник церковних законів у 100 главах. В ньому не з меншим, ніж у Памфіла, красномовством дається неприваблива картина: «и бывает отроком осквернение и девкам растление, и егда мимо нощь ходит, тогда отходят к реце с великим кричанием, аки бесии, и умываются водою, и егда начнут заутреню звонити, тогда отходят в домы своя и падают аки мертвим от великого клопотания» ²⁶. Приблизно в цей час описав купальський звичай польський поет-гуманіст Ян Кохановський (1530 — 1584) в поемі «Pieśń święto jańska о sobótce».

Ще більше свідчень про цей обряд знаходимо в пам’ятках XVII — XVIII століть. Пов’язавши свято Купала з християнською легендою про обезглавлення Івана Хрестителя Іродіадою, автори тих писань стали дивитися на нього як на своєрідне вшанування Іродіади і отже нещадно переслідувати. Характерно, що ще письменник кінця XVI — початку XVII ст. І. Вишенський, захисник православ’я перед католицизмом, виступав проти тих явищ народнозвичаєвого характеру, які суперечили православ’ю, і, зокрема, вимагав від священиків: «Купала на Крестителя утопите и огненное скакание отсечи-те». В 1663 р. польський поет Бартоломей Зіморович також подав згадку про купальські вогні та ігри навколо них, про вінки й ворожіння у збірці віршів «Sielanki nowe ruskie».

Описи Купала в старих пам’ятках особливо цікаві для нас із пізнавального боку, бо дають змогу уявити обрядову картину відзначення цього свята. В XVII ст. за свідченням Густинського літопису вона виглядала так: «В навечерие рождества Иоанна Предтечи собирается простая чадь обоего пола, сплетают себе венцы из ядомого зелия и препоясавшися билием, возметают огнь, идеже поставляют зеленую ветвь и емшеся за руце скоро обращаются окрестно того огня, поюще своя песни, потом через оный огнь перескакуют». Подібно ж описував свято Купала і Інокентій Гізель в своєму «Синопсисі» (1774), проводячи ту ж характерну для церкви тенденцію переслідування обряду Купала. Вона відбита у багатьох документах XVIII ст. Так, 1719 р. гетьман Скоропадський видав спеціальний універсал, в якому картав «сборища під Івана Купала», як непутяще безчинство, і наказував «бесчинщиков крепко істязовати, а преслушных і от церкви одлагати» ²⁷. В 1723 р. Перемишльський децезіальний собор в Березові заборонив танці біля вогню на Купала, як передсудний звичай ²⁸. В 1769 р. іменем російської цариці було видано спеціальне розпорядження малоросійського військового генерального суду про заборону купальських вогнів, приводом до чого стала смерть дівчини, яка, скачучи через вогонь в м. Ічні, ударилась і вбилася ²⁹. З того ж року зберігся цікавий документ — донесення охтирського попа М. Зіньковського білгородському епіскопу про язичницькі ігри своїх прихожан. «Прихожане мои, — доповідав він, — войсковой обыватель Иван Шейка и син его Иван с товарищи счинили на улице, у ворот того Шейки, того

же июня 24 дня... богопротивные действа и поставили некоторого идола, называемого «Купала» или «Марина», одеянного в женское одеяние и украшенного на голове цветами и от дерев ветвями, пред коим поставлен был стол, а на том столе неведомо с каким напитком сткляница, и перед оным идолом собраны были девки и пели богомерзкие песни» ³⁰.

В 1774 р. в Чернігівській духовній консисторії слухалось донесення священика с. Церковщиць про дії своїх прихожан, які «всякого летняго вечера, а часто и целую ночь, собравшись на улице, спевают веснянки, отправляют неких ся русалок, прославляют спеванием и на все горло сего идола Купала, против праздника рождества Крестителя Иоанна кладут по улицам и огонь с песнями купаловыми и плясанием»...³¹.

Переслідування купальських обрядів на протязі кількох століть привело до забуття їх в багатьох місцевостях. В 1890 р. X. Ящуржинський змушений був відзначити, що в Уманському повіті Купала вже не святкують дорослі парубки і дівчата, лише діти влаштовують примітивну забаву з скаканням через вогонь. «Величне слов’янське свято Купала, — писав він, — з вечірніми багаттями, з обрядовим скаканням через вогонь, із качанням запаленого колеса в річку, з хороводами і піснями все більше й більше приходить в забуття» ³².

Наведених свідчень цілком досить, щоб переконатись, що характерними обрядами купальського святкування віддавна є запалене багаття, перестрибування через вогонь, пісні і танки навколо уквітчаного дерева марени, утоплення його, купання, ворожіння на вінках тощо. Записи купальської обрядності та пісень з XIX ст., незважаючи на багатовікове немилосердне викорінювання їх церквою і місцевою владою ³³, фіксують ці ж самі обряди і звичаї. Трудові маси ревно берегли їх, як дорогу колективну традицію, що давала їм змогу щорічно безтурботно побавитись і повеселитись, забувши на якийсь час перевтому від тяжкої праці, непривабливі будні свого життя.

Про неослабний інтерес молоді до цього свята, що на кінець XIX ст. вже майже повністю втратило свій обрядовий зміст і перетворилося в забаву, свідчать численні фольклористичні описи його з різних місць українських земель. Ось опис Купала з Ковельського і Зв’ягельського повітів на Волині, зроблений Лесею Українкою:

«Звечора хлопці крадуть де-небудь солом’яника, старого, — власне крадуть, бо просити не годиться. Солом’яника того звуть «козубом». Того козуба хлопці тягнуть по селі, біжучи якнайшвидше і співаючи, а назустріч їм виходять люди і роблять «перейму», тобто складають на вулиці тріски, поліна, старі кошики і т. ін., — все то знадоби для купальського вогнища. Все теє хлопці забирають і пакують у козуб. Таких перейм буває кілька і хлопці ледве можуть забрати все паливо. Козуба виносять на вигін за село. Там уже збирається цілий гурт людей, більше молодь, але й молодиці, часами і з старших дехто. Співають тільки дівчата та часом відповідають їм на співи й хлопці. Хлопці тим часом запалюють козуба, устромивши в нього високі тички, щоб вогонь горів вище. Люди, що приходять дивитись на Купала, повинні принести з собою теж різний підпал. Кажуть, що в давніші часи всякого, хто приходив з порожніми руками, хлопці били, через те й досі є купальна приказка: «Хто прийде без поліна, той піде без коліна». Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпаючи хлопців у тих піснях; тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а частіше жартами, часом не дуже-то призвоїтими та лагідними. Взагалі увесь час ведеться якесь жартівливе змагання дівчат з хлопцями. Так, наприклад, від часу до часу хлопці вихоплюють з вогнища віхті соломи з вогнем і кидаються з ними поміж дівчат, тикаючи їх дівчатам в лице й розганяючи дівчат по полю, але дівчата вертаються і знов віддячуються хлопцям насмішливими піснями.

Коли козуб згорить до половини і вогонь трохи понижчає, тоді хлопці починають скакати через нього. Потім, коли вогонь почне пригасати, всі розходяться з піснями додому.

Вогню купальського не гасять, а лишають його, щоб сам дотлів до останку.

В Зв’ягельському повіті хлопці кладуть вогонь, а дівчата вбирають деревце, березку. Вбирають її вінками, биндами і запаленими свічечками. Деревце теє зветься купало. Самі дівчата убираються у великі вінки з різного зілля та квіток і мають при собі ще по вінку. Вони водять коло біля деревця і співають, хлопці тим часом скачуть через вогонь. Часом хлопці пориваються вхопити деревце, тоді дівчата боронять його і співають на хлопців різні прикрі пісні. Врешті хлопці хапають деревце і палять його, або кидають у річку, а дівчат, що пробують оборонити своє «купало», самих не раз «купають» у тій же річці.

Одспівавши купала, часом дівчата ворожать на вінках. Дівчина пускає на воді два вінки, один загадує на себе, а другий

на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить дівчина буде в парі з своїм хлопцем. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе на верх, то дівчина піде заміж у той рік» ³⁴.

А ось ще один опис справляння Купала, зроблений у Ніжинському повіті на Чернігівщині відомим фольклористом О. Малинкою майже одночасно з щойно згаданим: «...24 червня дівчата збирають квіти: волошки, барвінок, кукіль, красолі, жоржину та ін. Із цих квітів в’ють гірлянди; потім беруть палку 1 — 1,5 аршини, що внизу має рогулю, до неї з протилежного верхнього кінця прив’язують навхрест другу палку меншого розміру і обмотують палки гірляндами квітів. Виходить, таким чином, щось схоже на фігуру людини, яка стоїть із розведеними ногами й руками; на доповнення подібності пов’язують їй на голову хустку, а на шию вдягають намисто з стрічками. Це опудало зветься «Іваном». В селі іноді роблять кілька «Іванів». Після обіду Іван ставиться де-небудь на плоті чи на воротах; дівчата з піснями скачуть через кропиву, зв’язуючи її у великий пучок, що ставиться посеред вулиці. Ввечері Івана несуть до річки; там його одна з дівчат кидає у воду, і куди попливе Іван, в той бік цій дівчині судилося вийти заміж. Іноді Івана лише купають у воді з піснями і потім його розривають на частини; кожна дівчина бере собі кілька квіток, береже їх «до Петра» і в цей день (29 червня) кидає квіти у воду, бажаючи дізнатися, в яку сторону вона вийде заміж.

Поки влаштовують опудало, потім, коли його носять по селу, купають або скачуть через кропиву, — постійно співають пісні» ³⁵.

Як бачимо, в різних місцевостях України основні елементи купальської обрядовості, пов’язані з водою і вогнем (в останньому випадку його вже замінила жаляча кропива), набули деякого місцевого колориту. Елементами обряду є збирання палива по селу, про яке згадує Леся Українка, і цілоденні гулянки дівчат з піснями по вулицях в чеканні вечора і купальської півночі, і, в деяких місцевостях, качання по дорозі запаленого колеса, і звичай класти на грядки в город гілки від верби (Купала) та вінків, щоб був добрий урожай, і багато подібних звичаїв.

Первісна суть купальського обряду ще далеко не розкрита наукою. З легкої руки вчених міфологічної школи поширилося визначення Купала як свята на честь повороту сонця з літа на зиму (від цього не вбереглися навіть деякі сучасні автори) ³⁶. На надуманість і штучність цього погляду не раз вказували пізніші дослідники. Справді, як могла виникнути в язичника думка про завмирання природи і поворот до зими в час її найбільшого життєвого буяння, коли вона розквітає й наливається, коли сонце грає й танцює, коли за народним віруванням розцвітає навіть папороть?

Якраз навпаки, вславлення перемоги життя, вшанування життєдайних сил природи — сонця й води — були від найдавніших часів змістом цього свята середини літа. О. О. Потебня купальські вогні пов’язував з образом сонця, з небесним вогнем, що має силу давати врожай, звільняти людину від злих сил — хвороби, смерті і т. п. ³⁷.

Купальськими урочистостями та іграми наші предки виражали своє захоплення і радість з приводу повної перемоги сонця, тепла, краси і благодаті в природі. Саме тому, як зазначав О. Веселовський, Купало було також і общинно-родовим святом, яке ознаменовувалось одруженнями та прийняттям до роду.

Найімовірніше, виходячи з цього змісту обряду, пояснювати і його назву «Купало». Вона могла постати на основі головних атрибутів свята, — або як характерне для народної поезії уособлення скакання через вогонь, що означало очищення («купить»), набирання в себе сонячної сили, або як поєднання («купа»), що відбивало магічне й символізуюче прагнення до плодороддя, або ж як очищення водою — купанням. Деякі дослідники бачили в іменах Купало, Марена відгомін дохристиянських міфів, вважали їх іменами язичницьких божеств. Проте цей погляд не дістав обгрунтування; зокрема, стародавні письменники і літописці ніде не згадують Купала чи Марени серед язичницьких богів. Набагато імовірнішою є точка зору О. О. Потебні, який пов’язував купальські вогні з язичницьким жертвоприношенням.

Купальські пісні дуже мало відобразили зміст обряду. В них зустрічаємо лише мотиви купання і втоплення обрядового опудала — Купала, Кострубонька або Марени. Ці пісні, без сумніву, належать до найдавніших у даному циклі; вони тісно пов’язані з обрядом очищення, як провідним у купальському святкуванні. Такими ж є й мотиви ворожіння на вінках, пускання їх на воду, що, на думку деяких дослідників, несе в

собі відгомін первісних ігрищ і умикання (викрадення) дівчат біля води. Рештки язичництва вчуваються і в магічній символіці пісні про втоплену дівчину, краса якої проявляється і живе у оточуючій природі, пісні про брата, що хоче зарубати сестру, з тіла якої виростуть три зіллячка — васильки, барвінок і любисток, тощо. Своєрідно відображає язичницькі традиції неупорядкованого парування під час Купала пісня про Івана та Мар’ю, сестру і брата, що стали подружжям. Як пізніше нашарування купальських пісенних мотивів, вона виступає проти старих етичних норм, картаючи з позицій новішої моралі еротичні крайності купальського святкування. Крізь це заперечення можна вловити одну з характерних рис язичницької обрядовості.

Картини перетворення людини в дерева, квіти, зілля і т. п., що їх знаходимо в окремих купальських піснях, є відгомоном язичницького антропоморфічного ставлення до природи. Як і купальські замовляння та ворожіння, вони засвідчують важливе значення магічного елемента в купальській обрядовості язичницької доби. Наші давні предки особливо сподівалися допомоги природи в пору її найбуйнішого розквіту. Це стародавнє світосприймання і внесло в пісенність той елемент, що в нові часи надав деяким пісням так званого баладного характеру.

Безпосередньо з купальськими іграми пов’язані пісні-звертання до Купала («Купайло, Купайло! Де ти зимувало?») або до святого Яна, щоб «запалив собітойку» (тут уже бачимо вплив церкви), пісні про плетіння вінків та ворожіння з ними, пісні-замовляння проти відьом і «нечистої сили», що за повір’ями є надзвичайно небезпечними та шкідливими в купальську ніч. В тісному зв’язку з обрядом стоять і пісні-запрошення до молодиць вийти на вулицю та запалити купайлицю.

«Купальські пісні, — відзначав X. Ящуржинський, — співаються особливим, своєрідним наспівом, одноманітним, протяжним і, якщо можна так висловитись, архаїчним. В цьому співі так і чуються грецькі пісні навколо жертовників. Обрядовість, що здійснюється на святі Купайла, ще до деякої міри зберігає міфічне забарвлення, зате пісні, принаймні ті, що співаються тепер, рішуче не витлумачують обрядовості, як це буває в інших випадках. Більшість купальських пісень нагадують весільні» ³⁸.

Справді, головним, найбільш бурхливим і мальовничим струменем купальських пісень є пісні про кохання, сватання, подружнє життя та жартівливі пісні. Всі вони пов’язані з Купалом

лише тим, що їх співають дівчата в день цього свята, переважно під час хороводу навколо Марени чи Купала. За своїм змістом та мотивами вони органічно зливаються з веснянками та петрівочними піснями і є їх продовженням. Барвиста, квітуча літня природа глибоко вражала закохані серця творців і співачок пісень, і вони прагнули вилити свої враження та радісні душевні зворушення в таких же багатих і щедрих барвах. Не дивно, що купальські ліричні пісні відзначаються винятковою красою картин — психологічних паралелізмів та багатством художніх образів і щирою ніжністю почуття. Оспівують вони окремих дівчат чи хлопців, чиї імена, як правило, називаються в пісні, говорять про певну пару закоханих чи вихваляють дівочу красу, — завжди ці теми супроводяться красивими психологічно спорідненими картинами з життя природи, що виступають в порівняннях, паралелізмах, мальовничих приспівах тощо. Особливо частими образами в них є ясний місяць, сяючі зорі, граюче сонце, полум’я, шаріюча вишня, червона рожа, зріюче жито, червоні ягоди і т. д. — всі вони сповнені яскравих літніх кольорів зорового сприйняття, ніби освітлені літнім сонцем, купальськими вогнями і символізують полум’яність почуттів закоханих («Посію я рожу», «Ой шаріла вишенька, шаріла», «Та зоряла зіронька, зоряла» і т. п.).

Домінуюча в купальських піснях тема кохання розробляється, як і в петрівочних, з глибокою силою почуття, відвертим освідченням в любові до конкретної особи, з ніжністю і пристрастю. Пісня ставить милого вище батька й сестер та братів («Рожа»), заявляє про бажання дівчини віддати йому руку, висловлює захоплення парубочою та дівочою красою. Дівчина не соромиться признатися піснею в своїй гарячій любові:

Тема сватання, виражена образами дарування віночків, купування гостинців, перснів та подарунків, вишивання сорочки і т. п., в купальських піснях розробляється широко і щедро. В ній звучать і розмови з матір’ю про жениха, і мрії жати пшеницю разом з милим, і турботи про те, що «ще й рушничків

не напряла, а Василеві слово дала», і недвозначні натяки про «біленьку постілоньку», і відверті запитання:

Всім своїм змістом і образною системою купальські пісні закликають молодь брати шлюби. В зв’язку з цим, як і у веснянках, в них часто зустрічаємо контрастні картини з родинно-побутової сфери: протиставлення дівчини, до якої важко свататись та з якою легко жити, — вдовиці, з якою легко брати шлюб і важко жити; протиставлення милого і нелюба, рідної матері і свекрухи; життя дівчини у батьків і життя в родині чоловіка тощо.

В купальських піснях, як в жодному іншому циклі (крім окремої групи сороміцьких весільних пісень), наявна деяка кількість поетичних творів еротичного характеру. Як уже згадувалось, вони є відгуком магічної мети купальського обряду — сприяти плодороддю в навколишньому житті.

Значну групу купальської пісенності складають жартівливі та сатиричні пісні, що якнайкраще виражають бадьорий і життєрадісний колорит свята. В цих коротеньких піснях, співаних переважно при розкладанні купальського вогню та перестрибуванні через нього, дівчата висміюють хлопців, а також глузують з окремих пар, картають неробітних дівчат, хвалькуватих хлопців і т. д. Часом ці пісні вражають досить дошкульно, адже співаки конкретно називають імена об’єктів насміху і вміють сміливо користуватися влучними гіперболами при змалюванні підмічених вад окремих осіб.

В купальних піснях, що дійшли до наших днів, обрядове і звичаєве вже стерте часом. Єдине, що недоторкано збереглося в них, — це поетична атмосфера свята середини літа, сповнена бадьорим колективним настроєм, життєрадісна, приваблива, з елементами драматичного і таємничого. Не дивно, що вона притягала до себе багатьох художників слова. На початку 30-х років XIX ст. славнозвісний М. Гоголь пише свій «Вечір проти Івана Купала», тоді ж М. Маркевич у збірці «Украинские мелодии» в дещо романтичному дусі описує звичай Купала, згодом Я. Головацький у вірші «Два віночки» використовує купальську пісенність. В 1840 р. Стецько Ш[ереперя] видає в Харкові «Купала на Ивана» — «малороссийскую оперу в трех действиях, в которой обряды Купала и свадьбы, как водится у малороссиян, представлены в подлинном их виде с национальными песнями». Багато творів на матеріалі купальської

обрядовості приносить друга половина XIX ст., серед яких варто згадати два вірші в збірці «Ужинок рідного поля» (1857), очевидно, написані самим упорядником альманаху М. Куцим, пісню А. Вахнянина «Гей, на Івана, гей, на Купала», Драму М. Старицького «Ніч під Івана Купала», сцени А. Шабельської (О. Толочинової) «Під Івана Купала», вірші на цю тему Я. Щоголева, У. Кравченко та ряду інших поетів.

* * *

Окрему специфічну ланку в річному календарному колі обрядової народної поезії становлять жнивні пісні. Найпомітнішою їх рисою є безпосередній зв’язок з працею, з трудовою діяльністю хліборобів у тяжку, але найрадіснішу і найврочистішу її пору — пору збирання врожаю. Зміст жнивного обрядового пісенного циклу — похвала ниві, хлібові, врожаю і трудівникам — такий же давній, як і землеробство. Про стародавнє походження цієї поезії землеробської праці красномовно говорить її глибока спорідненість у різних слов’янських народів ³⁹. Українська жнивна пісенність є лише однією із рясних галузок, що розрослися від старовинного спільнослов’янського кореня.

Ці пісні за змістом, часом виконання і характером звичаю, який ними супроводиться, можна розділити на три групи: зажнивні — співані на початку роботи, жнивні — під час збирання на ниві, і обжинкові (або зажинкові), що співалися при закінченні праці, дожинанні останніх снопів, при вбиранні «бороди» і звиванні вінка, по дорозі до двору господаря, перед обійстям, на подвір’ї і в хаті за столом під час пригощання.

Зажнивні пісні в деяких місцевостях України починалися похвалою першому нажатому на ниві снопу. Піднісши його вгору, одна із жниць звертанням-речитативом до цього снопа («воєводи») бажала радісних і спорих жнив, ніби наворожуючи багаті їх наслідки. Починаючи з цього обряду, мотив величання золотої ниви і її трудівників проходить через усю жниварську пісенність. В зажнивних піснях він освітлений піднесеним почуттям хліборобської гордості і хвилювання, теплим ставленням до врожаю, незважаючи на те, що часто-густо доводиться збирати хліб на чужому полі. Своєрідний

вислів знаходить він і в домінуючому в цих піснях «обспівуванні» господаря і господині, яких називали «пан» і «пані». Ці слова мають тут не соціальний, а величальний зміст («паном» є і бідний господар, і сусід, у якого толока, і т. ін.). Їх вихваляють за лагідне ставлення до женців, добрий обід, вчасний полудник чи ранню вечерю (тоді в піснях «пані пишна, як у саду вишня», а «пан — соловейко», бо «пускає раненько»), або ж добродушне, але гостре кепкування з них за те, що погано обходяться з женцями, шкодують горілки до обіду й вечері, допізна держать у полі і т. п. Тут уже пані виступає в піснях череватою і нечепурною, а пан — товстим, скупим і т. д. Часто підкреслюється скупість багатих господарів і щедрість бідних. Ця соціальна оцінка набирає особливої гостроти в тих зажнивних піснях, що відобразили кріпосницький лад на селі. На загальному лагідному і світлому фоні пісень цього циклу вони звучать як гнівний протест змучених панською роботою трудівників, як прокльон панам та їх лакеям-наглядачам:

В іншій пісні:

Або ще й так:

Мотиви втоми женців від важкої праці і спеки в довгі літні дні — невід’ємні складники змісту зажнивних та жнивних пісень. Але ж яким чистим теплим золотом високої поезії вміє народ виспівати ці свої почуття! Здається, він купає їх у золотому промінні заходячого літнього сонця, образ якого незмінно виступає при передачі цих почуттів у піснях. До нього звертаються творці і співачки або ж для створення реалістичного лаконічного малюнка надвечір’я («Да вже сонце кружком, кружком, нам додому лужком, лужком»), або ж щоб висловити

цілу гаму бажань та емоцій трудівників. Тут — і докір зморених жниць («Сонечко, чи було ти в бога в наймах, чи думаєш ти об мені, що так раненько сходиш, а пізненько заходиш?»), і благання до сонця швидше сідати («Боже, поможи, сонечко, біжи, а ти, вечерок, напни холодок»), і сподівання на скорий відпочинок, на хвилини вечірніх зустрічей («А вже сонце над дубком, нам додому холодком», «Закотилось сонечко за зелений бір, ми підем вечеряти у багатий двір», «Закотилось сонечко за сад-виноград, цілуйтеся, милуйтеся, ой хто кому рад» і т. п.).

Дещо вужчим руслом пливуть у жнивних піснях родинно-побутові та жартівливі теми. Перші звичайно присвячені почуттям кохання і дівочим роздумам про заміжжя, другі — зачіпають тих жниць, що «позаду лізуть», що бережуть від загару свій «біленький видок», та, як уже згадувалось, щедро іронізують над скупими і непривітними господарями.

Художнє втілення всіх згаданих тем і мотивів, картин і почуттів у жнивних піснях відзначається винятковою простотою та реалістичністю (що підсилюється ще й введеними в пісню конкретними іменами господарів тощо), а також надзвичайною щирістю, м’якістю й ніжністю емоційного колориту, в який час від часу вплітаються й нотки суму. Вони ніби дихають теплотою літніх зоряних вечорів, ароматом поля, достиглих і свіжозжатих хлібів. Ці м’які, ласкаві тони в коротеньких за обсягом, простих за мелодією і змістом, пересипаних жартами жнивних піснях досягаються досить економними художніми засобами, передусім системою постійних епітетів, в більшості характерних саме для цього виду народної поезії (жниці молодії, серпи золотії, красна нивка, густе житенько, часті копоньки і под.), та широким розливом пестливої, зменшувальної лексики, що надає пісням теплоти ї ніжності, часом радісної, часом журливої. Наскільки вирішальна ця лексика в створенні емоційного колориту, може засвідчити хоч би така жнивна пісня, де лише один іменник «сон» не виступає у зменшеній формі (очевидно, через те, що вона йому невластива):

В цьому ж художньому та емоційному ключі звучить і найбільша група жнивних пісень — обжинкові. В них відчувається ще більше урочистості, гордості і радості від завершеної

праці, задоволення плодами поля. Мотиви втоми відходять тут на другий план, і натомість широко відображаються надії на близький відпочинок, на достаток, на веселі забави після важкої роботи.

Тематичне і кількісне багатство обжинкових пісень обумовлене в значній мірі самими обрядами обжинок, поетична краса яких сприяла їх довгому збереженню народом. Першим серед обрядів при дожинанні лану було так зване завивання «бороди», або «кози». «Борода» — це залишений невижатим на лані кущик жита або пшениці, який обполювали, обжинали і обв’язували стрічкою. Зерно з колосків витрушували на ниву. Крім зерна, в «бороду», між стеблин, клали хліб і ставили воду. В глибоку давнину цей обряд був зв’язаний з вірою в духа родючої ниви — покровителя статку і плодороддя; обряд відображав поклоніння і принесення жертви цьому духові та мав на меті викликати урожайність на ниві, тобто був своєрідною магічною емблемою її плодороддя. Коли ж це первісне язичницьке значення «бороди» втратилось, вона (а в деяких місцевостях східної України — останній снопик з ниви, що ставився в хаті на покуті) ще довго залишалась своєрідним символом врожаю і добробуту.

Дожинання лану (завивання «бороди») супроводилося піснями, які спонукали женців швидше закінчувати лан («До кінця, женчики, до кінця, підемо додому за сонця») та йти на почастунок («Нуте, нуте, до межі, варенички у діжі»). Пісні вславляли ниву і трудівників, величали господаря і господиню:

Постійним образом цих пісень є перепілка, яка не має де сховатися з дітьми. З сердечним співчуттям змальовують її обжинкові пісні:

Зворушливими образами бездомної перепілки, здивованих лісів («Дивувалися ліси, де поділися вівси?»), протиставленням поля, що «заспівало стоя», і поля, що «задрімало (заржавіло)

стоя», жниць молодих і жниць кривих, серпів золотих і серпів луб’яних, образами дзвенячих стодол та усіяної копами, як небо зірками, ниви і т. п. народна фантазія звеличила в обжинкових піснях працю, оповила поезією радісний момент дожинання врожаю. Чимало з цих пісень підносило і обжинкову «бороду», яка теж символізувала закінчення жнив. Краса її гідна подиву:

Так співали на батьківщині Олександра Довженка — в Сосниці на Чернігівщині, де багато лісів. Там же, де їх не було, дивувався бороді ворон, півень або голуб. В піснях про бороду, як і в інших жнивних та обжинкових піснях, застосовувався той же прийом протиставлення «бороди» на ниві свого господаря, де вона «сріблом-злотом улита», «бороді» на ниві сусіда, яка «мачулами увита, а смолою улита». Імена обох господарів зручно вставлялись в пісенні рядки, і з ниви на ниву неслись пісенні компліменти своїм хазяям і насміхи над їх сусідами.

Другим яскравим обрядовим моментом дожинок був вінок із жита чи пшениці. Його сплітали дівчата, закінчивши ниву, вдягали на голову найкращій жниці — «княгині» і так ішли до села. Вінок з колосків, уквітчаний польовими квітами та кетягами червоної калини, символізував радість закінчення праці і добрий урожай. Всі ці дії супроводились співом обжинкових пісень, в яких серед згадуваних мотивів особливо виділявся мотив величання зажнивного вінка, що виступав у піснях в персоніфікованому динамічному образі:

У величальні пісні про вінок, господарів і женців мальовничо впліталися ліричні пісні, що їх по дорозі до двору господаря щедро розспівували дівчата. Час від часу тут звучали і соціальні мотиви:

Третім обрядовим моментом обжинок було вручення вінка господареві. Коли женці приходили з вінком додому, вони співали обжинкові пісні перед двором і в дворі, вихваляючи женців, ниву та господарів і закликаючи господаря вийти та викупити вінок. Для змалювання вінка співаки не шкодували урочисто піднесених образів, звеличуючих епітетів і порівнянь:

Багато з обжинкових пісень схиляють господаря добре заплатити за вінок, спорядити багатий почастунок женцям, закликають його вийти з хати разом з дружиною і дітьми приймати вінок (за народним звичаєм господар весь час повинен сидіти в хаті). Коли ж він з’являється перед женцями, «княгиня» передає йому вінка з побажанням:

У деяких місцевостях Лівобережжя замість вінка плели хрест із колосків. Це — один із елементів впливу християнської церкви на народний обряд. За старовинним же звичаєм

в перший день озимого сіву вінок з хлібом та сіллю виносили на поле і, вим’явши зерно з його колосків, розсівали по ріллі, підготовленій під озимину.

Після вручення вінка господареві відбувалося частування женців, з музикою і танцями, яке особливо щедрим було в тих селах, де під час жнив був звичай збирати толоку. За столом у хаті женці продовжували співати обжинкові пісні, похваляючи в них господаря та господиню. Саме величанням в давнину прагнули прикликати статок і багатство у господарство. Змальовуючи господаря молодим, на вороному коні, господиню веселою і пишною, з ключами в руках, їх двір — новим, з золотими воротами, з повними стодолами, а поле — усіяним копами, як небо зірками, ці пісні мали магічною силою слова вплинути на дійсність, спрямувати її саме по бажаному руслу. В цьому відношенні обжинкові пісні перегукуються з колядками та весільними піснями. Особливий зв’язок мають вони, як зазначив Ф. Колесса, з весільними «не тільки деякими спільними мотивами, але й формою вірша (найчастіше 7-складового без сталої цезури, також 11-скл. — 4+4+3) і 13-скл. — (4+4 + 5) та мелодіями: це т. зв. «ладкання» з досить вільною текстовою будовою. Також плетення обжинкового вінка й несення його «княгинею» й «дружками» живо нагадує весілля. Усе це дозволяє здогадуватися, що «обжинки» розвинулися під сильним впливом весільного обряду, без порівняння багатішого і більше живучого, та що обжинкові пісні складалися на зразок весільних (А. А. Потебня, Объяснения малорусских и сродньїх народных песен, т. II, Варшава, 1887, стор. 164-172)» ⁴⁰.

В свою чергу жниварські пісні вплинули на інші хліборобські пісні, зокрема косарські та гребовицькі (громадільницькі). Деякі з них («Ой чиї то косарі», «Ой ходили косарі», «Наш паночку молодий, за покоси заведи», «Уже сонце на копиці», «Ой чиї се гребці», «Наші гребці як гребці», «Скриплять ворітечка», «Уже сонце на причілку», «Чиняй, пане, ворота» та інші) — це рідні сестри жниварських пісень. І своїм змістом, і художньою системою, і ритмікою вони органічно споріднені. Це і дає право включати косарські та гребовицькі пісні в даний цикл пісенності, хоч вони й не супроводять якогось специфічного звичаю чи обряду при збиранні сіна.

Поетизація жниварської праці в українській народній поезії настільки багата, що захопила в свій потік і чимало зразків позаобрядової лірики, зокрема родинно-побутових пісень.

Ці пісні часом дуже яскраво відображають атмосферу жнив, сам процес збирання ярини чи озимини, інтимні почуття жниць і яскраво доповнюють жнивну поезію.

Народна поезія, приурочена до жнив, також зробила деякий вплив на українську літературу, зокрема підказала назви окремих альманахів. Так, обжинкові пісні і звичаї спонукали О. Корсуна назвати свій альманах «Снопом»; вони ж наштовхнули І. Головацького на створення альманаху «Вінок русинам на обжинки» (І частина — Відень, 1846; II частина — Відень, 1847), епіграфом до якого взято слова з обжинкової пісні «Ой чиє ж то поле зажовтіло стоя?». Споріднена з цими альманахами є і назва збірки «Ужинок рідного поля» (Москва, 1857) та назви деяких пізніших видань. Чудову картину обжинок ввів Т. Шевченко в свою повість «Наймичка». А. Краснокутський свою збірку також назвав «Обжинки».

Календарно-обрядова пісня — винятково рясна та художньо своєрідна галузь народної пісенності. Протягом віків вона виробила свої поетичні форми, свій стиль. Вище вже говорилося про художні якості, властиві різним жанрам весняної та літньої поезії трудового року. Та є в них і спільні поетичні та мовностилістичні прийоми. Передусім в обрядовій ліриці вірш дуже еластичний, він стягується і розтягується, в залежності від потреби співаків, які люблять називати в контексті прізвища, імена, села і т. п. Проте цей елемент імпровізації не порушує усталеності основного тексту.

В творах цих жанрів часто немає рими, яку в багатьох випадках заміняє повтор цілого рядка, кінцевого слова («А ми просо сіяли, сіяли»), асонанси («Ой їхало пахоля, пахоля, із Львова до Кракова, Кракова») тощо. Незважаючи на гнучкість ритмомелодики всередині однієї й тієї ж пісні, основи текстів добре затримуються в пам’яті поколінь, а варіантність обумовлюється появою все нових і нових деталей.

Своєрідністю художньої палітри обрядово-календарної поезії є багата символіка із сфери природи, надзвичайно щедрий живопис словом (образами зорового сприйняття). Широко використовуються паралелізми і контрасти в зображенні людей, їх почуттів і суспільних відносин тощо. В сатиричних творах, як правило, цю функцію виконує народне порівняння.

Важливою рисою пісень цього циклу є щирість, безпосередність і в той же час піднесеність зображення над рівнем дійсності. В пісні дійсність виглядає чистішою, привабливішою, яскравішою. В цьому виявився вічний потяг людини до

краси, до вдосконалення себе й навколишнього оточення. Ця піднесеність і романтичність досягається за допомогою комплексу художніх засобів. Одним з них є щедре вживання пестливої і зменшувальної лексики.

Оцей по-дитячому свіжий, ніжний і захоплений погляд на світ вказує на глибоку давність жанрів календарно-обрядової лірики, яка виникла в «дитячий вік» суспільності. На це ж вказують і такі художні та мовні їх особливості, як посилене відтінення певної якості чи думки за допомогою повторення рядків пісні, приспівів, а також нагромадженням тавтологій словесного і образного порядку:

Тут ознака білий виступає в чотирьох виявах: двічі словом «білий», двічі розуміється як якість об’єкта (лебідь і сорочка уявляються тільки білими). Тавтологія — надзвичайно типова риса мови календарно-обрядової пісенності. Вона дає змогу створити винятково яскраві поетичні образи: «зоряла зірочка, зоряла», «ой чом ти, хмелю, не хмелишся?», «купалочка скупалася», «ти, красо, всходь красно», «росте трава ростом», або:

Особливо поширеними є тавтології типу «нічку ночувати», «вечерю вечеряти», «китиці китити», «суди судити», «крамом крамувати», «золотом золотити», «замки замикати», «терньом обтернити», «город городити», «качур качуристий», «вечір вечоріє», «стати-постояти» і т. д. і т. її.

Не з меншим успіхом підкреслення і виділення певної думки чи об’єкта досягається й за допомогою асонансного синоніма-прикладки: «травиця-муравиця», «студня-криниця», «птиця-журавлиця», «судить-гудить», «зсушилася-зжурилася», «пташечки-щебеташечки», «ходжу-блуджу», «щеплю-ломлю», «стукотить-грюкотить», «цвіт-калина», «клен-дерево», «мед-горілка», «щука-риба» і т. п.

В мові і образній системі наших календарно-обрядових пісень збереглося чимало спільних з іншими слов’янами рис

(образ Дунаю, Ягіл-ягілочки тощо) та лексичних явищ. Очевидно, вони утримані народною піснею і пам’яттю від сивих часів загальнослов’янської спільності.

* * *

Поетична краса, багатий реалістичний зміст і глибока емоційна наснага української календарно-обрядової поезії є одним з яскравих виявів невмирущого народного поетичного генія. Ця поезія дихає життям трудового народу, в ній крізь ліричні тони пробивається довга історія численних поколінь, що зафіксували в піснях свої почуття і погляди, свої бажання й мрії. В них б’ється живий пульс народних прагнень до справедливості й краси, щастя й добробуту. І тому календарно-обрядова поезія, як один з відшліфованих віками скарбів національної культури, залишається не лише цінним художньо-пізнавальним джерелом, але й живою зеленою гілкою сучасної пісенності українського народу.

Олексій Дей

Веснянки та гаївки

Русальні та царинні пісні

Петрівочні пісні

• Та малая нічка-петрівочка
• Мала нічка-петрівочка
• Да малая нічка-петрівочка
• Ой мала нічка-петрівочка
• Да мала нічка-петрівочка
• Ой мала нічка-петрівочка
• Малая нічка-петрівочка
• Малая нічка-петрівочка
• Ой мала нічка-петрівочка
• Маленька нічка-петрівочка
• Уже петрівочка да наставає
• Ой петрівочка наступає
• Ой у лісочку, на дубочку
• Ой ти, петрівко петрівчата
• За городом квітки в’ються
• Ой на ставу, на ставочку
• Не стій, вербо, над водою
• Ходить кониченько понад гречкою
• Ой Петре, Іване
• Пусти мене, мати, погуляти
• Що на морі утка купалася
• Купалась ластівка, купалась
• Ой гори, гори, сухий дубе
• Да сухий дуб аж палає
• На городі шафран, шафран
• Ой там у полі
• Недалеко криниченька од села
• Уже, Оленочко
• Треба мені та город городить
• Ой по тину павутина повилась
• Ой на ставу, на ставу
• Через садок погрібець ломився
• Ой на горі, на горі
• Ой не хилися, сухий дубе
• Коло виру, виру широкого
• Що й у городі конопельки
• Сьогодні, матінко, Петрів день
• Й ой скажи ж ти, синку
• Ой вийду, вийду за воротечка
• Ой зійдімось, подруженьки
• До Петра зозулі да кувать, да кувать
• Петрівная зозулино
• Ой ти, петрівко петрівляна
• До бору стежечка, до бору
• Не грім то гуде з стодоли
• Ой Петрівна зозуленько
• У мойого батенька двір велик
• Да не буду журиться
• На городі салата
• Ой у городі крокіс поріс
• Ой під чепчиком, під нечуй-вітром
• Пішли дівчата гордини рвати
• Який батько, такий й син
• Мати, мати
• На улиці дудка грає
• Ой за городом, за новеньким
• Ой на городі буркун родить
• Ой на городі крокіс поріс
• Плавала кладочка під ледком
• Дивіться, люди, дивітеся
• Чи ти, Лівонцю, з ума сходиш
• Стукнули ворітця в одвірця
• Ой на городі буряк, буряк
• Ой ходила то Марценька по саду
• Ой на городі дві дощечки
• У Києві зорі
• Ой смовде, смовде тонкая
• Через сад-виноград
• Вже петрівочка минається

Косарські та гребовицькі пісні

• Ой петрівочка минається
• Уже петрівка минається
• Уже петрівочка минається
• Ой Петре, Петре, ще й ти, Іване
• Ой Петре, Петре, Іване
• Петре, Петре, Іване
• Ой пішов я по дворам
• Вийшли в поле косарі
• На зеленім заріночку
• Ой чиї то косарі
• Ой ходили косарі
• Ой косить хазяїн да на луці сіно
• Виряджала мати сина
• Та хвалився багацький син
• Сива шутонька
• Там на горі козак траву косить
• Зажурилася та бідна удівонька
• Наш паночку молодий
• Уже сонце на копиці
• Ой хмариться, дощ буде
• Що на горі косарики косять
• Косив тато, косив я
• Як я жала, так я жала
• А я кошу — не дивлюся
• Виряджала мене мати та й на косовицю
• Виправляла мати сина вдень на косовицю
• Ой мій милий чорнобривий за потоком косить
• Який з тебе косаричок, така я гребіля
• А хто вміє заспівати та й вміє косити
• Що ж то мені за косар — не вміє косити
• Я си думав, що виросту та й піду косити
• Ой мій милий чорнобривий над потоком косить
• А наш волох сіно косить, а волошка їсти носить
• А де ж ти ся заталапав, де ж ти ся заросив
• Косар косить
• Ой як я си нагадую за свою миленьку
• Ой косив я сіно, сіно, косив я отаву
• Ой косив я сіно-траву, косив я осоку
• На широкім оболоню косарі косили
• Ой лишу я косу в стозі, граблі в оборозі
• Де ідеш ти, мій миленький, ци на косовицю
• Ой косив я вперед гречку, а потім пшеницю
• Ой косити, громадити — не можу си скласти
• Ой поляно, поляночко, люди тя скосили
• А в чужого приїжджого
• А коняка ворона
• Ой чиї ж се гребці
• Наші гребці — як гребці
• У нас гребці — як гребці
• Наш пан капітан
• Наша пані домує
• Наша пані бджілочка
• Одчиняй, пане, погреби
• Господинейка наша
• Ми своєму пану
• Ой ми сіно громадили
• Ой посестро, посеструню, єден голосочок
• А я сіно громадила, складала в копиці
• Ой хмариться і буриться, моє сінце в полі
• Ой де ти сі забавила, моя заручена
• Та ти, любко, громадила, мені було видко
• Скриплять ворітечка
• Скриплять мої ворітечка
• Ой дощику-поливайчику
• Ой уже сонце над вербами
• Уже сонце на причілку
• Ой чиє ж то сіно
• Грабанє, грабанє, би-сме дограбали
• Чиняй, пане, ворота
• По дорозі паутина

Купальські пісні

• Гей, око Лада
• Купайло, Купайло
• На Івана, на Купала
• Проти Івана сонце іграло
• Ходили дівочки коло Мариночки
• Да купався Іван
• На святого Яна
• У вишневім садочку
• А ми рутоньку посієм
• А в нашого хазяїна там широкий двір
• Ой на Купала-Купалочка
• Заплету віночок
• Наша Маринка-купалочка
• Купалочка скупалася
• Хто не піде на Купало
• Зеленая дібровонько
• Молодая молодице
• Ой молодая молодице
• Запалала собітойка
• Ой на горі, на горбочку
• Ой собітко, собітойко
• Йване, Йвашечку, та не переходь доріженьки
• Торох, торох да по дорозі
• Чий же то голос
• Іван да Мар’я
• Як пішла Ганна в Дунай по воду
• Гандзині брати траву косили
• Чорна хмаройка наступає
• Підем, дівки, на ягідки
• Піду в садочок, нарву квіточок
• Коло води-моря ходили дівочки
• Через наше село везено дерево
• Ой знесла курочка чотири яєчка
• Ой ніхто там не бував
• Як посаджу рожу
• Посію я рожу
• Ой за нашим садом
• Іване, Івашеньку, та не грай конем
• Да через село да піч везено
• Ой стояла тополя
• Та ходила дівчинонька по межі
• Купала наша, Купала
• Ой на Івана на Купайла
• Ой на Петра, на Купайла
• Ой на Івана на Купайла
• Сидить майка на ясені
• Ти, Федосю, гарна та біла
• Ой ти, Хіврюньо
• Ой на Купайла на Івана
• Гусята, качата гречечку з’їли
• Ой ти, зелена дубровойко
• Й а летіла уточка та й сіла
• Ой на городі катран родить
• Ой у лісі, на горбочку
• Ой сіяє зіронька, сіяє
• Ой ти, Ганусю, вір’яночко
• Ой шаріла вишенька, шаріла
• Тобі, Оленко, тут бути
• А горобчик та синичку любив
• Чом ти, місяцю, не сяєш
• Цибулю садила
• Та Секлета вареники чинить
• Котився горщик через дорогу
• Сивий коник, сивий коник
• У маляра за городом тин, тин
• На городі чорнобиль
• Сіяла зірочка, сіяла
• Та зоряла зірочка, зоряла
• Сяяла зіронька, сяяла
• Сіяла зіронька, летіла
• Ой у садочку
• Святого Яна раненько
• За городом огонь горить
• Зайшло сонце за віконце
• На горі жито
• Ходить дворянин та й по городочку
• Ой в городі вишня
• Чом ти, барвінку, не стелишся
• Помагайбі, Миколо
• Ой ходила Гануся по полю
• Ой лісом, лісом, доріжкою
• Ой ти, Ганусю
• Шумить, гуде, дощ буде
• Ой нема Ганусі найгіршої муки
• Покладу я кладку
• Ой ти, Оксано, не стій, не стій
• Ой купалась ластівка
• Ой купалочка скупалася
• Сонце сходить, грає
• Ой ти, Петруню, ой ти серце
• Ой за городом річка тече
• Ой ти, Тетяно
• Ой у полі при долині гіркий дим
• Ой в городі, ой в холоді
• Перегороджу тинком річку
• А плавала кладочка під млином
• У городечку верба, верба
• Ой чиє то жито
• Ой казала мене мати за маляра дати
• Та ходить дівка над водою
• Ой в ліску, в ліску дванадцять сосон
• Ой лугом, лугом вода йде
• Не куй, зозуле, на ліщині
• Ой хто в тому лісі стукає-гукає
• Ходили дівочки коло Мариночки
• Ой ішли дівочки і по ягодочки
• Вітрець віє, повіває
• Свекорку-батеньку
• Повз мій двір, ворітечка

• Жартівливі та сатиричні купальські пісні

  Співаються переважно при розкладанні вогню та під час перескакування через багаття.

  • На городі шовковиця
  • Ой на горі монастир
  • Дівка Тетянка
  • Купала на Йвана
  • Ой ти купало — до місяця
  • Сьогодні Петра, завтра Іван
  • Ой на Купала вогонь горить
  • Ой на Купалі огонь горить
  • Ой наші хлопці стрільці
  • Ой на городі крокіс
  • Ой йшли дівчата ройком
  • Постійте, хлопці, тутейка
  • Ой у Потапа високий тин
  • Летіла сова через улицю
  • Ой летів шуляк із вулиці
  • Стелися, барвінку, до рути
  • Ой ти Миколо, ти хороший
  • Ой ти, Миколо, не стій сам
  • Ой чом ти, хмелю, не хмелишся
  • Ой на горі крокіс
  • Скаче жабка над річкою
  • Їде Іванко на конику
  • На погоні огонь горить
  • Ой ти, Петре, здурів
  • Хіба ж тобі не казала
  • На Івана Купайла
• Наші хлопці недбайлиці
• Ой було літо
• На Івана Купального
• Іване Купайло, іде відьма на вайло
• На Купалу огонь крешуть
• Долішняне, горішняне
• Чий ти, Захарку
• А летіло помело
• Ой летіло помело
• В купалочки три дочки
• Чом ти, Івасю, не женишся
• А на Яна, на Янонька
• По Купала ходила
• На Купайла була
• Гопці-хлопці, до мене
• У мого батенька двір невеличкий
• А в мого батенька як ходить, та й ходить
• Ой ходить коник попід гречкою
• Да купався Йван, да й у воду впав
• А в борку на клинку
• А в нашого Іванонька
• Де купало ночувало
• Там за млином, за млином
• Допалимо та соломоньку

Жниварські пісні

• Ото наша веселка
• Ой паночку наш
• Говорила нивка
• Жнися, загонець вузенький
• Чия то красна нивка
• Лем ми жніте, жніте
• Жнися, загоне, жнися
• Я ж думала, що дожалася
• Да вже сокіл ізлетів
• Не лінилася наша господиня
• Наша пані-голубочка
• Ой чиє ж то поле
• Цур тобі, дівчино
• Що я на Купала жито жала
• Ой чиє то жито та женчики жнуть
• Ой іскидай, Хведорку, жупан, жупанок
• Ой піду я бором, говорячи з богом
• В моєї родини жито та пшениця
• Наша пані хупава
• Наша пані різва
• Наша пані малесенька
• Боже, поможи
• Ой як було рано
• Уже сонце над дубами
• Да вже сонце котиться
• Вже сонце на межі
• Да вже сонце кружком
• Да вже сонце над дубком
• А вже сонце на лану
• Яке ти, да сонейко, недогадливе
• Атамане-упирю
• Закотилось да сонейко
• Що в чужого хазяїна
• Чужі пани-дукачі
• Ой паночку наш
• Закотилось сонечко
• Наш пан товстий
• Наш пан молодий
• А хто домов, хто домов
• Уже сонечко в розі
• Ой то наші женці — дівчата і хлопці
• У нашого пана да толоченька п’яна
• На горі жита много
• Грайте, хлопці, грайте
• Чи не той то Микита
• Ой чиясь то растопира
• Лапала, лапала
• А вже ворон кряче
• Ой вже сонце котиться
• Ой у чужого господаря
• У чужого прикажчика
• Таки я палю, ріжу
• Ой чиє ж то козеня
• Пішла полька жито жать
• А сусіду колька коле
• Ой не куй, не куй, ряба зозулько, вночі
• Що й у полі грушечка
• Од куреня до куреня
• Закотилось сонечко за зелений бір
• А вже сонце котиться
• Закотилось сонечко
• Уже сонечко закотилося
• Ой добраніч, широкеє поле
• Ой заспіваймо, нехай вдома почують
• Да й уже сонечко качається
• Ой як женці на порог
• Там на горойці
• Там на болонейку
• А вже сонце за двір зайшло
• Сонейко, чи було ти в бога в наймах
• Од куреня до куреня котилася бочка
• Ой вже вечір вечоріє
• Прошу тебе, отамане
• У нашого війта
• Бодай пану у дворі страшно
• Чужі пани, як пугачі
• А в неділеньку рано-пораненьку
• Та вже небагато
• Ой час і пора
• Угору, сонінько, угору
• До кінця, женчики, до кінця
• Ой лане, ланочку
• Ой жніть, женчики, живо
• А наш пан молоденький
• Нуте, нуте, до межі
• Женчики, женчики, до конця
• Добра нивонько була
• Жали женчики, жали
• Нажали-смо трощі
• Добра нивонька була
• Наш когут чорнокрилий
• Ми-то женчики, ми-то
• Ой казали, що женчики ліниві
• До конця, женчики, до конця
• Конець нивоньці, конець
• Ми колом коловали, нивойки дожинали
• Як ми нивку жали, мід-горілку пили
• Орішок зелененький, господар молоденький
• Добра нивойка била
• В чистім полі садочок, садочок
• В чистому полі калина
• Не вилітай, сива перепілко
• Наш пан молоденький
• Перепілонько біла
• Дивувалися ліси
• Чудовалися ліси
• Сидить півень на копі
• Бороду пололи
• На горі криниця
• Ідіте, дівочки, в долину
• Котиться житечко в снопочок
• Котився віночок по полю
• Наш вінок не рутяний
• Наш хазяїн в дорозі
• Ой кресали серпики по горі
• А вже сонце заходить
• Світили нам зірниці
• Наша пані господиня
• Квітка
• Задзвеніли стодоли
• Ой чиє то поле
• Ой чиє ж то поле заспівало стоя
• Ой чия то борода
• Сидить ведмідь на копі
• Оце тобі, борода
• Сидить голуб на копі
• Наш хазяїн молодий
• Кружали женці, кружали
• Добрая була нива
• Маяло житечко, маяло
• Не лежи, віноньку, не лежи
• Ой на горі пил пилить
• Зеленая дібровонько
• Чого, гаю, темний стоїш

Характеристика пісенних мелодій

Описуючи народні звичаї та обряди, дослідники в минулому основну увагу звертали на етнографічну суть їх. Художня частина звичаїв і особливо обрядів, тобто пісні, інструментальна музика і танці, або ж залишалася поза увагою фольклористів та етнографів, або згадувалась мимохідь. Між тим саме художня частина надавала обрядам глибокої поетичності, змістовності, робила їх популярними, нівелювала те їх обрядове значення, якого їм надавали наші далекі предки, і, зрештою, зберегла обряди у пам'яті народу до нашого часу. Мелодії обрядових пісень, як і хороводи, фольклористи почали записувати порівняно недавно. Ці записи розпорошувалися по збірниках, зрідка супроводжувані помітками: весільна, петрівчана, веснянка, обжинкова. Про обрядове призначення більшості таких пісень можна було догадуватись лише з тексту.

Що ж до хороводів, зміст яких розкривався не тільки текстом та мелодією, але також рухами, жестами та мімікою, то їх почали записувати аж в кінці XIX ст. В 1872 р. відомий етнограф і фольклорист П. Чубинський разом з М. Лисенком записують не лише мелодії та тексти обрядових пісень, але й хореографію хороводів. П. Чубинський виділяє обрядову творчість в окремі рубрики і дає досить детальний опис виконання цих творів. Вдала спроба Чубинського була продовжена фольклористами — музикознавцями та композиторами. В 1875 р. основоположник української професіональної музики М. Лисенко видав хороводи окремою збіркою під назвою «Молодощі». В цій збірці М. Лисенко, як і його попередник П. Чубинський, дав загальний опис хореографії.

Продовжувачем початої П. Чубинським та М. Лисенком справи став В. Гнатюк. У 1909 р. він видав під назвою «Гаївки» збірку обрядової творчості, записаної на заході України. Записувались хороводи й іншими збирачами, але найбільша заслуга тут належить Чубинському, Лисенкові та Гнатюкові, які виділили їх із загальної музично-поетичної творчості українського народу в окремий розділ. Зібраний ними матеріал показує невичерпне багатство різноманітних за змістом і значенням хороводів, які можуть бути використані не лише в репертуарі виконавських колективів, але й для естетичного виховання нашої дошкільної та шкільної дітвори. Саме цю важливу сторону справи побачив у хороводах С. Титаренко В 1918 р. він видав збірку хороводів «Дитяча розвага» ¹. Значення її для виховання художніх смаків нашої дітвори і взагалі молоді важко переоцінити.

В 1925 р. відомий український композитор, вчений і педагог В. Верховинець видав досить повну збірку хороводів під назвою «Весняночка» ² з методичною статтею, в якій дав змістовні поради керівникам музичного виховання в школах і дитячих садках. Збирання, вивчення хороводів і впровадження їх в репертуар виконавських колективів тривали і в радянський час.

Отже, фольклористи і дослідники народної обрядової творчості і особливо практики-виконавці з усієї скарбниці активно використовували переважно хороводи. Не так було з піснями, що супроводили інші обряди. Наприклад, веснянки (їх співають, як звичайні пісні, без рухів), щедрівки, колядки, обжинкові пісні тощо після Жовтневої революції записувались мало, характер їх виконання, особливості музично-поетичної мови і т. д. зовсім не вивчались. Ці пісні рідко потрапляли в збірники. Основною причиною цього було те, що фольклористи змішували обрядовість з релігійним, церковним ритуалом. Повнокровним життям продовжували жити лише ті веснянки, петрівчані та інші пісні, які зазнали художньої обробки. Зокрема, широко відомі радянським слухачам стали пісні «А вже весна, а вже красна» в обробці М. Лисенка, «Дударик», «Гра в зайчика», «Женчичок-бренчичок» та інші чудові твори М. Леонтовича, «Гагілка» С. Людкевича тощо. Деякі обрядові пісні ввійшли в репертуар Державного українського народного хору, зокрема пісні в записі Є. Ліньової, Г. Верьовки, Т. Ономи та інших збирачів.

Чимало було спроб професіональних та самодіяльних виконавських колективів відтворити на сцені обряди обжинків, весілля тощо в усій їх традиційній послідовності з використанням елементів радянського життя. Щодо обжинків, то цей обряд жодному постановнику не вдався: ці композиції виявилися блідими, малохудожніми, сюжет їх майже завжди виявлявся поверховим і тому не міг довго утриматися в репертуарі. Основною причиною цього слід вважати неглибоке знання авторами композицій традиційного народного обряду обжинків І особливо його художньої частини. В 1952 р. видавництво «Мистецтво» видало збірник «Свято врожаю», упорядкований 3. Василенко під загальною редакцією та з вступною статтею М. Гордійчука. До нього ввійшли сучасні народні пісні та пісні самодіяльних авторів. Цей збірник був першою серйозною спробою дати самодіяльним колективам матеріал для художньої частини свята врожаю. Треба сподіватись, що теми, образи, як і художня мова обжинкових та інших обрядових пісень допоможуть нашим митцям найближчим часом створити концертний зразок цього поширеного й тепер серед народу обряду. В подальшій роботі над створенням сучасних обрядів композитори і поети, безумовно, скористаються зразками, вміщеними у збірнику. Значна частина їх може виконуватись без будь-яких обробок.

Народні твори, які складають художню частину звичаїв та обрядів, дуже різноманітні за тематикою, змістом і образністю поетичної та музичної мови. В деяких піснях, наприклад, органічно переплітаються мотиви побуту з обрядовістю. Це сплетіння настільки природне і логічне, що іноді не дає підстав розмежовувати пісні обрядові і побутові (хороводи «Нелюб», «Чоловік та жінка», «Воркун» та багато інших).

Така тематична особливість пісень та хороводів свідчить, що народні обряди за своєю суттю нічого спільного не мають з пізнішими формами релігійних вірувань, нав'язаних церквою. Народні твори в основному змальовують реальне життя: свою працю, побут, прагнення добробуту й щастя, кохання тощо.

Кожній порі сільськогосподарського року відповідав той або інший обряд чи звичай, і в зв'язку з цим визначились найважливіші теми, властиві обрядам і звичаям. Наприклад, для веснянок, якими колись «закликали весну», найбільш характерне опоетизовування воскресаючої природи і кохання. Саме тому зміст веснянок — це переважно щастя і радість, отож їх мелодії звучать радісно, оптимістично, запально, часто з ліричним забарвленням. Яскравим прикладом весняних пісень є пісні «Благослови, мати», «А вже весна, а вже красна».

Весною, коли ставало тепло, молодь переносила своє дозвілля на лоно природи. На зеленій мураві водили «Подоляночку», «Перепілку», «Мак», «Просо», «Короля», «Кривий танець» тощо. В них уже відповідним чином змінювалась і тематика. В хороводах основними є теми кохання і побуту. В змісті деяких текстів хороводів яскраво виступають соціальні мотиви: бідний жених і багата наречена або ж навпаки («Ой не ходи коло води»), нерівність подружжя, коли дівчина виходить за старого «мужика» («Перепілка») тощо.

Взагалі в хороводах, які колись молодь виконувала всю весну і закінчувала їх на Івана Купала, обрядовість органічно зливається з побутом. Але домінуючою є тема кохання. Недарма дослідники назвали Івана Купала святом кохання.

Після Купала хороводи припинялись, бо від світання і до смеркання весь народ працював на полі. Трудова перемога хлібороба, як і інші визначні події в його житті, відзначалась обрядом обжинок. Обжинкові пісні мають свою тематику, особливості образної мови, структуру. Насамперед вони відображають важку працю косарів, згрібальниць, в'язальниць. Тут, як і в хороводах, теж звучать соціальні мотиви: важка праця на панській ниві, лихий пан, який нещадно експлуатує хлібороба, тощо. Все це своєрідно позначилось на образній музичній мові обжинкових пісень. Проте мелодії їх, як і в піснях інших обрядів, переважно бадьорі, величальні, оптимістичні.

Короткий огляд пісень окремих обрядів приводить до висновку, що вони, як жодний інший жанр, реалістично відображають живі почуття трудівника.

Всі пісні, що супроводжують обряди, є хоровими (виконуються або унісонно, або ж багатоголосно), проте манера виконання їх — різна. Так, у веснянках та петрівчаних піснях часто застосовуються підголоски, переважно фальцетні. Деякі пісні цього циклу закінчуються вигуком «гу», що можна витлумачити як заклик весни чи якихось інших сил природи ³. Зокрема, такі вигуки чуємо у веснянці «Просилася галочка». Дуже цікава з погляду виконання пісня «Поза селом та повезено сіно», в якій звучить фальцетний підголосок, надаючи їй своєрідного колориту.

Розташування голосів у цих піснях в основному широке. Важливо, що підголосок не дублює октавою вище основний голос пісні, як це спостерігається в піснях інших жанрів, а створює самостійну партію, що в сукупності з нижніми голосами звучить в хорі надзвичайно оригінально і колоритно ⁴. Такий принцип багатоголосного виконання бере свій початок з обрядових піснях і за походженням є найдавнішим. Він дав основу для виникнення багатоголосних пісень — переважно протяжних побутових з грудними підголосками.

В обрядових піснях грудний підголосок зустрічається рідше. На відміну від пісень з фальцетним підголоском, розташування голосів в них вузьке. Кожний з голосів (а їх буває два, три, чотири і більше) має самостійний мелодичний розвиток. Проте всі вони разом звучать дуже злагоджено як по горизонталі, так і по вертикалі. Сильне звучання пісень на вулиці також відзначається своєрідним, неповторним колоритом, характерним лише для пісень українського, російського та білоруського народів. Ці особливості виконання, зокрема, помітні в піснях «Соснова кладочка», «Попід мостом, мостом», «Була в мамочки й одна донечка» та ін. Мелодії з підголосками становлять основу народної поліфонії.

Найоригінальнішими щодо стилю виконання є хороводи, бо в них спів поєднується з рухами, жестами та мімікою. Мелодії тут допомагають розкрити ідейно-емоційний зміст твору і його художні образи, а життєрадісні слова в свою чергу зумовлюють сповнену світла мелодію, як, наприклад, у хороводі «Ой там на моріжку». Текст хороводу «Ой у перепілки та головка болить» передає біль і тугу жінки, над якою збиткується чоловік — «старий мужичок». Мелодія тут, природно, тужлива, сумна. Це є проявом органічного зв'язку тексту і мелодії як в хороводах, так і в інших обрядових піснях.

Мелодії хороводів здебільшого одноголосні. Однак серед них є такі, що мають два, три і більше голосів. Вони мають цілком визначену гармонічну структуру і становлять основу народної танцювальної музики. Деяким з них передує протяжний заспів. Він буває досить розвиненим, як в хороводі «Король». У ладовому відношенні заспів майже завжди контрастує з приспівом: заспів переважно мінорний, а приспів — мажорний. Крім художньої цінності ця властивість мелодій має також практичне значення, бо легше запам'ятовується виконавцями, дає їм можливість швидко зорієнтуватися, де слід внести в хоровод жваві пританцівки.

Протяжні заспіви виконуються так само, як і протяжні багатоголосні пісні інших жанрів. Часто їм властивий такий же ладово-інтонаційний та ритмічний склад. Це приводить до висновку, що заспіви хороводів послужили основою для виникнення протяжних пісень.

В цілому ладова основа обрядових пісень дуже різноманітна. Серед них трапляються такі мелодії, які розспівуються лише на двох-трьох ладово організованих звуках («Дударик» та ін.). Маючи точну ладову визначеність (мажор чи мінор), їх лад, як ми його трактуємо тепер, відбиває початкову стадію розвитку. Характер розспівування мелодій в обрядових піснях з вузьким діапазоном, наприклад у межах чистої кварти, показує, що вони вже мають специфічні ладові властивості, які підкреслюють стильові ознаки лише обрядових пісень. В пісні «Ой ти, петрівко петрівчана», яка має обсяг соль — до, майже на протязі всієї пісні соль підвищується. Поряд з цим в другому такті з'являється соль-бекар. Все це разом взяте надає специфічного ладового колориту, властивого мелодіям обрядових пісень. В іншому варіанті мелодії цієї ж пісні, побудованої в діапазоні ля — ре, підвищується до, що надає звучанню пісні вже нового ладово-колористичного відтінку. Взагалі в обрядових піснях широко застосовуються внутріладові інтонаційні зрушення (знаки альтерації). Здебільшого в них спостерігаються іонійський, міксолідійський, еолійський і дорійський лади. Зрідка трапляються ембріони мажорно-мінорного ладу. Цими особливостями, зокрема, відзначається пісня «Уже сонечко закотилося», в якій третій ступінь то підвищується, то понижується, тому звучить ре-мажор і ре-мінор.

Слід відзначити також як ладову особливість обрядових пісень застосування збільшеної секунди (див. другий варіант мелодії «Кострубонько»). Ця ладова особливість стала одним з визначальних факторів ладу дум та ряду пісень інших жанрів ⁵. Отож, звичаєво-обрядові пісні, як найдавніші за своїм походженням, створили ті ладові основи, які знайшли свій подальший розвиток у пісенній творчості нашого народу.

Ритмічна структура обрядових пісень надзвичайно багата і різноманітна, її особливості визначаються насамперед приналежністю пісень до того чи іншого обряду або звичаю. Так, веснянки, які співають без рухів, петрівчані, обжинкові пісні мають мішані розміри і досить складний ритмічний малюнок з багатьма прикрасами — переважно це форшлаги, мордент, руладні розспівування окремих складів, гліссандо та ін. Цими особливостями позначені мелодії пісень «Поза селом повезено сіно», «Посію я рожу», «Да через село піч повезено», «Чужі пани робочі держать людей до ночі» та багато ін. Ця властивість притаманна також протяжним заспівам хороводів. Вона дістала свого повного розквіту в протяжних побутових піснях. Значна частина обрядових пісень, а також хороводи відзначаються чіткими одноплановими розмірами, головним чином 2/4 і досить простим ритмічним малюнком. Така ритміка зумовлена тим, що, наприклад, хороводи виконуються в рухові.

Рухи, жести та міміка — основа танцю — вимагають чіткого метроритму. Отже, форшлаги, мордент, як і інші мелізми, в цих мелодіях застосовуються здебільшого для розцвічування ритмічного малюнка. В піснях інших обрядів вони до певної міри несуть ще й смислове навантаження: виділяють із контексту той чи інший звук, підкреслюють його значимість в мелодичному розвитку тощо. Рулади і гліссандо в обрядових піснях майже не використовуються. Як важливе ритмічне явище тут слід відзначити часте використання пунктирного ритму, що широко застосовується в історичних і особливо революційних піснях та масових піснях радянських композиторів.

Форма мелодій обрядових пісень також різноманітна. Хороводні пісні без протяжного заспіву переважно мають квадратну структуру, а отже, і чітко визначений вокальний період. В піснях з протяжним заспівом або ж розвиненим приспівом (рефреном) вокальний період відзначається розширеною формою. Поруч з цим ряд мелодій хороводів має речитативний виклад («Ой вінку наш, вінку»). В цій і подібних мелодіях майже завжди вокальний період не визначений чітко. Форма мелодії, як і характер розспівування її, наближається до імпровізації. Тут структура мелодії та її ритміка залежать від тексту.

Хореографічний малюнок хороводів також зумовлюється текстом. Наприклад, в тексті хороводу «Кривий танець» говориться:

А в кривого танця Та не вивести кінця. Треба йому та виводити, Кінця йому та знаходити...

Отже, змістом тексту зумовлюється його хореографічний малюнок: лінія, яку описували виконавці, мала вигляд кривої. За таким принципом визначаються назви й інших хороводів. Якщо зміст хороводу розкривається в діалозі, то виконавці розподіляються на дві групи або з них виділяється соліст-танцюрист, який виходить в центр кола. Коли ж зміст передається звичайною розповіддю, то учасники водять хоровод, не поділяючись.

Текст впливає і на хореографічні засоби виконання. Так, в хороводах, що відображають трудові процеси, основну роль відіграє пантоміма-ілюстрація ⁶: рухи і жести допомагають розкривати зміст тексту. Зрозуміло,

що майстерність виконання цієї пантоміми-ілюстрації залежить не тільки від талановитості виконавця, але й від досконалого знання самого трудового процесу і характеру людей, які цю працю виконують. Функцію розкриття змісту рухами та жестами беруть на себе в основному солісти-танцюристи, які знаходяться в колі хороводу, рідше — всі виконавці хороводу («Мак»).

Дуже цікаве явище спостерігається в хореографії хороводів, які відображають побут народу. За характером виконання їх можна розподілити на дві групи: пантомімно-ілюстративні («Заїнько», «Перепілка») та орнаментальні, коли хореографічний малюнок їх нагадує орнамент («Шум», «Кривий танець», «Плету, плету лісочку» та ін.). Пантомімно-ілюстративні хороводи щодо виконання нічим не відрізняються від хороводів на трудову тематику. Різниця лише в тому, що в них за допомогою рухів і жестів ілюструються не трудові процеси, а передаються типові риси характеру людини. Основною темою цих хороводів є сімейні сцени, зображувані дотепно, з гумором.

Важливою рисою виконання пантомімно-ілюстративних хороводів на трудову і побутову тематику є й те, що активну участь в них беруть усі виконавці. Вони рухами, жестами і мімікою підкреслюють окремі моменти тексту, важливі для розкриття змісту. Наприклад, в хороводі «Заїнько» учасники, виносячи руки перед собою, звертаються до Заїнька, який стоїть в середині кола, піднімають їх вгору, утворюючи огорожу, дублюють окремі рухи та жести соліста-танцюриста тощо. Все це разом взяте значно розширює коло засобів хореографічної виразності.

В групі орнаментальних хороводів виконавці відповідно до слів пісні створюють візерунчастий хореографічний малюнок: гурт, ряд або лінію, півколо, коло чи два кола і т. д. В одному випадку ряд або лінія виконавців «плете і розплітає лісочку», утворюючи своєрідний орнаментальний малюнок, в якому зображається процес плетіння ліси («Плету, плету лісочку»), в іншому, взявшись за руки, виводять різноманітні криві лінії («Кривий танець»), в третьому — учасники розподіляються на окремі групки і, переходячи з місця на місце в певному порядку, створюють вже інший орнаментальний малюнок. Візерунки легко сприймаються глядачем і справляють глибоке естетичне враження. Все це, як правило, відзначається національним колоритом і створює народний хореографічний стиль в танцювальному мистецтві України. Своєрідність національного колориту, як і в хороводах інших тематичних груп, підкреслюється різнобарвним одягом виконавців, а також відповідним реквізитом.

Хореографія хороводів ще не має самостійного художньо-виражального значення, а перебуває в тісному органічному зв'язку з текстом і музикою, доповнюючи їх в характеристиці художнього образу. Але, як показують дослідження, вона стала основою, на якій формувались танці інших жанрів. Узагальнюючи сказане про звичаєво-обрядові пісні, слід підкреслити, що вони залишаються невичерпним джерелом, з якого наші сучасники можуть черпати безцінні скарби для збагачення свого духовного життя. Нотний матеріал може бути використаний композиторами в їх творчості.

Готуючи нотні зразки для збірника, упорядник, крім друкованих джерел, використав записи окремих збирачів та пісні, що зберігаються в рукописних фондах ІМФЕ АН УРСР, Державної публічної бібліотеки та інших установ.

А. Гуменюк.

Мелодії

• А в городі чорнобиль
• А вже сонечко котиться
• А гіла-гілочка
• А кривого танця
• А кривого танця та не вивести кінця
• А ми поле виорем
• Бігали дикі кози
• Вгору, соненько, вгору
• Весняночка, паняночка
• Вербовая дощечка
• Вийди, вийди, кострубоньку
• Воротарчику, воротарчику
• Воротарю, воротарю
• Гей, жінко, додому, додому
• Гребіть, гребці, на пана
• Дзьобка
• Доле ж моя нещаслива
• Дунаєчку, та на бережку
• Житечко поспіло
• Журавель
• Зав’ю вінки та на святки
• Заїнько
• Зозуленько та й дубрівная
• Їде, їде Зельман
• Й а в полі ожиночки
• Коло млиночого кола
• Косар батько, косар я
• Котився вінок з лану
• На гряной неділі
• Наваримо, наваримо зеленого пива
• Наше купайло в три гілляки
• Обжинки, голово, обжинки
• Ой вербовая дощечка
• Ой вже петрівочка минається
• Ой внадився коростіль
• Ой галко, галочко
• Ой засвіти, місяцю, із рога
• Ой іванчику, білоданчику
• Ой кривого танця та не виведем кінця
• Ой ми просо сіяли
• Ой на городі да сухий дуб
• Ой на гору, женчики, на гору
• Ой на Івана Купайлиця
• Ой на траві, на мураві
• Ой не ходи качуроньку
• Ой посаджу рожу
• Ой ти, петрівко петрівчана
• Ой ти, петрівко петрівчаная
• Ой у лісі, у ліску
• Ой у полі криниченька
• Ой ходила дівчина по полю
• Ой ходить царенко
• Ой хто в тому лісі стукає, гукає
• Ой чижику, горобейчику
• Ой чиї то конопельки в лісі
• Отамане-упирю
• Питалася мати дочки
• Посаджу я грушечку
• Постійте, хлопці, тутечка
• Прийшла весна од’їжджати
• Розлилися води на три броди
• Сидить качур
• Сосновая кладочка лежала
• Стань, діду, стань
• Сяяла зіронька під людком
• Та ходила уляночка по межі
• Текли річки, аж бриніли
• Ти зелений кудрявче
• Торох, торох по дорозі
• Торох, торох, сію горох
• Туман танчок виводить
• Уже сонце на лану
• Ходить жучок по долині
• Хто видав, хто чував
• Чом ти, галю, не танцюєш
• Чужі пани робочі
• Що ж я собі наробила
• Що на нашій та улиці
• Янчику, подолянчику